«Це категорія потужних людей». Міністр у справах ветеранів розповіла про допомогу ветеранам і їхнім родинам
Щонайменше 10% населення України будуть дотичними до ветеранських послуг після завершення російсько-української війни. Чи готова держава до таких масштабів, та чому за 5 років існування профільного міністерства в Україні і досі немає єдиної нормативно-правової бази, яка регулює ветеранську політику? Що робить в цьому напрямку Мінвет та які конкретні програми може запропонувати вже зараз? Про це і не тільки міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна розповіла в інтерв'ю Радіо Свобода.
– Прогнозують, що кількість громадян, які матимуть статус ветерана після війни, збільшиться у 4 рази, і сягне 5-ти мільйонів. Плюс до того, 4 мільйони родичів військовослужбовців, родичів загиблих. І все це навантаження на державу, зокрема, фізична реабілітація, психологічна, адаптація соціальна. Чи готова держава до таких масштабів?
Така війна, яка зараз відбувається в Україні вже дев’ятий рік, скоро буде навіть більше, принесла в новітню історії сучасної Європи нові виклики. Ця агресія Росії проти України фактично створила передумови, що такого досвіду, який є зараз в України, у тому числі людей з бойовим досвідом, у тому числі ті страждання, які переживають родичі, ті страждання, які переживають внутрішньо переміщені особи, тобто такого взагалі не було.
І жодна держава світу не була би готова до того, щоб прийняти такий виклик.
Але я трошки уточню, що коли ми говоримо про 4 мільйони людей, які будуть потенційними ветеранами, ми враховуємо всі категорії. Тобто не буде 4+5, а буде приблизно 4, до 5-ти мільйонів людей дотичних до ветеранської політики.
Це безпосередньо комбатанти або учасники бойових дій, які отримали бойовий досвід, відстоюючи нашу незалежність, територіальну цілісність і суверенітет у боях. Це і, звісно, люди, які були поранені і їм встановлено інвалідність внаслідок війни, а також це члени родин загиблих наших воїнів і героїв. І, звісно, це взагалі члени всіх родин тих людей, які захищали на фронті Україну. Приблизно ми рахуємо, що це буде 4-5 мільйонів людей.
Це буде приблизно 10% населення. І це найбільша цифра у відсотковому відношенні серед інших країн, які також мають у себе ветеранів і ветеранську політику.
І, звісно, держава має, поки ще тривають активні бойові дії, відпрацювати механізм, як підготуватися до того, щоб зустріти всіх наших воїнів після нашої перемоги і змодерувати таким чином, щоб вони інтегрувалися у мирне життя.
Тобто це і соціальний захист ветерана, це і, наприклад, запровадження прозорої процедури отримання житла військовослужбовцями ще під час служби, це і відповідні медичні гарантії, гарантії ментального здоров’я і так далі.
І потім, коли людина ухвалює рішення піти з армії у цивільне життя, ми десь за рік до демобілізації – як Міністерство у справах ветеранів –маємо надати людині чіткий перелік інструментів, де людина може себе реалізувати.
Тобто, по-перше, це, звісно, скринінг здоров’я ментального і фізичного. А потім надати людині щось для того, щоб вона потім могла працювати і інтегруватися у цивільне життя.
Адже, якщо ми подивимося на вік сьогоднішніх військовослужбовців, які завтра стануть ветеранами, це буде від 25-ти до 45-ти років. Тобто це люди працездатного віку, яким політика суто пільгової орієнтованості або надання якоїсь субсидії на комунальні послуги не вирішує питання.
Людина отримала бойовий досвід і має потім прийти додому, в родину, інтегруватися в громаді, отримати можливість перенавчання на якусь цивільну спеціальність і потім працевлаштуватись.
– Але це на рівні впровадження. По конкретних кроках, чи можемо ми говорити, що від 2014-го року певні механізми, алгоритми допомоги ветеранам, вже опрацьовані до автоматизму? І ми розуміємо, що навіть при збільшенні масштабів ці механізми буде працювати?
– У нас, на жаль, сама ветеранська політика не була започаткована навіть із моменту початку війни в 2014 році. І в принципі нею як системним напрямом не займалися.
Тобто певні речі виконувалися за рахунок сталих механізмів ще після Другої світової війни, відпрацьовувалися щодо соціального захисту ветеранів ще тієї війни. З іншого боку, громадські організації підключилися для того, щоб надавати послугу там, де держава її не надавала. Так було до 2018 року, поки не створилося міністерство.
Потім було створене міністерство, яке мало досить низьку інституційну спроможність. Адже його бюджет, навіть просто бюджет сягнув трошки менше, ніж найменша область в Україні. Тобто фактично була створена структура, яка не була наповнена ані напрямами, ані можливостями їх реалізації.
І коли я вже прийшла у міністерство, була очевидна така річ.
Наприклад, у нас є чотири бюджетні програми, якими ми фінансуємо житло для ветеранів. І ось кожного року до того, як я прийшла, там видавалися кошти на 100 квартир, на 200 квартири. А черга сягала більше трьох тисяч людей на той момент.
Ми надаємо субвенцію обласним військовим адміністраціям. Вони формують черги. І люди отримують кошти і мають впродовж року купити собі відповідне житло. Це цільові кошти, тільки на використання можливостей отримати житло.
І, звісно, поки ми ці постанови ухвалювали, збільшилася вартість житла. І цього року, ми розуміємо, повністю не покриємо всю тритисячну чергу, але близько двох тисяч сімей отримають ці квартири.
– У цьому році?
– Так, у цьому році.
Ми запровадили грантову програму на підтримку ветеранів-підприємців. Знову ж таки хочу підкреслити, що це конкретна програма, яка працює як для ветерана, так і для його родини, а ще для й держави, тому що з цих коштів платяться податки в економіку країни. Це також дуже важливо і це дуже конкретно.
– Тобто гранти на підприємництво, житло – це те, що ми можемо говорити, що у нас є напрацьований механізм, який ми можемо в принципі застосовувати далі зі збільшенням масштабів допомоги, яку люди потребуватимуть від держави?
– Так.
– Ви згадали про те, що фінансування недостатньо у Міністерства ветеранів. Але з того, що я побачила, сьогодні 22 урядові структури опікуються потребами ветеранів. І функції, як видається, розпорошені між різними відомствами. І Міноборони, і Міністерство охорони здоров’я, і Мінсоцполітики, і дуже-дуже багато різних структур опікуються потребами ветеранів. У цій системі головна задача Міністерства ветеранів, на вашу думку, бути чим і для чого?
– По-перше, ми ухвалили закон, підписаний вже президентом, Верховною Радою «Про комплексний огляд системи соціальних гарантій для ветеранів».
Згідно положень цього закону, кожні 5 років держава має здійснювати комплексний огляд, хто, що надає, для яких категорій, щоб уникнути дублювання.
Роль Міністерства у справах ветеранів – це основний, по-перше, координатор і формувач ветеранської політики. Бо ніхто, крім міністерства, у справах ветеранів, яке є носієм, яке володіє реєстром ветеранів, в якому розписані, які категорії є, також володіє знаннями, які потреби є ветеранів, тільки така структура може формувати політику.
Тобто ми аналізуємо потреби ветеранів, ми визначаємо, які категорії є ветеранами.
Є, наприклад, ветерани військової служби ЗСУ. Це та людина, яка могла і не брати участь у бойових діях, але вона прослужила 25 років. І це не ветеран війни, а це ветеран військової служби ЗСУ. Відповідно до цього статусу, у нього є певні гарантії, які він отримує.
Я, наприклад, ветеран військової служби СБУ, тому що я прослужила більше 25 років. Але паралельно я є учасником бойових дій. І це вже інший вид. І от коли я є учасником бойових дій, я вже є потенційно тим, ким має опікуватися Міністерство у справах ветеранів.
– А ось цей закон про захисників і захисниць, про який ми багато говоримо, хіба не мав би він це врегулювати питання? Тому що ми не говоримо тільки про ветеранів українсько-російської війни. У нас там ветерани афганської війни, у нас там ветерани військової служби. Наскільки я розумію, такого закону ще й досі немає. Чи є у ньому потреба? І чого його досі немає?
– Зараз діє базовий закон №3551 щодо соціальних гарантій військовослужбовців і членів їх сімей. І все те, про що ви кажете, там в принципі враховано. Ми працюємо над цим, щоб створити новий в сучасних умовах закон про основи сучасної ветеранської політики. І там мають бути прописані всі категорії.
Але є відповідні соціальні гарантії, які надаються саме тим, хто відноситься до силових відомств. І тут треба дуже зважено дивитися на те, що потрібно цим людям. Треба вивчити потребу. Чи є потреба, наприклад, мати дротовий телефон, як це зараз досі передбачено соціальною гарантією?
І коли ми кажемо, що треба щось змінювати, є дуже серйозний завжди аргумент – положення Конституції, яке не дозволяє погіршити умови для людини у будь-якому випадку.
Наприклад, якщо відмінити там щось. Ми не можемо відмінити щось, бо це буде погіршенням умов для людини. Навіть якщо це буде дротовий телефон. Адже це опція, яка могла би у чомусь...
– Яку «мінуснули». Так? Але війна з 2014 року. Міністерство ветеранів із 2018 року. 5 років існування відомства. І ми говоримо про те, що ми не виокремили цей механізм допомоги ветеранам російської-української війни. Чому? У вас є відповідь? Якщо ми говоримо, що Міністерство ветеранів (от якраз те, що ви зазначили) має координувати всі ці зусилля і бути таким собі лобістом інтересів ветеранів у суспільстві.
– По-перше, хочу сказати, що треба дати дефініцію українсько-російській війні в законодавстві.
– У нас немає визначення «російська агресія»?
– У нас є російська агресія. І у нас, наприклад, деякі моменти в плані нормативно-правового врегулювання передбачають, що у нас є учасники АТО-ООС і учасники фактично українсько-російської війни, але в законодавстві сказано «заходи з відсічі і стримування російської агресії».
Питання в тому, щоб узагальнити і зробити стратегічно важливі речі для взагалі сектору безпеки і оборони. Тому коли я кажу про стратегію переходу з військової кар’єри на цивільну, то вона також передбачатиме координацію всіх відомств у питанні і визначення статусів у тому силі. Тому неможливо сказати, що в державі все повністю розпорошено.
Разом з цим, якщо ми візьмемо американський досвід, у них Міністерство у справах ветеранів за бюджетом друге після Міністерства оборони. І там у них все базується, по-перше, на потужних громадських організаціях, які відповідають відповідним стандартам надання послуг, їм надається право реалізовувати багато видів послуг. І це не просто послуги з інформування. Це конкретні послуги з реабілітації, послуги з лікування. Приватні структури, неурядові організації мають на це право.
Крім цього, це також велика політика створення і діяльності саме для ветеранів потужних центрів реабілітації. Тобто ветеранська політика – це частина взагалі урядової політики, політики держави.
– Я й тому кажу, що якраз таким собі лобістом може виступати для того, щоб торпедувати ці процеси на рівні уряду.
– Ми так робимо. Наприклад, по частині переходу з військової кар’єри на цивільну ми готові бути локомотивом змін.
Тому що ми розуміємо сталість цих інституцій, як Міноборони, яке має ще багато інституційної пам’яті.
І на рівні політичного керівництва міністерств у нас повністю скоординована позиція. Але на рівні виконавців, які вже там по 30 років працюють, вони іноді не хочуть виходити з зони комфорту. І ми взяли на себе відповідальність. Ми розуміємо, що це виклик. Але ми його маємо пройти.
– Міністерство ветеранів пропонувало ось такі зміни на рівні уряду?
– Так.
– Ми коли зараз говоримо про місію Міністерства ветеранів, чим воно має опікуватися... Я з дуже багатьма говорила ветеранами безпосередньо, з волонтерськими рухами, громадськими організаціями. І от мені найбільш вдалим формулюванням здалося те, що Міністерство ветеранів має представляти інтереси своїх бенефіціарів, якими є, власне, ветерани, у суспільстві.
На вашу думку, за 5 років роботи міністерства, за 2 роки вашої каденції чи вдалося налагодити цей процес комунікації з суспільством, щоб розказати, по-перше, про ветеранів, а по-друге, пролобіювати їхні інтереси? Наскільки ми просунулися взагалі в цьому питанні?
– Ми проводили дослідження з групою «Рейтинг», у суспільства дуже завищені очікування стосовно ветеранів. Вони вважають, що ветерани – це завжди просто найсильніші люди, готові все винести і вистояти.
Люди ідеалізують ветеранів.
– І розраховують, що вони повернуться після війни і тут ще робитимуть зміни політичні…
– А з іншого боку, самі ветерани, згідно з цим опитуванням, розуміють, що після того досвіду трагічного, який вони бачили: і втрати побратимів, і поранення, і каліцтва... Усі ці умови фронту нікому не додають здоров’я. І ветерани розуміють, що їм потрібна буде допомога, а суспільство їх, з іншого боку, ідеалізує.
Суспільство – воно також різне. І, наприклад, в населених пунктах також залежно від того, скільки там людей воює, по-різному і ставлення. Для військових дуже великий виклик, що зараз у нас тут в мирних містах, умовно мирних... У нас немає мирних населених пунктів, бо у нас прилітає по всій території України, і страждають люди по всій території України. Але коли військовий приходить у короткотривалу відпустку, його, вибачте, іноді дратує те, що люди спокійно ходять по вулиці, звучить музика і в ресторанах всі себе спокійно поводять, і вони взагалі працюють.
А нам потрібно змодерувати таким чином, щоб фактично після перемоги започаткувати фасилітований діалог між різними верствами суспільства – тими, хто воював і не воював, тими, хто працював в тилу... А це також важливо. І щоб не було тут таких вразливостей.
– Для цього ж мають бути прописані певні правила, стандарти, нормативно-правові акти. Тобто перш за все має бути нормативно-правова база. Тому що ви кажете про те, що навіть в різних населених пунктах в залежності, вже не говорячи про те, що є різні регіони віддалені від лінії фронту, дуже по-різному сприймають війну. Тому ця інституційна реформа, про яку ви згадали, охоплює весь цей комплекс проблем?
– Ситуація в країні така, що навіть коли людина повернеться з бойових дій і демобілізується, приїде у свій населений пункт, а може бути така ситуація, що родина у нього десь знаходиться за межами України, бо виїхала на початку вторгнення широкомасштабного, підприємство його зачинене, бо економіка не працює, і будинок або житло зруйноване. І куди цій людині піти? Але її має хтось зустріти.
І ми хочемо створити інститут помічника ветерана, щоб людину в громаді зустрічав помічник. Фактично модель така, як банківська система.
Всі знають, приходять люди платити по платіжках, приходить поважного віку людина і не вміє заповнити у банкоматі, як це все провести у порталі, а підходить людина та їй допомагає. Це така собі фасилітація йде, допомога.
Тобто людина, яка повернеться з війни, вона багато часу провела часу межами мирного життя.
І їй потрібен цей помічник, який допоможе правильно звернутися до відповідної інституції за відповідною довідкою, отримати відповідну допомогу там, прийти, умовно кажучи, до якої соціальної установи, де не всі працівники будуть обізнані, як поводитися з ветеранами.
Ми цих помічників ветерана інституціалізуємо на рівні громад. На рівні районів будуть створені сервісні служби, сервісні центри, які будуть надати ветеранам послуги, у тому числі в електронному форматі.
Ми зараз підписали також меморандум з асоціацією ЦНАПів. Ми хочемо увійти в кожен ЦНАП з ветеранським вікном, де будуть надані відповідні послуги, які людина зможе там отримати.
І ось цей сервісний центр буде як надавати послуги, так і координувати роботу менторів, цих помічників ветеранів, які будуть мати фактично зворотній зв'язок. Тобто ветеран, якщо його не задовольнить послуга помічника, він зможе звернутися до сервісного центру і сказати, що, вибачте...
– А коли? Коли ветеран зможе таким скористатися сервісом?
– Ми хочемо вийти на фінал... Тобто цих людей 400. Їх потрібно відібрати, їх потрібно підготувати, навчити, як працювати. І пріоритетом є те, що вони будуть саме з числа ветеранів або членів родин, тому що це люди, які будуть працювати за принципом «рівний-рівному».
Тобто вони знатимуть проблеми ветеранів. Але треба їм трошки додати навичок і комунікаційних, і інформаційних, тобто щоб повністю володіти нормативно-правовою базою, переліком послуг і так далі. І я думаю, що з осені цього року проєкт вже запуститься, вже помічники ветерана будуть зустрічати.
– У чотирьох областях?
– У чотирьох областях.
– Пані Лапутіна, ви згадали про опитування, яке робили разом з «Рейтингом», яке показало, що надвеликі очікування у громадського, цивільного суспільства від ветеранів.
Свіжішого опитування ще немає. Його проводив Український ветеранський фонд. У ветеранів питали і військовослужбовців, якої допомоги вони будуть потребувати у майбутньому. І от хочу звернути увагу, звісно, на першу цифру. Майже 54% – це зміцнення здоров’я. Ми розуміємо, що йдеться не тільки фізичне здоров’я, але й психологічну реабілітацію. І разом з тим, цікаво, що на питання, якими послугами не задоволені найбільше, майже половина назвала медичне обслуговування. Тобто ця пряма кореляція в необхідності зміцнення здоров’я і незадоволення медичним обслуговуванням, яке є станом на зараз.
Я підкреслюю, що це дані з лютого, позаяк вже травень. Але щось мені підказує, що вони не дуже сильно змінилися. Чому так? Зміцнення здоров’я будуть потребувати майже 54% людей (це поки що) і незадоволені медичними послугами ветерани – 50%. У вас є відповідь, чому так?
– Я тут навіть хочу зазначити, що зміцнення здоров’я – 53, 8%, частково туди закладене і психічне здоров’я також. Але отримання психологічної допомоги – ще 20%. Тобто це все вкладається у дуже велику цифру.
Але ми маємо усвідомити, що впродовж всіх років незалежності система психологічної реабілітації в країні не була розбудована, з одного боку.
З іншого боку, у нас з часів незалежності кожен вищий навчальний заклад робив з людей психологів і не було підходу до того, що психологічна освіта – це дуже окремий вид діяльності, який не просто стосується соціальної психології або юридичної психології, різні види, а що саме на напрям практичного психолога або клінічного психолога не було запиту.
Зараз запит шалений. І ті психологи, які отримали психологічну освіту за напрямом соціальної психології або будь-якої іншої, для того, щоб вони змогли надавати допомогу, їм потрібна ще додаткова освіта. У нас немає тут фахівців.
Але я про те, що ось це медичне обслуговування, яким не задоволені, то це навряд чи про психологічну допомогу, позаяк, як ви правильно зазначили, у нас немає, на жаль, цієї культури. Тим більше, від захисників-чоловіків. Чому 50% наших ветеранів не задоволені медичним обслуговуванням? Що не так працює в державі?
– Питання в тому, що потрібно для військовослужбовців реформувати систему надання медичних послуг, у тому числі поки людина служить. Реформування системи медичних сил, відповідно до стандартів НАТО (і це є нашим євроатлантичним прагненням), також є одним із елементів системи переходу з військової кар’єри на цивільну, який ми запровадили на рівні виконавців, можливо, конкретних шпиталів. Комусь це ще не зручно, бо це нове, але потрібно це обов’язково зробити.
З іншого боку, є досить позитивні практики, які я, принаймні, масштабувала би на всю країну.
У Львівській області є реабілітаційний центр «Галичина», де вони самі запровадили практику, коли вони з числа тих поранених, які поступають на реабілітацію, почали вишукувати потенційно можливі кандидатури на те, щоб людина після поранення стала психологом. І ось тут принцип «рівний-рівному». Я бачила хлопця, який на візку ще з 2014 року. Він лежав у цьому шпиталі, а потім вони йому запропонували перенавчитися і стати психологом. Так от, до нього йдуть натовпи поранених бійців, тому що вони йому довіряють. І я ці практики масштабувала би на всю країну.
Для того, щоб покращити послуги для ветеранів, однин із кроків також є – це те, щоб ветерани йшли на державну службу. Наведу приклад. Ми відвідували в США Міністерство праці. 60% персоналу є ветеранами. Вони самі знають, які є потреби ветерана. Вони пройшли не тільки бюрократично цей шлях, а вони через себе пропустили.
І якщо в міністерствах і відомствах будуть працювати люди, які самі знають, хто такий ветеран, і самі є ветеранами, повірте, вони захочуть змінити для своїх побратимів цю систему, і вони її змінять.
– Ви згадали про те, що державні інституції часом дуже і дуже повільно реагують на ті зміни, які виникають у суспільстві. І тут виникає питання... Ви неодноразово згадували досвід США і згадали те, що дуже багато послуг надається на аутсорсі. Фактично держава бере на себе певні зобов’язання, що стосується лінії фронту і першої зони, а далі реабілітація, фізична, психічна реабілітація – все це віддається приватним компаніям, послуги яких оплачує держава.
До речі, у нас цей кейс з протезуванням працює. Це один із небагатьох кейсів, про які ветерани кажуть: працює! Люди отримують необхідні протези, які їм потрібні. І це теж працює на аутсорсі. Чому в питаннях психологічної реабілітації, фізичної реабілітації, соціальної безбар’єрності та все, що стосується (такий великий комплекс), ми не можемо звернутися до цього досвіду? Яка ймовірність того, що ми будемо працювати так само за досвідом тих самих США?
– Ми минулого року змінили підхід до психологічної реабілітації і планів фінансування різних структур. І ми почали створювати електронний реєстр надавачів послуг психологічної реабілітації. І ми контрактували напряму заклади охорони здоров’я, які мали відповідати відповідним стандартам.
Тут питання в тому, що ми маємо як держава запровадити стандарт послуги. Якщо приватна структура відповідає стандарту, вона може подаватися і отримає від держави це фінансування.
І ми відпрацювали таким чином, що з нами законтрактувалися навіть установи, які належать Національній службі здоров’я, за умови наявності в закладі мультидисциплінарної команди у складі лікаря-психіатра, психоневролога і двох психологів. І ми надали таким чином минулого року більше 17 тисяч послуг.
І ми зараз будемо формувати реєстр надавачів послуг психологічної допомоги, а там будуть саме комунальні заклади і приватні заклади. Якщо вони відповідатимуть нашому стандарту, ми також створюємо електронний їх реєстр. Вони будуть подаватися. Ми будемо перевіряти. Якщо вони відповідають стандартам, ми будемо оплачувати їм ці послуги для ветеранів. Це обов’язково. Воно вже фактично напрацьовано. І воно працюватиме і надалі.
– А ви згадали про реєстри. Не можу не спитати: а в нас є реєстр ветеранів?
– Так. Там є ветерани-учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни різних груп, потім члени родин загиблих героїв, герої Небесної Сотні, учасники Революції гідності і ще учасники бойових дій на території інших держав, тобто миротворці, умовні, афганці.
– Але, умовно, виокремити звідти ветеранів російсько-української війни ми можемо?
– Можемо, звісно. Це учасники бойових дій наші з періоду з 2014 року, які за документами подавалися як учасники АТО-ООС, зараз як «учасники відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України».
– Ще одна необхідна база, про яку багато говорять – база ДНК наших захисників. Як ми далеко просунулися? І чи просунулися взагалі у цьому напрямку? Чи створена така база?
– Я знаю, що активно над цим працюють. Але це не стосується суто ветеранів. Це стосується всіх військовослужбовців. Це важливо для всіх, до речі, але наразі питання зниклих безвісти. І ось тут багато роботи проводиться. Насправді ми як Міністерство у справах ветеранів до цих процесів не долучені.
– А вам здається, що це правильно, що ви не долучені до цих процесів?
– Я думаю, що коли створиться реєстр, потрібно щоб були долучені... Є окремий реєстр зниклих безвісти. І зараз напрацьований конкретний механізм, яким чином людям звертатися до деяких організацій. І є відповідний координаційний центр щодо зниклих безвісти... У нас взагалі питання поєднання державних реєстрів різних видів для верифікації певних статусів.
– Повертаючись до того, з чого починали, що Міністерство ветеранів може бути таким собі лобістом інтересів ветеранів і у поствоєнному суспільстві, зокрема. Серед тих, з ким я розмовляла, багато говорили про необхідність створення Пантеона Героїв. Що і з цим?
Ми розуміємо, що Стіна пам’яті, яка біля Михайлівського собору, на жаль, точно не вміщує всіх героїв. І зараз ми будемо потребувати створення великої комплексної політики держави з вшанування пам’яті, зі вшанування самих героїв, ветеранів війни. Тут Міністерство ветеранів дає свої пропозиції уряду? Яку тут діяльність веде?
– У нас зараз вже ухвалений відповідний закон. Сподіваюся, що підпишеться президентом найближчим часом.
І ми як Міністерство у справах ветеранів відповідальні за створення Національного військового меморіального кладовища, де передбачається також меморіальна зона з музеєм, з вшануванням пам’яті і з відповідним меморіалом. Є окремий проєкт, який називається «Пантеон Героїв», який за ініціативи багатьох громадських організацій, взагалі активістів планується створити на правому березі Дніпра у Києві. І, звісно, ми обов’язково їх реалізуємо.
– Це всі ті пріоритети Міністерства ветеранів, які з’явилися після початку повномасштабного вторгнення, чи які були до? Умовно, чим займалося Міністерство ветеранів на кінець лютого 2022 року? І що змінилося в роботі міністерства?
– У нас були пріоритети. Це, по-перше, створення єдиного державного реєстру ветеранів війни. Ми його створили. Створення електронного кабінету ветерана. Ми його створили. Ми його зараз не випускаємо в публічність.
Адже багато кого з ветеранів ще знаходяться родини на окупованих територіях, щоб у когось з ветеранів у смартфоні не з’явилося... Але після перемоги, на наступний день після скасування воєнного стану у смартфонах у ветеранів з’явиться його персональний електронний кабінет.
Також питання створення Національного військово-меморіального кладовища стояло одним із пріоритетів. І воно реалізовується, відповідно до плану дій уряду. Ще ми опікувалися житлом. Так, у нас був завжди ветеранський спорт як пріоритет.
Тому що людина через спорт реабілітується. Що змінилося? Нашим пріоритетом зараз є ці пілотні проєкти в чотирьох областях по ветеранському помічнику. Якщо вони будуть успішними, то ми їх масштабуємо на всю країну.
– Ви задоволені темпами, якими зараз міністерство може реалізовувати власні проєкти, запропоновані проєкти, або якими воно може лобіювати інтереси ветеранів на рівні держави?
– Я зазвичай перфекціоніст. Хотілося би швидше.
– А що заважає робити швидше?
– Дуже багато речей, які уповільнюють процес, лежить у сфері бюрократії, сталої бюрократії.
– Якщо ми говоримо про бюрократію, яка заважає, то знов-таки в питаннях реорганізації дуже багато зараз говорять і дуже багато різних думок з цього приводу про можливе об’єднання Мінсоцполітики і Міністерства ветеранів. На вашу думку, наскільки це доцільно? Наскільки це доречно? І наскільки це ймовірно?
– Кращі світові практики показують, що коли країна стикається з війною, де більше 10% людей є тими, хто дотичний до бойових дій, брав участь або члени родини, то потрібно мати самостійну структуру, яка саме координує діяльність.
Мене завжди обурювало, коли я в деяких документах ще на початку своєї каденції читала деякі стратегії, де написано, що «ветерани та інші вразливі категорії». Тобто такий підхід, що ветерани – це зовсім не вразливі категорії людей.
Це категорія потужних людей, які здатні стати потенціалом відновлення країни. І ми маємо це зробити. І маємо зробити тільки завдяки тому, що хтось в уряді буде цим опікуватися.
