Іван Добровольський — ветеран, заступник голови Київської обласної військової адміністрації
З 2006 по 2011 року Іван проходив службу на різних посадах у Збройних Силах України. Після звільнення працював журналістом, політичним оглядачем та консультантом.
На початку повномасштабного вторгнення зрозумів, що звичне життя для родини втрачене, й ухвалив рішення повернутися до служби. Коли родина була в безпечному місці, залишив роботу й добровільно мобілізувався. До 2025 року проходив службу в Силах оборони України. Брав участь у бойових діях.
По завершенню реабілітації отримав пропозицію та погодився працювати в публічній сфері. В травні 2025 року був призначений заступником голови Київської обласної державної адміністрації. Досвід взаємодії з публічною сферою мав і раніше — через участь у політичних і громадських проєктах. Пропозицію роботи Іван сприйняв із довірою, зокрема завдяки попередньому знайомству з Миколою Калашником, який підтримував підрозділ, де він проходив службу.
У своїй роботі спирається на військовий досвід — передусім на вміння працювати з людьми, намагаючись нівелювати вади, прогалини у знаннях чи психофізичний стан людини. У роботі з ветеранами це доповнюється розумінням контексту їхнього досвіду. Це зменшує дистанцію, яка зазвичай є між посадовцем і людиною, що прийшла по допомогу. За його словами, довіра формується діями, і саме такий підхід є визначальним у роботі з ветеранською спільнотою.
Рішення працювати на публічній службі пов'язує з розумінням проблем, з якими стикався особисто: ВЛК, статус, реабілітація. Водночас підкреслює, що ці питання значно ширші, ніж може здатися зсередини, і саме тому розглядає державну службу як особистий виклик.
Спираючись на освіту у сфері військової психології, він звертає увагу на формування в Україні нової соціальної групи — ветеранів. Суспільство лише починає вибудовувати підходи до взаємодії та інтеграції, тому, на його думку, шукати рішення ефективніше зсередини системи.
Свою ціль Іван бачить у тому, щоб сприяти формуванню нової етики в суспільстві. На його думку, після завершення війни поруч буде жити кілька великих груп з дуже різним досвідом: ветерани, переселенці, ті, хто повертається з-за кордону, ті, хто жив в Україні під час повномасштабного вторгнення. Здатність чути одне одного визначатиме, чи стане це підґрунтям для розвитку.
Людям із бойовим досвідом, які мають намір працювати в державному секторі, Іван радить чесно оцінювати власні ресурси: емоційні, інтелектуальні, фізичні. Така робота пов'язана із великим емоційним навантаженням, зокрема, через критику: і від інших ветеранів, і від родин загиблих, і навіть від побратимів.
Водночас Іван переконаний: рішення щодо ветеранської політики мають ухвалюватися за участі самих ветеранів. Чим більше їх залучено до системи, тим швидше вона змінюється.
