"Читаючи свій текст, я намагався зробити його таким, щоб мені не хотілося пропускати рядки при читанні.", - Максим Петренко
Наші воїни з різних куточків України, з різними долями, різною освітою та різним життєвим досвідом, але зі спільним прагненням зберегти те, за що боролося не одне покоління – незалежність та соборність нашої держави.
Вони стали на захист, коли країна того потребувала. Захисники продовжують боротьбу за нашу державу та протистоять ворогу.
Сьогодні ж значна частина воїнів повернулися до мирного життя, зайнялися улюбленою справою чи змогли спробувати себе геть в іншій ролі.
Так, Максим Петренко до війни працював програмістом, викладав в Університеті «Україна», брав участь у міжнародних змаганнях роботизованих платформ та готував до таких змагань студентів, а коли почалась війна, вперше взявши до рук автомат, став на захист України.
“Я був учасником Революції Гідності. Був там і 20 лютого.
Життя змінює, розвиває людину. Майдан завершив мою трансформацію з диванного патріота у дієвого патріота. Я відчував особисту відповідальність за країну. Я знав, що мене не можуть мобілізувати через стан здоров’я, але не бачив себе осторонь. Тільки там, де продовжується боротьба. Не піти було дуже просто. Варто було б лише менше зусиль докладати до пошуку можливостей. Та не так страшно ризикувати втратити життя, як змиритися з тим, що втратиш себе. Такого, якого поважаєш”, – розповідає Максим.
У квітні 2014 Максим потрапив у новостворений добровольчий 2 батальйон оперативного призначення при Національній гвардії України, який пізніше отримав назву Батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.
Після повернення до мирного життя ветеран продовжив працювати в університеті, став активніше працювати над власними ідеями, отримав грант на розвиток власної справи та написав книгу “Спокійної ночі”.
“Книга про весну-літо 2014-го. Про ті яскраві, хвилюючі, а часом страшні події, які ми переживали тоді. І про життя. Про те, як переплітається життя особисте, професійне, громадянське, військове. І про спілкування. Спілкуванню у книзі відведене важливе місце. Книга може дати відчути і зрозуміти важливість спілкування у складні моменти життя.
Книга для тих, хто хоче пережити яскраве та цікаве життя на межі, зазирнути глибше. Для тих, хто шукає героїчні пригоди спецназу, вона не підійде. Саме тому книга отримала дивну на перший погляд назву – “Спокійної ночі”. Це фраза з переписки. Вона набуває додаткових сенсів на фоні бойових дій”, – говорить автор.
“Спокійної ночі” – перша книга ветерана. До війни він вів кілька блогів, але навіть не задумувався про письменництво.
“Почати писати мене змусили флешбеки. Вони кидали мене у вир емоцій. Я раз за разом бачив розрив снаряду та відчував удар, що збиває з ніг. Я відчував, що моя підсвідомість вимагає від мене проаналізувати цей досвід.
Потім на це наклалося багато чого. Бажання увічнити пам’ять полеглих побратимів. Бажання віддячити за підтримку. Бажання показати, що для мене це все значило.
Врешті-решт, бажання залишитися у цьому світі. У якийсь момент бою я повірив, що не виживу. Спогади про цей момент примусили мене задуматися про те, чи існуватиме у цьому світі щось привнесене мною, якщо мене раптом не стане? Це не про те, щоб стати відомим, це про певний імпульс, який залишається від людини і продовжує діяти у світі навіть після її смерті. І книга – теж свого роду спроба передати цей імпульс. Не даремно я найбільше уваги приділяю виступам перед школярами та у бібліотеках та даруванню книг. Це надзвичайно сильна мотивація”, – пригадує Максим.
Ветеран розповідає, що спочатку складно було зрозуміти, як писати книгу, однак, літературна наставниця Юлія Оскольська допомогла Максиму не мріяти, а почати працювати.
“Зараз я можу сказати, що писати книгу – це як розробляти великий програмний проект. Ставлення до свого тексту, як до програмного коду, дозволило мені без жалю скорочувати та видаляти, переписувати та ще раз переписувати. Головне, щоб текст був максимально зрозумілий та передавав ті ідеї, які я у нього заклав. Це було моєю ціллю, а не символи на папері та їх кількість. Я сам дуже перебірливий читач. Навіть визнані класичні твори я рідко читаю, не пропускаючи від 10 до 35% тексту. Читаючи свій текст, я намагався зробити його таким, щоб мені не хотілося пропускати рядки при читанні.
Щоб випустити книгу, довелося опанувати експрес-верстку та самому зробити макет. Це виявилося дуже просто”.
У 2018 році Максим Петренко побував у Слов’янську, на місці подій, які знову оживають у книзі, і пообіцяв, що вже 26 червня 2019 року повернеться до міста із книгою. Обіцянку ветеран дотримав.
“Повертаючись на початок, коли країна та громадяни робили крок у невідомість, можна пережити та усвідомити багато важливого. Ті, хто мав схожий досвід, знаходять у книзі свій Майдан, свою війну, своє спілкування. Ті, хто не мав такого досвіду – отримують його. Абсолютно усі читачі зазначають, що книга читається дуже просто і вона спокійна”, – підсумовує про книгу автор.
