Шляхетність зобов’язує
Українська історія ХХ–ХХІ століть – це безперервний шлях боротьби за право бути собою. Від Українських січових стрільців, які першими у модерну добу підняли зброю за українську державність, через воїнів Армії УНР та інших учасників Національно-визвольних змагань, до підпільників ОУН і бійців УПА: кожне покоління українців приймало свій бій. У 1990-х цю традицію продовжили добровольці УНА/УНСО, які вирушали на фронти, розуміючи: імперська Росія не відмовилася від наміру підкорити Україну, тож варто спробувати зупинити її на чужій території, перш, ніж вона вторгнеться в Україну. Сьогодні цю саму історичну естафету тримають воїни Сил оборони України, які зі зброєю в руках захищають не лише територію, а й право українців на власну пам’ять, культуру та майбутнє.
Невід’ємною частиною цієї боротьби були і є українські жінки. Вони воювали у лавах січового стрілецтва та українських військ у 1917-1920-х рр., служили зв’язковими й медикинями в підпіллі ОУН та УПА, брали участь у добровольчому русі сучасної війни, і сьогодні нарівні з чоловіками служать у ЗСУ. Їхня боротьба часто не завершувалася після повернення з фронту: наші жінки ставали науковицями, письменницями, громадськими діячками, волонтерками, зберігали пам’ять про визвольний рух і передавали її наступним поколінням. Саме завдяки цій спільній звитязі чоловіків і жінок українська традиція спротиву не переривалася навіть у найтемніші часи.
В основі української боротьби – концепція «філософії чину» – активна, вольова дія, спрямована на утвердження національної ідеї. Свого часу, Дмитро Донцов протиставляв пасивності, раціоналістичному сумніву чи пристосуванству – пріоритет волі, рішучості та готовності до боротьби. Людина, в цій системі,мислиться не як спостерігач, а як творець історії, яка реалізує себе через дію та служіння вищій меті – нації. Вона переконана, що свобода не здобувається словами, а твориться дією, жертовністю і відповідальністю.
Для українських воїнів війна ніколи не була самоціллю: вона ставала обов’язком перед народом. Саме тому українські ветерани та ветеранки – це не лише люди фронту.
Після поразки визвольних змагань інтерновані старшини та стрільці, перебуваючи в екзилі, не склали рук: вони створювали культурні осередки, писали спогади, плекали історичну пам’ять і виховували нові покоління українців. Так само й сьогодні, ветерани російсько-української війни, повертаються до цивільного життя, щоб будувати громади, волонтерити, займатися просвітою та творити сильну державу. У цьому і є справжня шляхетність. Бо шляхетність не є привілеєм походження. Вона проявляється у готовності брати відповідальність за свою країну і на фронті, і після перемоги. І вона зобов’язує.
