Ветеранська література. Рустам Гівазович «Змішані»

Рустам Гівазович

«Змішані»

(Видавництво Фенікс, 2024)

Про книгу:

заснована на реальних подіях із власного життєвого досвіду та російсько-української війни і розповідає про шлях добровольця, трансформацію цивільної людини у військового та складні моральні й екзистенційні вибори, з якими стикається особистість у час війни.
автор описує своє життя до повномасштабного вторгнення і після — вже на службі. Книга проходить крізь кілька життєвих періодів: час Майдану, часи ковіду й часи великої війни — непевні, ламкі, такі, в яких і сам почуваєшся непевно, наче втрачаєш опору й одночасно шукаєш її заново.
текст може здатися уривчастим і навіть незв’язним — але лише на перший погляд. Бо коли дочитуєш, розумієш: ці фрагменти — як інгредієнти коктейлю. Кожен окремий, самостійний, зі своїм смаком і “післясмаком”, а разом вони — змішані на сторінках — утворюють цілість, справжній коктейль під назвою Людина.
у цій суміші — і власні роздуми та переживання, і питання до себе, і внутрішній діалог, який автор веде через загадкового персонажа Мандрівника. Він ніби альтер его автора: співрозмовник у філософських бесідах про пошук себе, про пошук кохання, про себе у коханні й через кохання; про те, ким він є — і ким узагалі є людина та особистість, зі своїми слабкостями й страхами. У книзі відчувається особлива чесність із читачем — іноді така пряма, що буквально збиває з ніг.
автор часом несподівано перестрибує з думки на думку, з теми — на іншу, ніби раптово змінює кут зору. І це теж схоже на процес змішування: інгредієнти поступово поєднуються, і раптом звучить вже зовсім інша нота. Та саме ця уривчастість, яка спершу може відволікати або збивати, створює відчуття живого мислення — ніби автор думає вголос і боїться не встигнути сказати найважливіше. Варто лише читати уважніше й дослухатися.
це книга про кохання і страхи, про вибір і відповідальність, про історію та суспільство. Навіть про тварин — коли історія про собаку непомітно перетікає, точніше “змішується”, з історіями про людей війни, про “псів війни”. І врешті — про прийняття себе: про страх цього прийняття і про шлях до нього.

Чому потрібно читати:

тому що ця книга дозволяє побачити, хто всі ті люди, які у лютому 2022 року пішли до війська. Ким вони були до цього — у мирному житті, з власними професіями, мріями, звичками, страхами. Більшість із них ніколи не були професійними військовими: хтось мав короткий досвід строкової служби, хтось не мав жодного. Але вони пішли — без довгих роздумів, без пафосу, просто тому, що інакше було неможливо.
це книга про внутрішній світ чоловіка, який не позбавлений страхів і сумнівів, який має за плечима власний життєвий досвід і постійно шукає відповіді на питання: хто я, ким я стаю, що зі мною робить війна. Автор показує, як війна змінює людину зсередини — не миттєво і не героїчно, а болісно, чесно, крок за кроком. Як через страх, втому, втрати й відповідальність людина зростає і стає іншою. Не ідеальною, але, можливо, чеснішою і ціліснішою версією себе.
«Змішані» — це також історія абсолютно цивільної людини, яка ніколи не планувала пов’язувати своє життя з війною, зі зброєю, з жорсткими й важкими умовами існування. Саме тому цей досвід такий важливий: він близький і зрозумілий тим, хто читає, бо починається з дуже знайомої точки — звичайного життя, яке одного дня обривається і змінюється назавжди.
цю книгу варто читати ще й тому, що вона знімає дистанцію між “нами” і “ними”. Між цивільними і тими, хто пішов воювати. Вона допомагає краще зрозуміти, з ким ми живемо поруч зараз і будемо жити після війни, якими стали ці люди, що вони несуть у собі і чому для них важливі тиша, чесність і прості речі.
«Змішані» - не про війну як подію. Це книга про людину у війні. І про те, як у найтемніших обставинах не втратити себе - або віднайти заново.

Цитати:

По суті, спогади – це і є оті впіймані частинки тебе, що відлітають у небуття.
Люди закохуються в свої образи і шукають те, чого інший не має, вперто ігноруючи те, що є.
…перестань допомагати людям, поки не допоможеш собі.
Я хотів боротися із собою і хотів перемогти, не розуміючи, що не можна виграти у цій війні. Із собою тільки можна підписати мир.
Щирість і відвертість – це те, що може врятувати.
Та час змінився і дехто з нас змінився разом із часом. Це як прискорена еволюція Дарвіна, - з людини звичайної – в громадянина, активіста, волонтера, військового, захисника.
Вивозити псів і котів із зон бойових дій – це така фішечка українських військових.
… часом «треба» має бути сильнішим за «не хочу».
Немає нічого гіршого ніж почуватися непотрібним на війні.
Я точно знаю, коли помирає людина. Тоді, коли в серці закінчується любов. Чим більше в тобі любові, більше ти живий. З дитинства ти накопичуєш її. Спочатку тебе наповнюють любов'ю рідні. І ти вчишся відчувати її — до батьків, природи. Згодом до улюблених виконавців, авторів, акторів. Потім до друзів, коханих, Батьківщини, щирих людей. До без-лічі дрібниць, які створюють твій затишок, твоє єство і твій звичний світоустрій. А потім помирає Долорес О'Ріордан, Честер з Лінкін Парку, Кузьма, Джо Кокер, Девід Боуі, Пол Уокер, Хіт Леджер. Хтось із близьких. Новини зі Сходу. Знову втрати. Пів тебе вмерло, ще на майдані... і ти стоїш у собі самому, як на краю темної прірви. Дивлячись, як вона шириться... У кожного покоління є свої подібні історії. У кожного. Ти посміхнувся, коли взнав, що в однокласника народилась донечка. Ти почув круту нову пісню по радіо, прочитав новий вірш у фб. Так ти відбудовуєш себе зсередини. Закохуйся, люби! Твори прекрасне. І пам'ятай про зерно, яке повинно вмерти, щоб дати нове життя. Бо, якщо не любити, чорна прірва ширитиметься, породжуючи сум, страх, невпевненість і ненависть. А на такому ґрунті нічого доброго не виросте і не збудується. Люби! З останніх сил - люби!
Завжди трапляються «обставини». І тільки людина вирішує, чи вона буде від них залежати, чи обставини від неї! Навіщо ж іще, по-твоєму, вам дана була воля? І свобода вибору? Для чого ще вам давався отой базовий набір і вміння розрізняти погане і добре? Навіщо ж дали вам вашого вірного супутника і порадника, якого більшість з вас вбиває ще в юнацтві?.. Про Совість, звісно! Пам'ятаєш свого уявного друга, що був у тебе в дитинстві? У всіх він був, тільки не всі пам'ятають. Це і є Совість. Скільки з вас проносить дружні відносини з нею до кінця життя? Знаєш? Я тобі точно скажу: рівно стільки, скільки вміє зберегти кохання на все життя...
Не чув більшої дурниці, ніж оце ваше «знайди чув свою половинку». Що це значить взагалі? Як половина може щось знайти? Як половина взагалі може хоч щось?.. Просто уяви собі половину будь-чого. Що ти можеш, якщо ти сам не цільний? Наполовину здійснити задумане? Наполовину пройти обраний шлях? Жити наполовину? У чому сенс тоді? Я кажу, що людина може будувати плани і досягати поставлених цілей, не приймати компромісних, половинчастих рішень, не йти на половинчасті домовленості зі своїм сумлінням… Уяви, що ти знайшов «половину». А через деякий час втратив. Що тоді? Впадеш. Бо в тебе нема другої ноги. Не зможеш нічого зробити, бо не вистачає руки. Так і будеш валятись і борсатися в дорожній пилюці. Зламаний і немічний. Тому я кажу, що, якщо хочеш збудувати щось, — маєш бути цілим! Хочеш досягти чогось — маєш бути зібраним. Хочеш віддати себе комусь — маєш бути цілісним! Бо половини навіть тобі замало! Коли ти цілий - тобі є чим ділитись. Бо відносини - це перш за все - віддавати. Тож збери себе докупи. Побудуй себе, якщо чогось бракує, і шукай таких самих людей, бо, можливо, їм потрібна буде допомога в пошуках загубленої частини себе. І ти захочеш допомогти. Будь сильним. Будь цілим. Бо два цілих завжди більше двох половин.
Згадай, яке відчуття тобі подобається - створювати проблеми чи вирішувати їх? Вирішувати - значить, бути відповідальним. Так будь же! А ти живеш, наче в тебе сто років попереду. Краще, що ти можеш зробити, - вирішити свою основну проблему. І не створювати собі нових. І людям, яких ти любиш - теж. Особливо людям, яких ти любиш. Бо те вже, що ти вмієш гарно п…и, знає д…я людей. Одиниці знають, на що ти здатен. Ти знаєш, на що здатен???
Назви по іменах своїх демонів. Стань навпроти кожного і дай ім'я. Подивись на нього уважно, роздивися з усіх боків слабкими. Це позбавляє їх сили. Робить слабкими. Твоє світло - правда. Твоя зброя - відвертість. Йди і назви по іменах своїх демонів.
Рушійна сила світла не руйнує і не будує. Вона показує. Висвітлює. Все, що я не бачив, ховав чи намагався забути. Все, від чого тікав і що заперечував. Світло прийшло і заповнило собою все. Не лишило- ся жодного місця в моїй душі, якого не торкнулися б його промені. І це було прекрасно.
Ви можете думати, що сюди не дійдуть. А я вас запитаю - хто зупинить? ЗСУ? А якщо закінчиться ЗСУ? Якщо ніхто не стає на місце загиблих, поранених, звільнених, то через скільки часу ворог буде тут? Розмова, до якої ви чомусь і досі не готові. Добровольці пішли на війну, щоб зупинити ворога і дати час іншим підготуватися. Очевидно вже, що війна буде довгою. Війна на виснаження. Втомилися - програємо. Я не розумію, чому маю вас переконувати в очевидних речах.
Коли пішов на війну, я перестав накручуватись. Все стало неважливим. Не одразу, звісно. Ні, поступово втрачало вагу і владу наді мною. Я став краще спати. Мені стало все одно, на чому засинати. Я перестав хворіти. Лікарі взагалі вважають мене абсолютно здоровим і я за незначними винятками дійсно так почуваюся. Все стало зрозумілим і простим.
Ненависть робить тебе вразливим і слабким. Абсолютно непотрібне і шкідливе для воїна почуття. Я жену від себе ненависть. Вона ж ніколи не приходить сама. Несе із собою агресію до тих, хто поруч. До тих, хто слабший. Ненависть - це іржа на обладунках воїна. Ненависть робить воїна вразливим. Ненависть - це слабкість. А ти не маєш права бути слабким. Ненависть - шлях до поразки.
Я хочу, щоб ви не боялися за нас… Ваші переживання і нерви не допомагають. Ми ж відчуваєм їх. Між рядками в повідомленнях, в голосі під час дзвінків. І це не те, що допомагає. Спробуйте по-іншому. Вірте, що ми повернемося з перемогою. Пишайтесь тим, що ми робимо і як. Повірте - ворогу страшніше. Він вмирає безславно і беззмістовно. А ми докладаємо усіх зусиль, аби скоріше вибити його з нашої землі… Ми вибрали цей шлях і не могли інакше…Так, більшість з нас воліла б скоріше покінчити з війною і повернутися до мирного життя. І саме тому - потрібно, щоб ви вірили в нас. Віра надає нам шаленої підтримки. А страх роз'їдає.
Тому – вітай новий день. Вмивайся, чисти зуби і роби що можеш для перемоги. Такий шлях.

Про автора:

Рустам Гівазович – рівнянин, проживав в Одесі та Львові, український письменник, поет і військовослужбовець, чий шлях різко змінила війна. У мирному житті він був професійним барменом і планував стати підприємцем, стояв за крок до відкриття власного закладу. 24 лютого 2022 року цей план, як і життя мільйонів українців, було поставлено на паузу – Рустам добровільно пішов захищати країну.
служив у 103 бригаді ТрО імені митрополита Андрія Шептицького, наразі служить у ВМС.
війна стала для автора не лише фронтом, а й простором глибокої внутрішньої трансформації. Саме з цього досвіду народилася його література – чесна, пряма, без прикрас.
літературну діяльність розпочав під час війни. У 2023 році вийшла його поетична збірка «#Зиновійцвіт», у якій автор осмислює особистий досвід війни, внутрішні зміни та психологічний стан людини в умовах екстремальної реальності.
творчість Рустама Гівазовича була відзначена літературною премією міста Ірпінь у номінації «За найкращий літературний твір військовослужбовця» за роман «Змішані».
автор бере участь у культурних та літературних заходах як представник сучасної воєнної прози України.
після перемоги автор хоче повернутися до життя, яке було поставлене на паузу війною, - до підприємництва і до мрії, що вже була за крок до втілення: власного закладу.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.