Національно-визвольні змагання - Держава, виборена боротьбою
Національно-визвольні змагання 1917-1920 рр.
Євген Маланюк (1897–1968)
поет, есеїст, публіцист, один із провідних представників «Празької школи». Вояцький шлях починає у 1915 році, ставши курсантом Першого Київського військового училища. Далі – фронти Першої світової війни. Демобілізується з царської армії у чині поручника. З початком Національно-визвольних змагань активно долучається до творення УНР, служить в чині старшини в Генеральному Штабі України, згодом стає ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР. Після трьох років напруженої боротьби за українську незалежність у жовтні 1920 року Маланюк разом з іншими вояками опинився в таборах для інтернованих у Польщі. Попри складні обставини, тут вони організували насичене культурне життя: створили театр, хор, балетні курси, проводили освітні заходи.
Євген Маланюк посідає особливе місце в українській літературі ХХ століття як поет-інтелектуал, який перетворив поезію на простір ідеологічного й світоглядного напруження. Його творчість постала як відповідь на поразку визвольних змагань і кризу національної ідентичності, тому в центрі його поетики – проблема сильної, вольової особистості та державницького мислення. Поет послідовно протиставляв “малоросійській” пасивності образ людини духу, здатної до відповідальності й історичної дії, тим самим формуючи новий тип українського героя.
Поетична збірка “Стилет і стилос” (1925) стала однією з ключових у розвитку української еміграційної поезії міжвоєнного періоду. Поряд з історіософським осмисленням української історії у її текстах оприявнюються засади “філософії чину”, ідейно пов’язаної з концепціями Дмитра Донцова. Для Маланюка слово перестає бути лише естетичним жестом – воно набуває функції імпульсу до дії, духовного мобілізатора нації. Його поезія утверджує активну, героїчну модель буття, де культура і слово мають служити не спогляданню, а творенню історії. Саме завдяки цьому Маланюк істотно вплинув на формування модерного українського літературного канону, надавши йому виразного екзистенційно-волюнтаристського виміру.
Держава, виборена боротьбою
Вояки Армії УНР та учасники визвольних змагань 1917–1920 років боролися за українську державність у надзвичайно складних умовах війни та втрати незалежності. Навіть після поразки, багато з них продовжували працювати для України — у сфері науки, просвітництва, громадських організаціях та збереженні національної пам’яті.
Сучасні автори цього розділу — Микола Ніколаєв, Максим Петренко та Антон Пишняк — продовжують традицію державотворення через роботу з людьми, громадами та суспільством. Вони працюють із молоддю, створюють просвітницькі й мистецькі ініціативи, підтримують ветеранське середовище, розвивають технологічні та соціальні проєкти, допомагають суспільству осмислювати війну через літературу, публічну діяльність і живе спілкування. Максим Петренко, який загинув, захищаючи Україну, залишається частиною цього покоління людей дії — тих, для кого боротьба за державу поєднувалася зі служінням суспільству, пам’яті та майбутньому. Їхня діяльність показує, що сильна країна формується не лише на фронті, а й через взаємну підтримку, відповідальність, розвиток громадянського суспільства та здатність передавати власний досвід наступним поколінням.
Микола «Бродяга» Ніколаєв.
Людина, яка пройшла дві війни й залишилася на боці людей
Микола Ніколаєв – український ветеран, військовий, письменник і представник покоління людей, чия біографія поєднала дві війни, дві різні епохи та багаторічне служіння Україні. Його життя – це шлях людини, яка навіть після найважчих випробувань залишилася на боці людської гідності, свободи й відповідальності за майбутнє країни.
Народився Микола Ніколаєв у Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення Машинобудівного технікуму у 1984 році був призваний на строкову службу, яку проходив в Афганістані у 1984–1987 роках. Саме тоді він уперше побачив справжню ціну війни, людського життя та побратимства.
Після повернення до цивільного життя активно займався громадською діяльністю, створив та очолив військово-спортивну групу “РОСЬ”, працював із молоддю, поєднуючи патріотичне, спортивне й моральне виховання. Для нього це була можливість передати молодому поколінню любов до України, повагу до історії та відповідальність за власну державу. Паралельно займався підприємницькою діяльністю та працював графічним дизайнером у Києві.
Микола Ніколаєв був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності, а після початку російсько-української війни у 2015 році знову повернувся до війська. Служив у складі 14-ї окремої механізованої бригади, виконував бойові завдання в районах Мар’їнки, Гнутового, Сартани та поблизу Маріуполя, обіймаючи посаду командира механізованого взводу. Згодом продовжив службу за контрактом і був переведений до оперативного резерву у званні капітана.
Після повернення до Бердичева продовжив активно працювати з молоддю та ветеранським середовищем, а з початком повномасштабного вторгнення Росії знову долучився до захисту України у підрозділах територіальної оборони. У 2025 році завершив військову службу у зв’язку з досягненням граничного віку, однак залишився активною постаттю культурного й ветеранського середовища.
Окреме місце у його житті займає література. У 2024 році Микола Ніколаєв почав публікувати у Facebook короткі фронтові історії про службу в 139 батальйоні територіальної оборони. Ці тексти стали основою збірки “Лінія розмежування без змін” – чесної документальної прози про будні війни, людей на передовій, побратимство й внутрішню стійкість.
Окрім літературної діяльності, Микола Ніколаєв («Бродяга») створив в 2019 році дитячі розмальовки на військову тематику. Через прості образи та творчість цей проєкт допомагав говорити з дітьми про українських військових, підтримку та досвід війни людською і зрозумілою мовою. Це були одні з перших розмальовок в Україні на подібну тематику. Цей проєкт був практично волонтерським і багато років поспіль автор дарував такі розмальовки різним дитячим організаціям.
У 2023 році автор завершив роман “ХИЖАКИ” – історію двох друзів, які зрештою опинилися по різні сторони війни через різні системи цінностей. У 2024 році уривок із роману приніс Миколі Ніколаєву перемогу в міжнародному конкурсі Peterson Literary Fund, де він став одним із чотирьох лауреатів премії для нових письменників та отримав грант на видання книги.
Сьогодні Микола Ніколаєв є важливим голосом сучасної української воєнної документалістики та людиною, яка через військовий досвід, літературу й роботу з молоддю формує пам’ять, патріотизм і відповідальність майбутніх поколінь українців.
Максим Петренко.
Людина, яка вміла творити світло
Винахідник, викладач, ветеран, письменник, програміст, романтик, людина великої внутрішньої культури й великої любові до України. Людина, яка все життя будувала — технології, освіту, спільноти, книжкові проєкти, мости між людьми. І врешті — віддала життя за те, щоб Україна жила.
Він ріс хлопцем допитливим і творчим. Любив експериментувати, вигадувати, конструювати. З дитинства відчував радість від самого процесу творення. Пізніше він скаже: “Нині я винахідник. Власне, все життя цим займався”.
Коли Максиму було 13 років, у нього на очах від серцевого нападу у віці 39 років помер його батько. 2000 року, закінчивши столичну школу № 264, щоб матеріально підтримати родину, він вступив до училища та працював на шкідливому для здоров’я виробництві хімічного підприємства.
У 2002 році Максим вступив до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», а 2008-го — закінчив його з відзнакою, за спеціальністю «Комп'ютерний еколого-економічний моніторинг», здобувши кваліфікацію «Науковий співробітник «Комп’ютерні системи еколого-економічного моніторингу» З перших днів навчання він буквально жив університетом, - з з 2003 року паралельно з навчанням Максим працював в університеті лаборантом кафедри комп'ютерної інженерії, а після випуску — викладачем Інституту комп’ютерних технологій. Закінчив університет із відзнакою, займався наукою, програмуванням, цифровими технологіями.
Його цікавило все нове. Він працював із робототехнікою, кіберфізичними системами, програмованими конструкторами, створював рухомі платформи, займався 3D-друком, писав наукові статті, розробляв освітні проєкти. Брав участь у міжнародних змаганнях автономних роботизованих платформ Roborace і готував до них студентів.
Але головне — він умів запалювати інших. Для своїх студентів Максим був викладачем та людиною, яка відкривала світ. Він умів пояснювати складне просто, міг годинами говорити про технології, майбутнє, розвиток України. І водночас залишався дуже людяним — уважним, веселим, іронічним, добрим. Студенти любили його за справжність. Він не будував дистанції. Міг прийти на пару у футболці з принтом про Слов’янськ, жартувати, дискутувати, сперечатися. На Хелловін одягав костюм із ірокезом, щоб бути ближчим до молоді. Приносив колегам домашню випічку. Писав теплі привітання до свят. Умів бути вимогливим — але ніколи не був байдужим.
Максим вірив у молодь. Вірив, що освіта має бути живою. Що технології можуть змінювати країну. Що сучасна Україна повинна виростати і на пам’яті про минуле, і на сміливості творити майбутнє. Саме тому він створював власні програмовані конструктори для навчання електроніки, відкрив лабораторію, шукав нові методики викладання, стажувався в Південній Кореї, працював над інтерактивними проєктами.
А ще — дуже любив книги й бібліотеки. У 2020 році Максим після знайомства із електронним каталогом, який діє у Центральній районній бібліотеці Солом’янки створив OpenLib.info — унікальний цифровий проєкт для публічних бібліотек Києва, - власноруч структурував величезні масиви даних, розробив програмне забезпечення, створив інтерактивні web-полиці для читачів. І зробив це безкоштовно, адже для нього його волонтерство в ІТ-сфері було втіленням ідеї відкритого доступу до знань, ідея культури як простору свободи. Він хотів, щоб люди могли знаходити книжки легко, сучасно, зручно. Щоб бібліотеки не зникали, а ставали живими центрами спільноти.
Максим відмовився від будь-яких авторських прав на цей проєкт і передав його у суспільне користування. Бо щиро вірив: знання мають належати людям.
Він був великим мрійником і максималістом. В середині 2000-их Максим задумав збудувати будинок. Він об’їздив велосипедом всю Київську область, і на кордоні з Житомирщиною у селі Біла Криниця йому посміхнулась доля - він домігся законного права на землю. І зробив це не через зв’язки, а через Конституцію.
Він власноруч збудував будинок - корчував пустир, заливав фундамент, зводив стіни і дах. Весь процес будівництва фіксував, описував і ділився у цим у власному блозі, який мав багато підписників. В цей час разом з викладанням в університеті він працював ще й учителем інформатики у сільській школі. Йому було цікаво прийняти виклик і працювати з дітьми, хоча своїх він так і не встиг мати….
Максим умів бути одночасно інтелектуалом і дуже простою людиною. Міг програмувати роботів, які грають “Щедрика”, а потім захоплено експериментувати з ароматами парфумів. Колекціонував каміння, створював ювелірні прикраси, любив кулінарію. Його сторінка у соцмережах була схожа на мозаїку — технології, книжки, гумор, філософія, рецепти, політика, квіти, війна, музика. Не зважаючи на те, що у школі був звільнений від занять з фізичної культури, багато часу приділяв тренуванням, зокрема, був марафонцем — 2012 року вперше пробіг 42 км.
У ньому дивним чином поєднувалися романтизм і дисципліна, ніжність і мужність, наукова точність і дуже жива емоційність.
Був активним учасником Революції гідності, входив до складу Самооборони Майдану]. З початком російсько-української війни, незважаючи на вади здоров'я, добровольцем вступив до 2-го резервного батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, який згодом був об'єднаний із 1- м резервним батальйоном НГУ у один підрозділ — батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького НГУ. Спочатку служив як резервіст, у лютому 2015-го переоформлений як призваний на військову службу за мобілізацією. Учасник бойових дій в районі Дебальцевого та Слов'янська (зокрема, 26 червня 2022 року брав участь у бою за блокпост № 1, дістав контузію). Нагороджений нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу» та іншими відзнаками. Під час служби Максим не полишав і свою цивільну роботу: навіть із зони бойових дій знаходив змогу дистанційно обслуговувати та налаштовувати велику базу даних з усіх предметів, а під час ротацій продовжував викладати. Демобілізувався 2016 року.
Почав писати 2015 року. Це були окремі есе, в яких описував пережите на війні, які пізніше стали основою для книги “Спокійної ночі)”. У 2017 році Максим взяв участь у проєкті «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО» від ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Канади та Міжнародного фонду «Відродження», його твори було опубліковано у виданій того ж року літературній збірці «Голос війни: історії ветеранів».
2017 року Максим пройшов курс підвищення кваліфікації за програмою «Інструменти аналізу, обробки та візуалізації даних» у Навчально-науковому центрі «Світовий центр даних із геоінформатики та сталого розвитку» НТУУ КПІ. У цей же час створив та очолив в університеті «Україна» науково-навчальну лабораторію кібер-фізичних систем.
2018 року за програмою для ветеранів Максим вступив на навчання в Київську школу економіки; отримав грант на розвиток бізнесу з виробництва електронних програмованих конструкторів і зареєстрував власну торгову марку. До кінця 2018-го створив, а 2019-го застосував у навчальному процесі прототип конструктора для програмування.
2019 року за власні кошти видав автобіографічний роман — щоденник добровольця 2014 року «Спокійної ночі)», причому більшість роботи з підготовки своєї книги до видання (за винятком допомоги редакторки Юлії Оскольської та ілюстрації для обкладинки художниці Єлени Вишневської) Максим зробив сам. Частину накладу своєї книги Максим безкоштовно передав до столичних бібліотек.
“Спокійної ночі” стала однією з перших, яка увійшла до канону сучасної української комбатантської літератури. Це дуже людяний текст про війну і життя. Про страх, дружбу, втому, підтримку, внутрішні зміни. Про те, як людина намагається залишитися живою — не лише фізично, а й духовно. Максим не прагнув створити героїчний бойовик, він хотів показати людину, добровольця таким яким він був, зі всіма почуттями, болями, сумнівами, намаганням залишитися живим - і фізично, і духовно. Йому завжди було важливо говорити чесно. І про війну також. І він це зробив.
Після виходу книги Максим брав активну участь у «Ветеранських наметах» на книжкових виставках, був почесним гостем Всеукраїнського форуму військових письменників,, проводив презентації у бібліотеках та школах. У 2018 році він навчався у Київській школі економіки за програмою для ветеранів. Отримав грант на розвиток власної справи у сфері електроніки. Зареєстрував власну торгову марку Troya Dynamics.
Але навіть тоді, коли відкривалися нові професійні можливості, він не думав лише про себе. Йому було важливо робити щось корисне для суспільства. Для молоді. Для країни.
У 2021 році Максим захистив кандидатську дисертацію. Очолив кафедру комп’ютерної інженерії. Попереду було ще стільки планів, досліджень, винаходів.
Та 24 лютого 2022 року все змінилося
У перший день повномасштабного вторгнення він повернувся до війська - встигнувши розповісти рідним, як поводитись в умовах війни, він приїхав у військовій формі та зі спорядженням до батальйону імені Генерала Сергія Кульчицького 27-ї окремої Печерської бригади НГУ, і, як доброволець, був поновлений на військовій службі за мобілізацією. Незабаром знову опинився на фронті, обороняв Київ, потому — Схід України. Обіймав посаду старшого стрільця, а фактично за допомогою дрону, наданого йому його рідним університетом, виконував у підрозділі функції аеророзвідника. Зокрема, на межі з Чернігівщиною «Доцент» корегував вогонь артилерії, внаслідок чого було знищено вісім ворожих танків; на Харківщині було виявлено місце падіння ворожого літака Су-30 та захоплено його «чорні скриньки»
У травні 2022 року російська армія окупувала Ізюмщину Харківської області, намагаючись прорватись на стратегічний Слов’янськ. Максим з групою побратимів з батальйону імені Генерала Кульчицького тримали оборону у мальовничому селі Студенок неподалік Святогірської лаври на межі Харківської та Донецької областей.
Наприкінці травня Студенок був оточений російськими військами, а 01 червня 2022 року ворог почав наступати переважаючими силами. Під час бою за село група, у складі якої був Максим Петренко, потрапила під потужний артилерійський і мінометний обстріл, Максим був поранений, а Студенок окупований ворогом.
Що далі відбулося - досі достеменно не відомо.
Понад рік Максим Петренко вважався зниклим безвісти. Рештки його тіла знайшли у братній могилі після деокупації Харківщини восени 2022-го. Ідентифікували за ДНК, та 10 листопада 2023 року Максим був похований на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.
У 2024 році були знайдені та ідентифіковані іще інші рештки його тіла. 21 червня 2024 року на Алеї Героїв була розкопана могила і з військовими почестями Максима було вдруге проведено в останню дорогу.
23 серпня 2024 року матері Максима було вручено державну нагороду Президента України орден “За мужність” ІІІ ступеня, якою нагороджений її син, Максим Віталійович Петренко посмертно.
Максиму було лише 39.
“Обов’язок робить усе простим. Завзяття робить усе можливим”, — писав він.
І, мабуть, саме ці слова найточніше пояснюють його життя.
За матеріалами статті Мирослави Ілітьо (Новинарня, Максим Петренко “Доцент”. Шлях дивовижного романтика, винахідника і воїна, який поліг за Україну, був знайдений і похований, 11/01/2024)
Антон Пишняк. Позивний «Ювелір»
Людина, яка навіть у війні говорить про людей і... янголів
Деякі люди приходять у літературу не з кабінетів і творчих майстерень, а просто з життя: з волонтерських поїздок, фронтових доріг, втрат, любові, втоми й дуже уважного погляду на інших. Саме таким є Антон Пишняк військовий, волонтер, письменник, людина, для якої головною темою завжди залишалася людина.
Його тексти народилися не з бажання “стати автором”. Вони з’явилися як потреба говорити чесно про те, що відбувається навколо. Про війну без пафосу. Про любов без прикрас. Про людей з великою увагою й теплом.
Антон Пишняк родом із Полтавщини, із Котелевщини – краю тихої української провінції, де особливо гостро відчуваються справжність і прості людські речі. Саме ця уважність до людини й живого слова згодом стане основою його творчості.
До повномасштабної війни Антон займався підприємницькою діяльністю та активно волонтерив: активно долучався до громадських ініціатив і допомоги військовим. Але російське вторгнення остаточно змінило його життя, як і життя мільйонів українців. Він став військовим і пішов захищати країну.
Майже рік Антон Пишняк провів на передовій під Покровськом – у самому пеклі війни, як писали про нього земляки. Навіть після отриманих травм і лікування він не припинив ані служби, ані творчої діяльності.
У його історії особливо відчувається одна важлива риса сучасного українського покоління – вміння не розділяти життя на “до війни” і “після”. Навіть у фронтовій реальності Антон продовжує творити, писати, спілкуватися з молоддю, підтримувати культурні ініціативи.
Його творчість дуже жива й людяна: “Книга про людей”, “Навіщо я із нею розмовляю” та “Очі кольору хакі”. Уже самі назви багато говорять про автора. Його тексти — не про абстрактну героїку. Вони про внутрішній світ людини на війні й поза нею. Про діалоги. Про почуття. Про вразливість. Про те, що навіть у час великої темряви людина не перестає шукати любов, сенс і тепло.
Особливе місце у творчості Пишняка займає книга “Очі кольору хакі”. Саме навколо неї виник один із його найтепліших культурних проєктів — співпраця з молодими художниками Котелевської школи мистецтв. Учні створювали ілюстрації до його текстів, і для багатьох із них це став перший досвід справжньої видавничої роботи. Для самого Антона це було не просто оформлення книги. Це був спосіб залучити молодь до спільного творення культури навіть під час війни.
На Полтавщині Антон Пишняк став одним із тих людей, хто допомагає зберігати живе культурне середовище під час війни. Він підтримував мистецькі проєкти, долучав молодих художників до оформлення своїх книжок, організовував зустрічі зі школярами та студентами. Для нього це теж форма волонтерства – вклад у майбутнє країни, робота з молоддю.
Під час зустрічей із молоддю Пишняк не намагається читати моралі чи говорити зверху вниз. Його стиль – це проста і чесна розмова. Він говорить про війну просто й людяно: про страх, підтримку, побратимство, любов, відповідальність. Саме тому його слухають.
Він узагалі дуже багато працює з молодими людьми. Проводить творчі зустрічі, говорить із підлітками про літературу, війну, відповідальність і людяність. У Києві під час зустрічі з учнівським парламентом Дарницького району він жартував, спілкувався з дітьми, підписував книги для ліцеїв і дякував молоді за підтримку фронту. Після тієї події писав із властивою йому самоіронією, що одна дівчинка “дуже солодко заснула” під його виступ — і додавав: “Це було мило”.
У цьому - весь Антон Пишняк. Навіть у час війни він залишається людиною світла, гумору й живого контакту з людьми.
У відеоінтерв’ю “Війна, волонтерство, любов у житті та віршах” Антон говорить не лише про фронт, а й про дуже людські речі — про кохання, підтримку, внутрішню опору, про те, як війна змінює людину, але не повинна знищувати в ній здатність відчувати.
Його творчість часто народжується буквально всередині війни — серед постійного напруження, втрат і фронтового побуту. Але саме тому вона звучить чесно.
У текстах Пишняка немає дистанції між автором і читачем. Він говорить просто. Без літературної зверхності. Без спроб виглядати “великим письменником”. І саме це створює дуже сильне відчуття довіри.
Його література – це розмова. Розмова про людей, які тримаються. Про тих, хто чекає. Про тих, хто втрачає. Про тих, хто продовжує любити навіть у найтемніші часи.
Важливо й те, що Антон Пишняк не замкнувся лише у власній творчості. Він активно підтримує інші культурні ініціативи, співпрацює з молодими митцями, допомагає розвивати локальні мистецькі середовища. Його земляки говорять про нього як про людину, яка “навіть у війну, серед болю втрат та складних фронтових умов, продовжує творити, завжди залишаючись на позитиві”.
І це, мабуть, одна з головних рис Антона Пишняка – здатність залишатися живим усередині. Не перетворитися лише на військового. Не дозволити війні забрати чутливість. Не втратити здатність бачити красу, слухати людей і говорити про любов. І, можливо, саме тому вона так сильно відгукується читачам.
Бо за кожним текстом Пишняка стоїть справжня людина.
Людина, яка воює. Яка допомагає. Яка пише. Яка говорить про найважливіше – про людей і трошки янголів.
