Ветеранська література. Дмитро Крапивенко «Усе на три літери»

Дмитро Крапивенко

«Усе на три літери»

(Ukraїner, 2025)

Про книгу:

це книга на межі документальної та мемуарної прози, есеїстики та автофікшену. автор описує власний досвід у війську. Людини, яка не планувала бути військовим, хоч і була дотична до війська через свою волонтерську діяльність.
у книзі поєднані особисті спогади, спостереження, діалоги, фронтові ситуації, іронія та аналітичне осмислення армійської реальності. Сам автор в інтерв’ю пояснював, що хотів відрефлексувати передусім досвід 2022–2023 років.
герої книг, звичайні українські військові. В книзі автор показує українське військо як зріз суспільства, адже тут поруч можуть служити люди з дуже різним минулим - робітники, інтелігенти, айтівці, колишні ув’язнені, вчителі, молоді жінки, чоловіки старшого віку й молодшого віку. Саме тут люди абсолютно різних досвідів зустрічаються і створюють колективи
основна ідея, як і назва книги, книги побудована навколо трилітерних назв і скорочень, характерних для військового середовища: КСП, РАО, ППД, ГСВ, МПЗ, Бій, Тил, Сон і навть LOL та багато інших. Автор показує, що в армії такі скорочення стають не просто словами, а своєрідним кодом, мовою належності й способом розрізнення «свій - чужий». Кожен текст у збірці має коротку назву з трьох літер або трилітерне слово, а далі автор розкриває, що стоїть за цим поняттям у житті українського військового. Через таку структуру книга нагадує неформальну енциклопедію армійського досвіду, де за сухими абревіатурами відкриваються люди, побут, страх, гумор, смерть, пам’ять і мотивація триматися.
книга проводить читача через різні простори війни: траншеї неподалік ворожих позицій, мирні міста, кабінети служб, тилові середовища, морги, спогади й внутрішні стани військового. Автор уважний і спостережливий до деталей, добре чує живу мову, вміє поєднати конкретну сцену з ширшим висновком. Тому тексти читаються не як сухий військовий щоденник, а як гостра, іронічна, часом болісна есеїстика, де особистий досвід перетворюється на свідчення про час в якому ми знаходимося.
у центрі книги не лише бойові дії, а й повсякденність війська: розмови побратимів, специфічний гумор, втома, адаптація до військової мови, взаємини між різними людьми в одному підрозділі, зіткнення цивільного минулого з армійським теперішнім.
в одному з інтерв’ю Дмитро Крапивенко розповідав, що спершу не планував писати книгу, але коли частина людей, які просили його зафіксувати цей досвід, загинули, він почав сприймати написання як моральний обов’язок зберегти пам’ять про них. Тож книга несе ще одну важливу місію - це пам’ять про загиблих.
«Усе на три літери» має також філософський і символічний вимір. У ній є роздуми про Бога, сон, мат, смерть, пам’ять, спадковість війни, досвід батька автора, який був пов’язаний з військом, та ширший контекст української історії. Рецензенти підкреслюють, що це не лише книжка про армійську буденність, а й про «Україну в огні» — тобто про країну, яка живе в умовах тривалої війни.

Чому потрібно читати:

без надмірної героїзації та пафосу. У ній українські військові постають не як недосяжні супергерої, а як живі люди - виснажені, дотепні, інколи роздратовані, інколи мовчазні, але водночас сміливі й витривалі. Це люди з різним походженням, досвідом і характерами, яких об’єднала спільна справа - захист країни
як цивільним говорити з військовими та не створювати спрощених чи фальшивих образів армії. Автор показує, чому важливо бачити військових реальними - з їхніми емоціями, слабкостями та силою. У книзі йдеться не лише про військових, а й про цивільних - волонтерів, мешканців тилу, користувачів соцмереж, як тих, хто підтримує армію, так і тих, хто дистанціюється від війни. Завдяки цьому вона розкриває не лише життя ЗСУ, а й українське суспільство в умовах війни.
багатошарові тексти, у яких поєднується багато різних тем і настроїв, але головне — вони дають цивільному читачеві можливість побачити, ким є ті люди, які зараз воюють: що вони проживають, про що думають, що відчувають і як змінюються. Це особливо важливо для тих, хто чекає військових, хто буде поруч із ними після повернення, і хто намагається зрозуміти їхній досвід.
текст про сучасну українську армію як явище, про мову війни, пам’ять, втому, гумор, відповідальність і внутрішні зміни, які переживає людина в умовах війни. Водночас це розмова про цивільну відповідальність і про необхідність говорити про війну чесно — без прикрас, але й без спрощень.
допомагає цивільному читачеві краще зрозуміти військових, їхній досвід і стан, а самим військовим - побачити власні переживання зафіксованими в літературній формі. Це також текст про те, яким є українське військо сьогодні і заради чого воно воює.
важливе місце в книзі займає гумор. Автор показує фронтовий гумор як один зі способів психологічного виживання, реакцію на постійний стрес і невід’ємну частину внутрішньої культури військових. Саме тому в текстах природно співіснують біль і небезпека, мат і жарти, буденність і філософські роздуми. Ця суміш створює відчуття правдивості й дозволяє краще зрозуміти, як люди адаптуються до реальності війни.
водночас ця книга є формою пам’яті. Вона фіксує досвід війни - особистий і колективний, зберігає голоси, інтонації, ситуації й емоції, які інакше могли б зникнути. Це пам’ять про тих, хто воює, і про тих, кого вже немає, про прожиті моменти, які складають реальну історію цієї війни.
У 2025 році книга увійшла до списку фіналістів премії імені Юрія Шевельова.

Цитати:

… що далі людина від війни, то більше в неї слів для повчань, виправлень інших, впевненості у своїй правоті й такої зверхності ніби вона володіє сакральним знанням.
Кожен військовий колектив має за короткий час пройти еволюцію від людського стада до громадянського суспільства
Автор фрази, яка цілком дозволила б номінувати його на премію Дарвіна: «- Бусик треба брати дизельний. Із соляркою у нас проблем не буде: зливатимемо її з підбитих танків!»
Головний сержант – не сексапільна красуня з пінапівського плакату, не може подобатись всім і кожному.
…якщо глибоко й пафосно рефлексувати про ціну власного життя, свою унікальність і неповторність та інші гуманістичні ідеали, то мотивації йти в бій залишиться не багато.
Матюччя в армії – багатофункціональне. Його можна застосувати, щоб розрядити обстановку, пожартувати, збити пафос і офіціоз.
Якісь другорядні, сусідні ВОПи з часом забуваються, позивний же свого пам’ятаєш навіть після контузії.
Це найцікавіший кінотеатр у світі… КСП – це місце, де не буває випадкових гостей. Але, ті хто тут опиняються мають квиток на перегляд повної режисерської версії… КСП- місце проведення нарад, а отже не лише кінотеатр, а й головний ньюзрум батальйону…КСП - це й ще до певної міри «турфірма». Тут тобі дають путівку: це може бути one way ticket на позицію, і може бути й відпускний…
Кадрові офіцери полюбляють приказку: ніщо так не гріє душу, як зальот у сусідньому підрозділі
ухилянти - це безбожники, люди без системи цінностей, а на Страшному Суді кожен триматиме відповідь осібно й не матиме змоги перекинути свої провини на командира, президента, масонів та будь-кого іншого. Тільки ти і твоє сумління.
Найбільше борзості про те, що військовим ніхто нічого не винен, лізе від різних інстаграмних гуру и гуринь, та мене це мало цікавить, бо знаю, що особисто, сам вони не сказали б це жодному ветерану - знають, що в той момент чи після нього ніхто з мільйонної підписоти на їхній захист не стане.
щоб перебити цей романтичний образ, я зараз спробую вам надати словесний портрет умовного обличчя ЗСУ. Для гендерного балансу- два портрети. Перший: мужичок 40+, неідеальної комплекції, сивуватий, з бородою, у статутному пікселі, добре екіпірований, із втомленими очима й цигаркою в зубах - це вчорашній водій маршрутки, офісний функціонер чи будівельник. І бачить Бог, він би й сьогодні повернув- ся до мирної праці. Але не час. Другий: дівчина 25-30, з татуюваннями й афрокосичками, втомлена, але усміхнена, на руках вона, імовірно, тримає своє улюблене кошеня чи цуценя, у неї щирі, відверті очі. Вона, цілком можливо, мала в минулому якусь екзотичну для армії професію: крафтерка, аніматорка, піарниця. Але вона стала в стрій попри шепіт за спиною, попри повчання про те, що «тобі народжувати треба», та інші житєйські премудрості. Тепер вона це і є ЗСУ…
На війні я пізнав просту солдатську істину: є що їсти - сідай та їж, маєш вільний час- лягай та спи.
Брудний, засмальцьований солдат поза «нулем» - це або п'яничка, який і в цивільному житті мав не кращий вигляд, своєрідна «гігієнічна меншина», або ж у хлопця щось сталося, він переживає щось близьке до ПТСР. Якщо боєць повернувся з позицій і далі ходить у бруд- них лахах, він, найімовірніше, пережив глибокий стрес (втратив побратима у бою, щось розладилося в особи- стому житті, надірвав свої моральні жили). Насміхатися останнє б….о, але м'яко переконати замінити форму чи сходити в душ або лазню завжди можна. Справжні побратими так і зроблять.
Ворота в пекло безсоння мені завжди відкривалися вдома. По-перше, тихо - звик засинати під віддалену канонаду Й прокидатися під час її наростання, а тут чекаєш і нічого. Це тривожить. І сон йде геть. Якщо й поринаєш у сон, то лише на хвилини - жодної безперервної години. По-друге, прокидаєшся в паніці - де мій автомат? Серце калатає. Немає зброї на відстані Витягнутої руки - це зальот, воїне! По-третє, усі ці по- душки, простирадла, ковдри це все забута розкіш, з ними вже ніфіга не зручно й не комфортно, треба наново звикати.
Для усвідомлення загибелі людини, прийняття втрати потрібен час. Для того, щоб почати говорити про побратима в минулому часі — «покійний», «Царство Небесне», - теж потрібен час. І доки не прийде це усвідомлення, діють три цифри — «200». Це номер маршруту по Стіксу, від позицій до цвинтаря, від холодного задерев'янілого тіла до хреста на могилі. Доки кажеш «200», ніби триває прощання, далі - вже спомини. Дуже недоречно «двохсотий» звучить із вуст цивільних: військова мова має належати військовим і нікому більше – позначка для своїх, як і багато інших, яких цивільним краще не знати.
По-перше, для всіх, хто вижив, є тисяча і один привід радіти життю - головне не лінуватися шукати. По-друге, ми маємо зобов'язання жити гідно в ім'я наші судді. Це перед ними тих, хто загинув. Вони ми мусимо сповідатися: а чи схвалив би мій побратим, наприклад, 21-річний Віталька, якби побачив, як я днями лежу на дивані й дивлюся у стелю п'яними очима? По-третє, війна додає віри в себе. Ти вже багато про що ладен сказати «я можу», і головне - ти можеш пересилити себе, свої лінощі, свої упередження. Ти жив за принципом do or die на фронті. Що завадить досягати успіху в тилу? По-четверте, ти навчився не боятися всього, що не становить прямої загрози життю, і чудово розумієш, що більшості твоїх довоєнних страхів - гріш ціна в базарний день. По-п'яте, війна навчила тебе відрізняти головне від другорядного, і якщо ти маєш мрію, то кому, як не тобі, який вижив, взятися за її втілення? Геть сумніви - і не в таких п….х бували. По-шосте, ти ніколи не будеш сам, якщо тільки навмисне не шукатимеш самотності. У тебе є побратими, є ветеранські організації у твоєму місті. Там такі ж пацани й дівчата, як і ти. Коли ви разом візьметеся за якусь справу - можете гори звернути. Так, це не для красного слівця, у тих-таки Штатах, та й серед наших, вже згаданих афганців, завжди був високий рівень взаємовиручки. Це до цивільних буває соромно звернутися - а до своїх? Ну який тут може з якимось проханням бути сором? Не дарма ми називаємо одне одного по-братимами. По-сьоме, на час війни твоє життя стояло на паузі. Раз вижив - треба надолужити. По-восьме, хай не для всіх, але для дуже багатьох людей ти - герой. Ти бачиш, якими очима вони дивляться на тебе, як шанобливо розмовляють. Ти ж не розчаруєш їх, коли знімеш однострій і повернешся у цивільне життя?

Про автора:

Дмитро Крапивенко - український журналіст, публіцист, редактор і військовослужбовець Збройних сил України.
народився в Туркменістані, у родині українців, яка згодом переїхала до України. Навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, закінчив філологічний факультет, а 2008-го - програму Digital future of journalism при Києво-Могилянській академії.
у журналістиці працює з 1999 року, ще під час навчання почав професійну діяльність. Як журналіст і редактор спеціалізувався на темах української політики, міжнародних відносин, безпеки, ідентичності та суспільних трансформацій, регулярно публікуючи аналітичні матеріали й колонки.
працював у відомому діловому виданні «Галицькі контракти», де займався економічною та суспільно-політичною журналістикою, здобуваючи досвід аналітичної роботи. Також працював на українському телебаченні, зокрема на каналі «1+1», що дало йому досвід у телевізійній журналістиці та розширило професійні компетенції.
з 2011 року приєднався до команди журналу «Український тиждень» одного з провідних українських аналітичних видань, де працював як журналіст і редактор. В 2014–2021 роках обіймав посаду головного редактора «Українського тижня», відповідаючи за редакційну політику, стратегічний розвиток видання, формування якісного аналітичного контенту та розвиток української публіцистики.
активний учасник Революції гідності. З 2014 року займався інформаційною підтримкою ЗСУ, висвітленням подій на фронті, як формуванням суспільного розуміння війни, також активно допомагав українському війську, як волонтер. За це у квітні був 2019-го нагороджений командуванням ООС медаллю "За звитягу та вірність".
із початком повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року добровільно вступив до лав Сил оборони України. Проходить службу у складі Збройних сил України, безпосередньо залученим до повсякденного життя військового підрозділу та виконання завдань в умовах війни.
паралельно зі службою за можливості бере участь у культурному та публічному житті: презентує книгу, виступає на зустрічах із читачами, долучається до дискусій про війну, суспільство та роль культури в умовах війни.
цікавиться політикою, історією, культурою та мовою, займається аналітикою і письмом, а свої подальші плани пов’язує з осмисленням і фіксацією досвіду війни, зокрема через літературу та публічну діяльність.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.