Олег Олива — виконавчий директор Українського ветеранського фонду, ветеран, Герой України

У минулому — заступник командира батальйону 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади.

Рішення стати на захист України визріло для нього ще на початку війни у 2014 році. Тоді, будучи школярем, він не міг долучитися до війська, але саме в той час зрозумів, яким хоче бачити свій шлях далі. Цей вибір привів його до військової академії в Одесі, а згодом — до служби у 2019 році. Для Олега це було не випадкове рішення, а послідовний крок, який виріс із розуміння відповідальності за державу. Свою бойову службу Олег Олива розпочав на Луганському напрямку. Перші ротації проходив у районі Щастя, згодом — поблизу Зайцевого. Повномасштабне вторгнення зустрів на Луганщині, поблизу Біловодська, де підрозділ забезпечував прикриття державного кордону. Пізніше воював на різних ділянках фронту, зокрема під Рубіжним, Сєвєродонецьком, на Ізюмському напрямку, брав участь у боях за Лиман та Святогірськ.

Після завершення військової служби він не шукав іншого напрямку, а продовжив працювати для країни вже в цивільному житті. Спочатку — як фахівець супроводу, згодом — у команді Українського ветеранського фонду. Цей перехід став для нього природним продовженням попереднього досвіду. Важливо було не втратити зв’язок із ветеранською спільнотою і залишитися там, де власний досвід командира і ветерана може бути справді корисним іншим.

У своїй роботі він спирається на те, що сформувала служба: відповідальність, лідерські якості, гнучкість, здатність швидко адаптуватися до змін і знаходити нестандартні рішення. Військовий досвід навчив його одночасно бачити кілька процесів, працювати з людьми, ресурсами й рішеннями, швидко реагувати на зміну обставин і тримати загальну картину. Саме ці якості він вважає важливими і для публічної служби, особливо тоді, коли йдеться про підтримку ветеранів у складний період повернення до цивільного життя.

Свою мету Олег Олива бачить у тому, щоб працювати над комплексними рішеннями, які допомагають ветеранам реалізувати себе після служби. Для нього важливо, щоб ветеранський досвід в Україні сприймався як цінний ресурс — для громад, економіки і держави загалом. Щоб ветерани не залишалися сам на сам зі своїми викликами, а бачили можливості для розвитку і мали доступ до необхідної підтримки — психологічної, юридичної, професійної. Його шлях — про продовження служіння державі через системну роботу, яка допомагає іншим знаходити опору, можливості і нову точку реалізації.