Жіночий голос - Досвід жінки у війні

Олена Степанів (1892-1963)

одна з перших в історії України офіцерок на військовій службі, чотова у лавах Українських січових стрільців та Української галицької армії. Ще до початку Першої світової війни активно долучалася до громадської діяльності: у роки навчання в семінарії організовувала фізкультурні виступи, входила до «Пласту». Вона належала до кола молоді, яка вбачала у можливому австро-російському конфлікті шанс для боротьби за незалежність України, тому й працювала над розбудовою мілітарних і парамілітарних організацій, проходила санітарні курси Червоного Хреста та військові вишколи. Також виступала з доповідями та підтримувала розвиток жіночого руху, утвердившись як одна з найпомітніших діячок українського визвольного руху напередодні війни.

У міжвоєнний період Степанів присвятила себе науковій і педагогічній праці, займаючись географією, водночас залишаючись вірною ідеї української державності. Після приходу радянської влади була репресована й пройшла через сталінські табори, однак не зреклася своїх переконань. Її доля перегукується з життєвим шляхом багатьох українських жінок-борчинь ХХ століття: від Ольги Басараб, яка стала символом незламності українського підпілля, до Катерини Зарицької і Галини Дидик, котрі зазнали ув’язнення й переслідування, але продовжували боротьбу за українську культуру, пам’ять та національну гідність. Їхній приклад засвідчує, що українські жінки були не лише учасницями визвольних змагань, а й творчинями інтелектуального та морального фундаменту української нації.

Степанів залишила після себе значний науковий і творчий доробок. Вона авторка близько 75 праць, у тому числі спогадів. “Напередодні великих подій. Власні переживання й думки (1912-1914)” є важливим документом епохи, у якому відображено передвоєнні настрої, формування національної свідомості та атмосферу очікування великих історичних змін. Авторка зосереджується не лише на зовнішніх подіях, а й на внутрішніх переживаннях покоління, яке стояло на порозі війни. Текст вирізняється поєднанням особистісного погляду з ширшим суспільно-історичним контекстом, а також увагою до ролі жінки в національно-визвольному русі.

Досвід жінки у війні

Жіночий голос

Українські жінки були частиною визвольної боротьби упродовж усього ХХ століття — як військові, медикині, зв’язкові, волонтерки, дослідниці та хранительки пам’яті. Сьогодні їхній голос особливо помітний не лише у військовій літературі, а й у громадському та культурному житті країни.

Авторки цього розділу — Олена Білозерська, Олена Герасим’юк, Оксана Рубаняк, Оксана Чорна, Юлія Паєвська та Тетяна Хіміон — представляють різні досвіди сучасної війни: фронт, медичну евакуацію, документування війни, поезію, військову журналістику, роботу з пам’яттю, освіту й підтримку людей після травм. Через книги, фотографію, репортажі, волонтерство, міжнародні виступи та громадські ініціативи вони не лише розповідають про війну, а й допомагають суспільству вчитися турботі, відповідальності та взаємній підтримці. Їхні голоси стали важливою частиною сучасної української культури пам’яті та досвіду війни.

Олена Білозерська.

Людина, яка задовго до вторгнення почала боротьбу за Україну

Олена Білозерська - українська військова, письменниця, журналістка, блогерка, фотографиня та одна з найвідоміших хронікерок російсько-української війни. Її життя - це приклад людини, яка ще задовго до повномасштабного вторгнення зрозуміла небезпеку для України й присвятила себе боротьбі - спочатку через журналістику, громадську та просвітницьку діяльність, а згодом зі зброєю в руках.

Народилася Олена Білозерська у Києві. За освітою - журналістка. Ще до війни активно займалася національно-патріотичною та просвітницькою діяльністю: писала про українську історію, визвольний рух, політику та боротьбу за незалежність. Через блог, репортажі й публічні виступи вона допомагала формувати українську національну свідомість і говорила про небезпеку російського впливу тоді, коли це ще не було очевидним для багатьох.

Після початку російсько-української війни у 2014 році Білозерська поїхала на фронт як військова кореспондентка та фотографиня. Вона документувала життя добровольчих батальйонів, бойові дії, побут військових і перші роки українського спротиву. Її фотографії та тексти стали важливою частиною живої пам’яті про початок війни, адже показували фронт через людей - їхні емоції, втому, страх і внутрішню силу.

Через репортажі, інтерв’ю та публіцистику Олена фактично пояснювала цивільному суспільству, як виглядає війна насправді та через що проходять українські військові. Вона допомагала руйнувати стереотипи про фронт і про роль жінки у війську.

Згодом Олена добровільно вступила до лав Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, а пізніше - до Збройних сил України. Служила снайперкою та стала однією з найвідоміших жінок-військових сучасної України.

Особливе місце у її діяльності займає література. Книга “Щоденник нелегального солдата” стала однією з найважливіших документальних книжок про російсько-українську війну. Це чесний фронтовий щоденник про службу, побратимство, страх, втрати та психологію війни без романтизації й пафосу.

Важливо й те, що Білозерська стала однією з тих жінок, які змінили уявлення суспільства про роль жінки на війні. Вона неодноразово наголошувала, що жінки у війську - це професійні військові з рівною відповідальністю та правом бути на передовій.

Сьогодні Олена Білозерська продовжує займатися публіцистикою, фотографією та просвітницькою діяльністю. Через книги, тексти, лекції та публічні виступи вона допомагає суспільству краще розуміти реальність війни, ціну свободи та важливість історичної пам’яті.

Її діяльність має особливе значення для України, адже Олена Білозерська не лише документує сучасну війну, а й формує живу пам’ять про людей, які борються за незалежність України.

Олена «Гера» Герасим’юк.

Голос покоління Незалежності

Олена Герасим’юк належить до покоління українців, яке народилося вже у передчутті Незалежності й дорослішало разом із новою Україною. Це покоління не отримало свободу як щось гарантоване - воно змушене було вчитися її захищати. Саме тому в її житті так природно поєдналися література, волонтерство, військова служба й постійна розмова про людську гідність.

Поетка, письменниця, журналістка, громадська діячка, парамедикиня МБ “Госпітальєри” та ветеранка російсько-української війни, Олена Герасим’юк стала одним із найсильніших голосів сучасної української культури. Її тексти - це не просто поезія про війну. Це література пам’яті, болю, любові й внутрішньої сили людини, яка живе всередині великої історичної катастрофи, але не дозволяє їй знищити людяність.

Олена народилася у 1991 році в Києві. Виросла у середовищі української культури та літератури. Її дідусь - поет, громадський діяч і дисидент Михайло Дацюк, а вітчим - український поет Василь Герасим’юк. Саме родинне середовище сформувало її чутливість до тем пам’яті, мови, культури й відповідальності перед історією.

Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. В українську літературу вона увійшла дуже рано - як авторка чесної, глибокої й безкомпромісної поезії. Її книги «Невидимі вірші», «Тюремна Пісня», «Глухота» та есеїстична книга «Розстрільний календар» стали важливими текстами нового українського покоління.

Ідея «Розстрільного календаря» виникла під час акцій вшанування пам’яті українських митців, репресованих і розстріляних радянською владою в Сандармосі. Через цю книгу Герасим’юк намагалася повернути українському суспільству пам’ять про покоління письменників, науковців і культурних діячів, знищених тоталітарною системою. Тема історичної пам’яті та відповідальності за збереження людських історій надалі стане однією з центральних у її творчості.

Олена є учасницею Революції Гідності. Після початку російсько-української війни у 2014 році вона активно включилася у волонтерський і ветеранський рух. Олена співпрацювала з добровольчим медичним батальйоном «Госпітальєри», працювала парамедикинею, допомагала фронту, документувала досвід війни через тексти, репортажі й свідчення людей. Для неї це була не лише громадянська позиція - це стало частиною особистого шляху відповідальності перед країною.

В 2014—2015 роках працювала в українському бюро «Радіо Свобода». Працювала над книгою «АД-242. Історія мужності, братерства і самопожертви»(авторка ідеї — Ірина Штогрін).

У 2016 році Герасим’юк долучилася до команди документального проєкту «Невидимий батальйон», присвяченого досвіду жінок у сучасній війні. Проєкт став одним із перших масштабних досліджень ролі жінок у Збройних силах України та допоміг змінити суспільне уявлення про жінку на війні.

У 2017 році Олена почала працювати на військовому радіо «Армія FM», де займалася культурними та суспільними темами, пов’язаними з війною, пам’яттю та досвідом військових.

У 2017 році Олена Герасим’юк пройшла тижневий вишкіл та вирушила на фронт парамедикинею у складі добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Працювала у лікарні міста Авдіївка, на передовій поблизу селищ Піски, Водяне на Маріупольському напрямку та в районі міста Мар’їнка. За свою роботу була нагороджена медаллю батальйону «За збережене життя».

Олена також брала участь у спецоперації із затримання проросійського бойовика Володимира Цемаха, який мав стосунок до збиття Boeing 777 рейсу MH17 та інших тяжких злочинів. Під час операції разом із напарником вона надавала першу допомогу тяжкопораненим українським розвідникам Олександрові Колодяжному та Дмитру Гержану.

Також Олена стала співавторкою концепції рейсів дальньої евакуації поранених «Кракен» і «Австрійка», які забезпечили понад 16 тисяч евакуаційних кейсів і стали важливою частиною системи порятунку поранених військових.

Особливе місце у творчості Герасим’юк займає тема пам’яті про загиблих, військових ритуалів, людської вразливості й сили. Вона дуже тонко говорить про те, що часто залишається поза офіційними новинами - про внутрішні травми людей війни, про життя після втрат, про необхідність пам’ятати не лише героїзм, а й людські долі.

Олена Герасим’юк є співавторкою низки важливих культурних та меморіальних проєктів. Зокрема проєкту «Недописані», створеного спільно з письменником Євгеном Ліром, присвяченого пам’яті людей літератури, загиблих внаслідок російського вторгнення. Також вона є співтворчинею проєкту «Австрійка» - реанімаційного автобуса для евакуації поранених, який врятував тисячі життів. Серед її мистецьких ініціатив - перформанс «Відлуння / Echoes», створений спільно з Павлом Матюшею, та участь у численних літературних, правозахисних і культурних проєктах в Україні та за кордоном.

Під час роботи на фронті Олена набула важкого захворювання легень, що призвело до інвалідності. Попри це вона продовжує працювати у ветеранському, культурному та медичному середовищі, займаючись евакуацією поранених, літературною діяльністю та підтримкою військових.

Олена Герасим’юк є учасницею міжнародних літературних фестивалів, поетичних турів та культурних дискусій, де представляє сучасний український досвід війни, пам’яті й спротиву. Її творчість перекладається іноземними мовами, а сама авторка стала одним із впізнаваних голосів нового покоління української культури у світі. У 2025 році вона стала першою представницею України на Світовому чемпіонаті з поетичного слему.

Серед її відзнак і нагород:

Women in Arts Award (2025)
Перша представниця України на Світовому чемпіонаті з поетичного слему (2025)
Приз журі Європейського чемпіонату з поетичного слему / Jury Prize European Slam Poetry Championship (2024)
Лауреатка премії імені Тараса Мельничука «Князь роси» (2024)
Фіналістка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2020)
Top 30 to 30 KyivPost (2020)
BookForum Best Book Award (2020)
Рейтинг «Книга року» (2020)
Лауреатка премії імені Олеся Гончара (2013)
Учасниця рейтингу «100 людей культури» NV

За свою діяльність Олена Герасим’юк також нагороджена:

державною нагородою «За врятоване життя» - за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України;
«Лицарським хрестом» Української Добровольчої Армії;
Грамотою Верховної Ради України;
Подякою Київського міського голови.

Але найважливіше в Олені Герасим’юк - це здатність залишатися дуже живою й чесною людиною посеред війни. Вона не романтизує страждання й не створює героїчного образу самої себе. Натомість говорить про відповідальність, пам’ять і любов - як про речі, без яких неможливо вистояти.

Сьогодні Олена Герасим’юк є однією з тих авторок, які формують нову українську культуру - культуру покоління Незалежності, що навчилося не лише говорити про свободу, а й боротися за неї.

Оксана Рубаняк.

Покоління свободи, яке навчилося тримати зброю і слово

Є люди, у яких дивовижним чином поєднуються ніжність і сталь. Вони пишуть вірші і водночас ведуть бій. Говорять про любов і щодня дивляться в очі смерті. Саме такою є Оксана Рубаняк, позивний “Ксена”. Поетеса, військова, командирка, громадська активістка. Одна з тих молодих українських жінок, які стали символом нового покоління країни, яке дорослішало вже під звуки війни, але не втратило здатності мріяти, любити й творити.

Оксана Рубаняк народилася 28 січня 2003 року у селі Грамотне на Івано-Франківщині. Гуцульський край, гори, сувора краса природи, глибоке відчуття родини й свободи –усе це дуже відчутне в її характері та текстах. Вона виросла у середовищі, де любов до України не була декларацією – вона була способом життя.

Ще змалку Оксана тягнулася до слова. Писала вірші, читала, брала участь у мовних конкурсах, навчалася у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Вона належала до тих молодих людей, які дуже рано починають ставити собі великі питання: про гідність, свободу, майбутнє країни, сенс людського життя. Свої перші вірші написала в 9 років, а вже у 16 видала власну збірку лірики «Орнаменти долі», напередодні великої війни мала плани написати прозову книгу.

До повномасштабного вторгнення закінчила з відзнакою Івано-Франківський коледж Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю вчитель початкових класів. Навчалася на військовій кафедрі ПНУ. Працювала в Івано-Франківській міській раді у департаменті молодіжної політики та спорту. Була заступником голови молодіжної ради Івано-Франківська. Займалась організацією різноманітних патріотичних заходів у Департаменті молодіжної політики та спорту, розвивала молодіжну діяльність у місті. Була головою місцевої громадської організації «Армія змішаних бойових мистецтв», у межах діяльності якої брала участь в організації регіональних та міжнародних змагань зі змішаних єдиноборств (MMA).

24 лютого 2022 року Оксані було лише девʼятнадцять, а якщо бути точнішим місяць після вісімнадцяти. У той день вона добровільно стала на захист України. Спочатку було добровольче формування Івано-Франківської громади, потім – Збройні сили України. Дуже швидко “Ксена” опинилася на передовій. Півтора року була єдиною жінкою у кулеметному взводі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Згодом стала командиркою взводу.

Її побратими спершу сумнівалися, чи впорається тендітна дівчина з кулеметом. Але війна дуже швидко стирає стереотипи. Там значення мають не слова, а витримка, відповідальність і здатність залишатися поруч зі своїми людьми в найважчі моменти.

Оксана воювала на Бахмутському, Вугледарському, Мар’їнському та Харківському напрямках. Була поранена під Вугледаром, але повернулася на службу.

І навіть на війні вона продовжувала писати. Її поезія народжувалася буквально між боями, у бліндажах, під обстрілами, у короткі хвилини тиші. Це не була “кабінетна” література про війну. Це були тексти людини, яка проживає все насправді: втрати, страх, любов, лють, виснаження, пам’ять.

Так з’явилася збірка “Назустріч смерті”, яку часто називають окопним щоденником у віршах. Але насправді це значно більше – це документ часу й внутрішнього стану покоління, яке вчиться жити серед війни. Пізніше вийшла поетична книга “Дорога життя”, присвячена загиблим побратимам. Це дуже особливі тексти: болючі, чесні, але без штучного трагізму. Оксана пише про своїх людей так, ніби не дозволяє їм зникнути. Через пам’ять, через слово, через любов.

Оксана Рубаняк втілила свій задум не менш важливий, аніж її попредні книги – написала і видала книгу «для дітей про дорослу війну» - «Полумʼя перемоги» про перший рік повномасштабної російсько-української війни. Історія написана від імені 12-річного хлопця з Бучі, який через війну дуже швидко дорослішає. Російське вторгнення забирає у нього не лише близьких людей, а й саме дитинство.

«Багато книжок зараз присвячено побратимам, друзям, героям, багато віршів, пісень і інших творів присвячено як загиблим, так і живим військовослужбовцям. І для мене література дійсно є одним з основних методів збереження пам'яті про захисників» - так говорить авторка в інтерв’ю «Суспільному».

Паралельно з військовою службою вона бере участь у літературних подіях, міжнародних форумах, зустрічах і дискусіях. Говорить про роль українських військових, про необхідність підтримки України, про відповідальність світу перед війною, яку Росія веде проти українців.

Вона виступала на міжнародних конференціях, брала участь в Aspen Conference у Празі, зустрічалася з президентом Чехії Петром Павелом, представляючи український досвід боротьби за свободу.

У 2024 та 2025 роках вона увійшла до рейтингу “УП 100. Сила жінок”. В 2022 році потрапила на поштову картку Укрпошти «Сухопутні війська ЗСУ». У березні 2024 року фотографія Оксани з'явилася на обкладинці «Vogue Ukraine» і того ж року увійшла до рейтингу Forbes Ukraine “30 до 30: майбутні лідери”.

І це дуже показово для сучасної України. Бо сьогодні українську культуру творять у дуже часто саме у бліндажах, у польових штабах, між боями й евакуаціями. Саме тому тексти Оксани Рубаняк звучать так сильно. У них немає фальші – це те, що відчуває покоління, яке народилося у свободі і тепер захищає її зі зброєю в руках.

Попри службу на передовій, Оксана Рубаняк не зупинила навчання і паралельно здобуває вищу освіту за кількома спеціальностями, поєднуючи військовий обов’язок і розвиток. Вона з відзнакою закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «Філологія», отримала магістерський рівень у Львівському національному університеті імені Івана Франка за спеціальністю «Зовнішня політика та національна безпека» а також здобуває ступінь бакалавра та навчається в магістратурі Прикарпатського національного університету, а також .

«У нас на Верховинщині, звідки я родом, є безліч традицій та забобон. Гуцульський світ – це поєднання драматизму дійсності та витонченості. Але точно знаю, що ані мольфарське пророцтво, ані прогнози диванних експертів не змінять майбутнє нашої держави. Лише ми, українці, своєю волею, працею та наполегливістю можемо вибити ворога з нашої землі, а відтак – дати країні шанс на цивілізовані блага» - так казала авторка в інтерв’ю «АрміяInform».

Тетяна “Танго” Хіміон

Людина, яка пройшла шлях від танців до снайперської позиції і вчить тримати ритм

Тетяна Хіміон - українська військова, снайперка, викладачка бальних танців і авторка книги “Танго соло”. Її історія - це шлях людини, яка все життя вміла тримати ритм: спершу на танцювальному паркеті, а згодом - на війні, де кожен рух, кожне рішення і кожна секунда можуть коштувати життя.

Тетяна народилася в Гродно, але виросла у Слов’янську на Донеччині. З дитинства займалася спортом, а головною справою її життя стали бальні танці. Вона танцювала з першого класу, у студентські роки почала викладати, а у 2002 році відкрила у Слов’янську власний танцювальний клуб Four Step. Її вихованці ставали чемпіонами світу, виступали на міжнародних змаганнях у Польщі, Італії, Франції, Китаї, а сама Тетяна була суддею міжнародної категорії й організовувала культурні події у рідному місті.

До 2022 року її життя було наповнене танцями, родиною, роботою з дітьми й великою любов’ю до руху. Але повномасштабне вторгнення змінило все. Спершу Тетяна волонтерила, а потім зрозуміла, що цього їй замало. Вона пішла до війська доброволицею і взяла позивний “Танго” - на честь улюбленого танцю. На запитання, чому вона на фронті, відповідала просто: “Я зі Слов’янська”. І додавала, що не хотіла залишити цю війну у спадок своїм дітям.

Снайперкою Тетяна стала майже інтуїтивно. Вона сама захотіла цю роль, а дисципліна, координація, витримка й точність, виховані роками танців, несподівано стали її перевагою у війську. “Танець - це координація, боротьба, навантаження. Коли мотивації не вистачає - працює дисципліна”, - пояснювала вона.

Тетяна воювала на рідній Донеччині, проходила бойові виходи, пережила самотність на “нулі”, рятувала поранених побратимів і тричі була поранена. Після третього важкого поранення вона майже рік проходила відновлення, ходить із протезом і має нервовий імплант. Лікарі майже не дають шансів на повне відновлення ноги, але сама Тетяна говорить не про повернення на сцену, а про бажання повернутися до війська - навіть якщо вже в іншій ролі.

Її книга “Танго соло” - це документальна проза про людей, з якими вона служила, про бойові виходи, втрати, підтримку, ставлення до жінки в армії й те, як війна змінює людину. Це не героїзація війни, а чесний жіночий погляд зсередини - тверезий, болючий і водночас сповнений любові до життя. Кожен розділ доповнений поезією авторки та фотографіями побратимів і посестер як живою пам’яттю про тих, хто був поруч.

Тетяна Хіміон важлива не лише як снайперка чи письменниця. Вона показує, що українська жінка на війні - це не виняток і не символічний образ, а професійна, відповідальна, сильна людина зі своїм досвідом, болем і правом на голос. Її шлях від танцювального залу до фронту - це історія про дисципліну, любов до України, материнську відповідальність і здатність не втратити себе навіть тоді, коли життя змушує танцювати вже зовсім інше танго.

Оксана «Касандра» Чорна.

Людина, яка наповнює війну людськими голосами

Оксана Чорна - капітан Збройних сил України, письменниця, пресофіцерка, фотографиня, волонтерка й науковиця. У цивільному житті вона була професоркою економіки, кандидаткою економічних наук, працювала в Інституті економіки та прогнозування НАН України, викладала за кордоном, а нині є доценткою кафедри журналістики. Але її справжня біографія останніх років - це шлях людини, яка щоразу обирала бути там, де вона потрібна найбільше.

Її війна почалася з Революції Гідності - з гострого відчуття несправедливості й потреби захищати своє. Після початку бойових дій у 2014 році Оксана почала волонтерити: возила речі, медицину, допомогу на фронт. У 2015 році мобілізувалася до 28-ї бригади як водійка-санітарка й стала однією з тих, хто вивозив поранених із лінії бойового зіткнення.

Цей досвід ліг в основу її документальної книги «Позивний Кассандра: літо-2015». Це не вигадана воєнна проза, а чесне свідчення про людей, завдяки яким Україна вистояла. Сама Оксана наголошувала, що для неї було важливо не прикрасити події, а зберегти правду про тих, із ким вона була на позиціях.

Після демобілізації повернення до цивільного життя виявилося складним. Вона зізнавалася, що після фронту звичайна робота втратила сенс, бо на війні щодня бачиш прямий результат своїх дій - врятоване життя. Згодом Оксана поїхала викладати економіку до Оману, але завжди знала: якщо почнеться велика війна, вона повернеться.

24 лютого 2022 року це рішення стало реальністю. Оксана залишила безпечне життя за кордоном і разом із чоловіком повернулася в Україну. Дорогою вона придбала три автомобілі швидкої допомоги, бо друзі зібрали більше коштів, ніж очікувалося. Перші місяці великої війни знову були медичною евакуацією - Лисичанськ, Херсонщина, Бахмутський напрямок.

Вона чесно говорить про ціну відповідальності: коли від твоїх рук, швидкості й фізичної сили залежить життя людини, помилка може стати непрощенною. Саме тому, зрозумівши, що важкі евакуації фізично стають надто складними, Оксана перейшла в іншу важливу сферу - військові комунікації. З 2023 року вона працювала пресофіцеркою, фотографувала й фіксувала бойові будні, а нині є начальницею відділення комунікацій 23-ї ОМБр.

Її головний проєкт - «ЖБД». Це не просто медійний продукт, а спроба зберегти людські історії війни: обличчя, голоси, спогади, характер військових, які без такого свідчення могли б залишитися невидимими. Оксана сказала про це дуже точно: «Я змінюю історію - я вношу до неї людей, які без моєї допомоги про себе не розповіли б».

У цьому і є її велике суспільне значення. Оксана Чорна працює на межі війни, пам’яті й культури. Вона рятувала поранених, писала про побратимів, фотографувала військових, говорила з ними так, що після розмови їм ставало легше. Її робота допомагає суспільству бачити не абстрактну армію, а конкретних людей - живих, сильних, втомлених, красивих, справжніх.

Оксана Чорна - це приклад людини, яка не просто воює, а зберігає пам’ять про тих, хто воює. Її шлях показує: слово, фото, книга й чесно зафіксована історія можуть бути такою ж важливою частиною боротьби, як евакуація, волонтерство чи військова служба.