“Тоді прийшло остаточне розуміння, що це справжня війна”. Спогади Героя України Олександра Порхуна до 10-річчя визволення Слов’янська
У цей день рівно 10 років тому спільними зусиллями ЗСУ, НГУ та добровольчих батальйонів були визволені від російських та проросійських сил чотири міста Донецької області – Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка і Костянтинівка. Це зірвало ворожі плани по захопленню Донецької та Луганської областей й просунутися вглиб України.
Визволення найгарячіших на той момент точок – міст Слов’янська та Краматорська було поставлено 13 ОАеМБ 95 ОАеМБр (назва тогочасна — прим. ред.), яким тоді командував 27 річний капітан, а тепер в.о. Міністра у справах ветеранів України Олександр Порхун.
Звання Героя України він отримав у 2015 році. З нагоди річниці визволення Слов’янська, Олександр розповів про бої свого батальйону та про роботу, яку довелося виконати йому і його бійцям.
“Біля Слов’янська прийшло остаточне розуміння, що це справжня війна, а нас вбивають та окуповують українські території ті, хто довгі роки називав себе нашими “братами”.
Свій перший бій десантники легендарної 95-ї прийняли під Слов’янськом 2 травня 2014 року.
“Бойове завдання полягало у тому, щоб прорватися до Слов'янська зі сторони панівної висоти — гори Карачун. Далі ми мали спуститись з Карачуна через село Андріївку і вийти на стратегічно важливий міст через Сіверський Донець перед Слов’янськом. На той час головні сили першого аеромобільного батальйону 95-ї бригади вже здійснили марш і ми їхали їм на підмогу. Зайшли, почали розміщуватись і побачили, що перший батальйон вже був заблокований місцевими жителями на цьому мосту”.
Олександр зазначає, цивільні були використані, як “живий щит” для захисту незаконних збройних формувань, підконтрольних рф. Вони автобусами підвозили людей на міст. І вийшло так, що підрозділ був заблокований з обох сторін цивільними, а вже за ними противник будував потужні барикади із залізничних вагонів, фури та скатів.
“Ми довго з ними спілкувалися. Вони наполягали, щоб ми залишили техніку, гарантували, що ми безперешкодно повернемося в пункт постійної дислокації. Зрозуміло, ми на це не пішли. Потім приїхали бойовики, говорили з ними. Нічого не вийшло. Ми зрозуміли, що потрібно прориватися і почали відтісняти місцевих жителів для того, щоб вийти в бік Карачуна”.
Але на горі вже були бойові точки НЗФ рф, звідки одразу ж відкрили вогонь по наших бійцях. Саме тоді їхній підрозділ зазнав перших втрат.
“Ми відкрили вогонь у відповідь лише коли побачили перших трьохсотих і перших двохсотих з нашої сторони. Тобто ми зрозуміли, що якщо не відкриємо вогонь, то ще більше людей загине. Тобто або вони нас, або ми їх. Це допомогло подолати цей психологічний бар'єр стріляти у людей”.
Після запеклого бою десантники змогли прорватися і взяти під контроль гору Карачун, а також зробили її пунктом своєї постійної дислокації, що дозволило з панівної висоти контролювати ймовірні наступи ворога.
Згодом українським військам вдалося оточити Слов'янськ. Наступний прорив у місто було сплановано на 3 липня.
“Ми намагалися зайти зі сторони Семенівки Покровського району. Але нас там зустрів ворог. Вони були всюди: закріпилися у будівлі психлікарні, на заводах, в житлових будинках. Тобто вони добре підготували позиції. Тому ми відійшли й прийняли рішення, що “в лоб” це місце не візьмем і треба йти в обхід”.
Щоб зайти до Слов’янська з тилу, 95-та бригада здійснила 80-кілометровий рейд, звільняючи населені пункти один за одним. Врешті бійці підійшли до села Селезнівка з іншої сторони, де побачили ворожу колону, що відступала польовими дорогами. Однак команди відкрити по ній вогонь так і не було, хоч сил та засобів на це, як зазначає колишній командир, вистачало.
“5 липня ми взяли під контроль місто Слов’янськ, потім Краматорськ, і далі пішли на Дружківку”.
Довгоочікуване визволення Слов’янська дозволило бійцям 95-ї бригади закріпитися у місті та облаштувати там постійний пункт дислокації.
Далі перед бригадою поставали ще складніші бойові завдання. Зокрема, здійснили найбільший у військовій історії рейди довжиною 470 км, з яких 170 км пролягали тиловими районами ворога. Але досвід, отриманий під час боїв за Слов’янськ, розповідає Олександр Порхун, допомагав десантникам виконувати наступні завдання зі значно меншими втратами як серед особового складу, так і серед техніки.
“Ми заклали фундамент у 2014 році. Адже Слов’янськ стоїть і сьогодні та тримає ворота на Харківщину з боку Донеччини зачиненими. Міцно стоїть і українське військо”.
