Локальні конфлікти кінця ХХ - початку ХХІ ст. УНА-УНСО - Свобода потребує тих, хто діє

                         

Локальні конфлікти кінця ХХ - початку ХХІ ст. УНА-УНСО

Валерій Пальчик (нар. 1972)

один із помітних представників українського добровольчого руху,  пов’язаних із УНА-УНСО. Його бойовий досвід формувався не лише в українському контексті, а й у ширшому полі конфліктів, пов’язаних із російською експансією на пострадянському просторі, в яких українські добровольці позиціонували себе як силу підтримки національних рухів і української державницької ідеї. Цей досвід надав йому ширшого бачення характеру сучасних війн, де поєднуються регулярні бойові дії, гібридні методи та інформаційний тиск, і став підґрунтям для подальшої боротьби за незалежність України.

Діяльність УНА-УНСО є важливою ланкою еволюції українського добровольчого та націоналістичного руху ХХ–ХХІ століть у символічному та ідейному вимірах. Представники цієї організації від початку створення культивували образ «воїна-добровольця», для якого участь у бойових діях відбувається не лише заради політичної мети, а й є виявом національного чину:  подібно до українських січових стрільців, армії УНР чи повстанців УПА. Долучення унсовців до конфліктів у Придністров’ї, Абхазії чи Чечні вони трактували як продовження антиімперської традиції. Після 2014 року багато колишніх членів організації стали до лав захисників уже у війні України проти Росії.

Книга Пальчика “УНСО. Перший посвист куль. Війна у Придністров’ї, 1992 р.” – це розповідь про тих, хто стояв біля витоків українського добровольчого руху. У центрі твору атмосфера перших пострадянських років, коли частина української молоді сприймала незалежність не як завершення боротьби, а лише як початок нового етапу протистояння з Росією. Автор описує формування середовища Української Народної Самооборони, добровольчу участь в одному з конфліктів на пострадянському просторі, вишкіл, братерство та психологію людей, для яких війна стала формою служіння національній ідеї. Ще одна книга його авторства “Дружба, скріплена кров’ю. УНСО і Грузія” розповідає про участь українських добровольців у грузинських подіях 1990-х років та показує, як формувалося бойове побратимство між українцями й грузинами на тлі спільного спротиву російському впливу. Видання поєднує особисті спогади, історичні свідчення та рефлексії про ранній досвід українського добровольчого руху за межами України.

Свобода потребує тих, хто діє

УНА/УНСО

У 1990-х роках українські добровольці УНА/УНСО брали участь у війнах за межами України, усвідомлюючи загрозу майбутнього російського реваншизму. Їхній досвід став одним із перших проявів новітнього добровольчого руху, який згодом сформував основу спротиву після 2014 року. Для багатьох із них боротьба не завершувалася після повернення з війни: вони ставали активними учасниками громадського та культурного життя, працювали з молоддю, ветеранськими середовищами, національною пам’яттю та громадянською освітою.

Сучасні автори цього розділу - Борис Гуменюк та Валерій Пузік —  представляють покоління людей, для яких війна стала не лише фронтовим досвідом, а й поштовхом до активної культурної дії. Через літературу, мистецтво, документальне кіно, публічні виступи й роботу з пам’яттю вони формують сучасну українську культуру спротиву. Борис Гуменюк - поет, письменник і доброволець російсько-української війни —  з 2022 року вважається зниклим безвісти під час бойових дій. Його тексти та діяльність залишаються важливою частиною сучасної української культури пам’яті й воєнного досвіду. Їхні книги та мистецтво, як ініціативи, допомагають суспільству говорити про війну чесно —  як про досвід людей, відповідальність перед країною та боротьбу за право залишатися собою.

Борис «Кармелюк» Гуменюк.

Людина, яка перетворила слово на боротьбу за Україну

                               

Борис Гуменюк – український письменник, поет, художник, громадський діяч і військовий, один із найсильніших голосів сучасної української воєнної літератури. Його життя стало прикладом того, як мистецтво, слово й особиста відповідальність можуть об’єднатися у служінні країні.

Народився Борис Гуменюк у 1965 році на Тернопільщині. За освітою – журналіст. Упродовж багатьох років займався літературою, журналістикою, громадською діяльністю та мистецтвом. Він писав поезію й прозу, працював як художник, створював картини та активно підтримував розвиток сучасної української культури.

Ще задовго до повномасштабної війни Гуменюк був активним учасником громадського та політичного життя України. У 1990-х роках долучився до національно-демократичного руху, був членом Української Гельсінської спілки та активно співпрацював із товариством «Меморіал», займаючись темами історичної пам’яті, національної свідомості та збереження правди про український визвольний рух. 

Брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, підтримував волонтерський і добровольчий рух, працював над культурними ініціативами, які формували українську національну свідомість та підтримували розвиток української мови й культури.Важливою частиною його діяльності стала робота у сфері культури та просвітництва. 

Борис Гуменюк був автором проєкту «Українські книги – українським тюрмам», спрямованого на поширення української літератури серед ув’язнених, а також координатором проєкту «Інша література». З 2006 року – член Національної спілки письменників України.

Проєкт «Українські книги – українським тюрмам» був для Бориса Гуменюка не просто культурною ініціативою, а частиною його ширшої громадянської позиції. Його суть полягала у передачі українських книжок у місця позбавлення волі, щоб дати людям доступ до сучасної української літератури, мови та культури. Гуменюк вважав, що книга може бути способом повернення людини до власної гідності, мислення й національної ідентичності. Проєкт був спрямований не лише на популяризацію читання, а й на підтримку українського культурного простору навіть у закритих і маргіналізованих середовищах.

Проєкт «Інша література», координатором якого був Борис Гуменюк, став важливою платформою для сучасної української літератури початку 2000-х. Його ідея полягала у просуванні нової української літератури, яка говорила про сучасність чесно, без радянських шаблонів і консервативних рамок. У межах проєкту організовувалися літературні зустрічі, презентації, дискусії та поетичні читання по всій Україні. «Інша література» об’єднувала письменників нового покоління й працювала над тим, щоб зробити українську літературу живою частиною суспільного життя, особливо для молоді.

Окреме місце у його діяльності займала робота з молоддю та культурним середовищем. Борис Гуменюк активно виступав на літературних фестивалях, мистецьких подіях, публічних дискусіях та міжнародних культурних заходах, через літературу й мистецтво розповідаючи про український досвід боротьби та спротиву. Його творчість перекладалася іноземними мовами й стала частиною сучасної культурної дипломатії України – способом говорити зі світом про війну, свободу та людську гідність через особистий досвід і живе слово.

У 2014 році Борис Гуменюк добровольцем пішов на фронт у складі батальйону ОУН, де став заступником командира батальйону. У 2015 році очолив Українську Військову Організацію.

Саме війна стала переломним моментом у його творчості. Він писав не “про війну”, а зсередини війни – з окопів, поруч із побратимами, під обстрілами. Так народилася книга «Вірші з війни», яка стала одним із найважливіших текстів сучасної української воєнної літератури.

Його поезія вирізнялася чесністю, емоційною силою та відсутністю штучного пафосу. У центрі його текстів завжди залишалася людина – втомлена, поранена, налякана, але незламна. Саме тому його твори стали важливими не лише для літературного середовища, а й для військових, ветеранів та всього українського суспільства.

Після початку російсько-української війни у 2014 році Борис Гуменюк активно звернувся до живопису як ще одного способу осмислення війни, пам’яті та людського досвіду. Після фронту живопис став для Бориса Гуменюка своєрідною арт реабілітацією – способом осмислювати пережите, зберігати внутрішню рівновагу та говорити про війну мовою кольору й образу.

Виставки та продаж власних картин Борис Гуменюк використовував як спосіб підтримки українських військових – кошти з продажу робіт передавалися на потреби ЗСУ та його підрозділу.

У 2022 році в Національному музеї літератури України в Києві відбулася його благодійна виставка «Квіти Донбасу». На ній було представлено 43 картини, написані впродовж 2014–2022 років тематика яких була і про бойові дії, і вловлена краса та запах донецької землі, і данина пам’яті полеглим.

Після початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Борис Гуменюк знову став на захист України, брав участь у низці операцій, зокрема в обороні Бахмута. Востаннє на звʼязок Борис вийшов 28 грудня 2022 року під Кліщіївкою. З того часу літератор вважається зниклим безвісти.

Сьогодні Борис Гуменюк залишається однією з ключових постатей сучасної української культури – людиною, яка своїм словом, мистецтвом, громадською діяльністю й власним життям показала справжню ціну свободи та відповідальності за Україну.

Валерій Пузік. 

Людина, яка перетворює війну на пам’ять, а пам’ять - на мистецтво

     

     

Є люди, для яких творчість – це не професія і навіть не покликання. Це спосіб вижити, спосіб говорити зі світом, спосіб не дозволити темряві перемогти людину всередині себе. Валерій Пузік – саме з таких. Художник, письменник, режисер, журналіст, військовий. Людина, яка проживає війну не лише як боєць, а і як уважний свідок епохи. Людина, яка вміє побачити життя навіть там, де, здається, залишаються тільки руїни, пил і тиша після вибухів.

Валерій Пузік народився 23 червня 1987 року у селі Теліжинці на Хмельниччині. Саме це тихе подільське село стало його першою територією світла — простором дитинства, природи, спостережень і внутрішньої свободи. Згодом у його текстах і картинах з’являтиметься багато відчуттів дороги, дому, пам’яті, втрати й повернення. Але в основі завжди буде людина – жива, вразлива, справжня.

За освітою Валерій – художник-дизайнер. Ще до широкої літературної відомості він активно займався живописом і графікою, брав участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Його художня мова формувалася не лише в академічному середовищі – вона народжувалася із постійного спостереження за життям, із вміння помічати деталі, із внутрішньої чутливості до людей і часу.

Певний час Валерій працював журналістом у Хмельницькому, згодом переїхав до Одеси – міста, яке стало для нього важливим творчим простором. Там він дедалі активніше входить у літературне та мистецьке середовище. Але історія його покоління вже невдовзі зміниться назавжди.

Після початку російсько-української війни Валерій Пузік добровольцем іде на фронт. У 2015 році він долучається до Добровольчого українського корпусу “Правого сектору” і стає мінометником. На той момент він не мав військового досвіду, але мав інше – гостре відчуття відповідальності за країну.

Війна увійшла в його життя не як абстрактна тема новин. Вона стала щоденною реальністю із втратою побратимів, постійною небезпекою, виснаженням, страхом і внутрішніми змінами, після яких людина вже ніколи не повертається колишньою.

Саме тоді мистецтво для Пузіка стає способом втримати себе. Під час служби він продовжує малювати, писати, фіксувати побачене. Його тексти не схожі на героїчні військові хроніки. У них майже немає пафосу. Натомість є людина на війні – з її мовчанням, крихкістю, пам’яттю, спробами зберегти людяність посеред хаосу.

Валерій Пузік належить до тих авторів, які не романтизують війну. Його тексти чесні. Вони народжуються із пережитого досвіду і тому так боляче й точно звучать.

Після повернення з фронту він активно працює як письменник, художник і режисер. Його творчість поступово стає одним із важливих голосів сучасної української воєнної культури.

Валерій – автор 17 прозових і поетичних книг, серед яких “Бездомні пси”, “Моноліт”, “Я бачив його живим, мертвим і знову живим”, “Три медалі в шухляді”, “Мисливці за щастям”, «Тимчасово невстановлені», “З любов’ю – тато”, співавтор 8 збірок прози та поезії. Особливе місце у його творчості займає документальна та воєнна проза. Роман “Шахта. Ранкове зведення” побудований на досвіді добровольців на передовій. Але навіть там у центрі залишаються не бої як такі, а люди: їхні розмови, страхи, взаємна підтримка, дивна фронтова буденність. 

Його тексти часто називають літературою пам’яті. І це справді так. Пузік дуже уважний до деталей часу. Він фіксує не тільки події, він зберігає інтонації, запахи, паузи, погляди, внутрішній стан людей, які живуть у війні.

Водночас у його творчості є багато світла. Навіть у найтемніших текстах залишається місце для ніжності, гумору, любові, дитячих спогадів чи простих людських жестів. Саме це робить його прозу такою живою.

Паралельно з літературою Валерій активно працює у візуальному мистецтві та кіно. Він створює документальні проєкти, відеопоезії, сценарії, короткометражні стрічки. Його роботи часто присвячені темі війни, але не лише як фронту, а як великої внутрішньої трансформації людини та суспільства.

Валерій Пузік - активний учасник сучасного кінематографа України, він автор чисельних робіт, де він виступає переважно сценаристом та режисером. В доробку автора 14 документальних та ігрових фільмів, та один міні-серіал "Бліндаж", найбільш відомі з яких - "Наші котки", "War Note". Окрім документального та ігрового кіно автор створив декілька кліпів та відеопоезію. Новела Валерія «На 42 кілометрі дороги життя» стала основою короткометражного ігрового фільму «Шлях», 2021.

Важливо, що Валерій Пузік ніколи не розділяв мистецтво й життя. Для нього творчість – це продовження людської присутності у світі. Навіть перебуваючи на фронті, він продовжував писати й малювати. В одному з інтерв’ю згадував, що міг створювати роботи просто на ящиках від боєприпасів.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Валерій Пузік знову повертається до війська. І знову, не як спостерігач, а як людина, яка свідомо бере відповідальність за країну. Нині він продовжує службу у лавах Збройних Сил України.

Попри фронтове життя, Пузік залишається активним учасником культурного процесу. Його роботи допомагають українцям проговорювати власний досвід війни.

Має велику чисельність нагород у літературних, кінематографічних  конкурсах. Зокрема у 2025 році отримав премію імені Богдана Хмельницького в номінації «Літературні твори військової тематики» за книгу «З любов’ю - тато!», у 2024-му увійшов до сотні українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України рейтингу “УП 100. Поза межами можливого» видання «Українська правда».

Валерій Пузік – один із тих митців, які формують сучасну українську культуру не кабінетно, а буквально всередині історії. Його покоління пише й малює під звуки війни. І саме тому ці тексти та картини мають таку силу.

Його творчість – це спроба втримати пам’ять про людей, яких уже немає. Про міста, які змінила війна. Про внутрішні стани, які складно пояснити словами. Але водночас – це велика розмова про життя.

Про те, що навіть у найтемніші часи людина здатна творити. Здатна любити. Здатна залишатися людиною.

І саме тому Валерій Пузік сьогодні є не просто письменником чи художником. Він – голос покоління, яке переживає війну й водночас створює нову українську культуру: чесну, болючу, глибоку і дуже живу.

Одружений, виховує сина. В одному інтервʼю автор говорить про свою творчість: «Любов до дитини – це не гучні слова. Це коли ти просто хочеш, щоб він жив у нормальному світі. І якщо для цього треба пройти через війну — ти йдеш», «Коли в тебе є син, війна перестає бути абстракцією. Ти дуже чітко розумієш, за що воюєш. Не за слова, не за гасла — за те, щоб він жив у світі, де не стріляють»

Найближчим часом у автора виходить нова книга «Людська нора» – книга про українську піхоту, про страх і втому, про мову, що ламається і віднаходиться заново, про війну як простір, де залишаються лише найпростіші й найважливіші речі: тепло іншого тіла, ковток води, тиша, довіра, пам’ять, любов до життя, дивна, але дуже вперта надія. Тексти складаються з фрагментів, датованих днів і ночей, які поступово втрачають різницю між собою. День і ніч зливаються в єдиний стан – існування. Нора в книзі постає не лише як інженерна споруда, а як метафора: укриття і пастка водночас, утроба й могила, простір трансформації людини, а головне – жива істота, що впливає на тіла й свідомість людей.