Ветеранська література. Артем Чех «Гра в перевдягання»

Артем Чех
«Гра в перевдягання»
(Meridian Czernowitz, 2025)

Про книгу:

це книга, у якій автор поєднує особистий досвід війни, внутрішню рефлексію та художню спостережливість. Автор не лише описує події, а й показує трансформацію людини в умовах постійної небезпеки, коли ти можеш померти в будь який момент. Це не класичний військовий роман, а радше тонка психологічна проза про зміни, які війна залишає всередині людини.
книга осмислює досвід війни через особисту історію людини: ким залишається людина після пережитого досвіду війни та як змінюється її сприйняття світу, тут багато військового побуту, що робить оповідь максимально живою та правдивою. Книга одночасно болісна і ніжна про досвід, який не просто змінює людину, а буквально її розбиває і залишає глибокі внутрішні рани. Водночас цей досвід стає точкою переосмислення, який допомагає краще зрозуміти себе, інших і те, за що насправді варто триматися в найважчі моменти- і це дарує надію.
«Не те щоб це було аж так несподівано, а все ж. Не так щоб есеїстика, але й не сказати, що ні. Спогади? Почасти. Роздуми? Мабуть. Про війну? В першу чергу. Але не лише про неї. Про самотність, невідворотність, біль. Про страх, розпач, розчарування. Не так про той-самий-досвід, як про його емоційне відтінювання. Про повернення до нового старого світу, де живі помирають, а мертві постають у спогадах… Якби хто попрохав мене схарактеризувати цей текст одним словом, я б сказав: ніжний. Якби двома – ніжний і болючий. Якби трьома – ніжний, болючий і нецензурний» - так говорить сам автор про книгу.
у центрі оповіді – людина, яка намагається зберегти себе в умовах війни та власних переживань. Автор багато уваги приділяє внутрішнім діалогам, сумнівам і моментам тиші, які часто говорять більше, ніж самі події. Особливістю книги є її чесність. Артем Чех не намагається героїзувати війну чи створювати пафосний образ військового – навпаки, він показує живих себе і людей із вразливістю, страхами та емоційною виснаженістю.
«Гра в перевдягання» також показує війну як процес психологічного віддалення між людьми. Автор тонко демонструє, як змінюються стосунки, мова спілкування та навіть здатність людини відкрито говорити про власні почуття.
назва книги символічна й багатошарова. «Перевдягання» тут означає не лише зміну форми чи ролей, а й постійні спроби людини адаптуватися до нової реальності, приховати страхи, втому або внутрішні травми. Стиль книги стриманий, чесний і дуже людяний, без зайвого пафосу, але емоційний.
«Гра в перевдягання» була написана в межах стипендіальної програми для українських авторів документальної прози, ініційованої Норвезькою асоціацією авторів і перекладачів нонфікшн-літератури спільно з Українським ПЕН. У межах цієї програми письменник і військовослужбовець Збройних сил України Артем Чех працював над нею та прагнів вибудувати хронологію великої війни через власний досвід: «Це дуже особиста історія, і текст виходить надто приватний і відвертий. Часом питаю – чи маю право так оголюватися? А з іншого боку – я маю право робити все, що захочу. Біль, страх, депресія – все те, що було цей непростий рік супутниками солдата, який найменше хотів бути солдатом. Це важливо мені. Чи це буде цікаво комусь ще? Напевне так. Впізнати себе – завжди приємно. Навіть якщо впізнати себе слабким, наляканим, депресивним».
книга потрапила до довгого списку номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики 2025 року та отримала спеціальну відзнаку Радіо Культура. Вона присуджується за майстерність і новаторство в жанрі есею, а також за виразне звучання тексту в радіоформаті.

Чому потрібно читати:

допомагає побачити війну через особистий досвід конкретної людини. змушує задуматися над тим, наскільки сильно війна змінює людину навіть тоді, коли вона намагається залишитися собою. Це роздуми про крихкість внутрішнього світу та необхідність зберігати людяність у найважчих умовах.
книга говорить про психологічні наслідки війни без прикрас і романтизації. Автор чесно описує втому, внутрішню спустошеність, страх і складність повернення до мирного життя. Можливо це одна з найчесніших і щирих книг про те, що переживає людина на війні, про ті процеси змін, трансформацій і зміни поглядів, які з нею відбуваються.
спроби краще зрозуміти військових та ветеранів, які часто залишаються сам на сам зі своїми переживаннями. Після книги багато звичних речей починають сприйматися інакше, глибше, а можливо наблизитись до розуміння, що за зовнішньою стриманістю чи мовчанням можуть ховатися складні переживання, про які людина не здатна говорити відкрито. Це вчить уважності до людей з військовим досвідом.
такі тексти мають особливу цінність, бо вони формують колективну пам’ять про нинішню війну. Література стає способом не лише документування епохи, а й осмислення пережитого досвіду
також ця книга можливо чи частково допоможе знайти відповідь на те, як не втратити себе, коли навколо все руйнується.

Цитати:

«Я до останнього сумнівався у можливості великої війни і як ніколи не хотів брати в ній участі. Хотіти воювати – це щось нездорове, потворне, мов велика земляна жаба. І я точно не був народжений для війни, я був народжений черешенькою, а не оце от все. Але ж знав. Знав, сука, що піду. Всі підемо. Хто мав би піти. Вдягнемо форму і, напевне, назавжди залишимося в ній. Так чи інакше. В труні чи в посадці. На плацу чи на паркеті»
«Лопата врятувала більше життів, ніж автомат»
«Тепер ми разом. Такі різні, але такі схожі в своїх інфантильних, але сильних бажаннях якомога швидше закінчити цю війну та повернутися до своїх справ. Аби кожен у своєму. Аби кожен зі своїм»
«Куди б не потрапляв російський солдат, він неодмінно залишає по собі послід, мітячи територію, мов дикий звір. Вимазати гівном усе прекрасне або усе доступне - не що інше як акт упокорення прекрасного чи доступного. Упокорення перед паразитарною незначущістю гниди»
«Слід пам’ятати, що не завжди буде так, як хочеш ти. Але роби все, щоби було так, як ти хочеш. Хочеш ти цього чи ні»
«В разі окупації росіянами наших земель, все буде сточено до оголених нервів, а потім ці випалені землі будуть захоплені. Ніхто не питатиме у решток мирного населення, чи дрочать вони на портрети вождів. Знищать усе. Виріжуть усіх. Закопають і помочаться згори. А на місці попелища і кладовища побудують дитячий майданчик»
«Ми ж зі своєю внутрішньою оптикою мали чимало власних питань, і головним із них було те саме: то хто ж із нас піде боронити українську землю до останнього? Пішли різні, чимало й зовсім молодих та навіть юних, але кістяк армії складався з нас – покоління 30-40-літніх, покоління, що виросло переважно на російських культурі й безкультурʼї, із за-бетонованим усвідомленням своєї провінційної другосортності, із тихою заздрістю до цивілізованих країн. Але всі ми, хоч і по-різному, йшли до розуміння власної приналежності до української нації і до усвідомлення обовʼязку захищати свої території, свою не завжди цілісну ідентичність та свою не завжди рідну мову. І таки прийшли до спільного знаменника: ми – обʼєдналися. Не всі, навіть не більшість, навіть не половина. Але зрима і найсильніша меншість. А далі ми знову роз…ся на молекули, і кожен у своїй соціальній бульбашці створюватиме власну реальність як у своїй голові, так і довкола себе»
«Музика робить із солдата людину і дарує цій людині доволі цінне бажання-жити. Жити заради майбутнього, жити, щоб відчувати теперішнє і не забувати минулого. Згадувати і мріяти, хоча б зрідка знаходити сили любити себе і світ, коли більшість когнітивних і сенсуальних функцій після всіх цих важких місяців, здається, вже відімкнені як нераціональні та навіть безглузді»
«Окопної правди не існує, особливо якщо ти не в окопі, а на ліжку. Хоч і автоматом. Хоч і на службі»
«Ми, як годиться, були налякані й рішучі. І в цій рішучості було стільки інфантильної звитяги, стільки пафосних слів і легковажності, що, згадуючи все це, я впадаю у сором»
«Все було значно простіше: піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї»
«Гадаю, більшість із тих, хто щойно потрапив до війська, у перші тижні прокидалися з подібними думками. Хто я, де я, і – о боже – якого чорта?»
«Ми усі вже давно не відчуваємо одне одного. Ті, що вилізли з окопів, не відчувають тих, що втратили близьких. А ті, що втратили дім, - тих, що втратили свою честь. І вся ця мішанина досвіді, уся ця травмована маса житиме під одним дірявим дахом. І якось уживатиметься, й разом лагодитиме той дах...»
«Зустрічі зі смертю бувають надто різними»
«Хто ти такий? Ти – мрійник. Тому твій шлях – плутати розчарування з істиною»
«У цій мʼясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі. Там узагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Але це не опишеш у жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл у медеваках, що не доїхали. Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчути – коли прожити. Це страшний досвід. І корисний він лише для сильних»
«Зовсім інша річ – смерті цивільних, особливо дітей. Тобто ні, я не думаю, що життя цивільного більш вартісне за життя військової людини. Тим паче що серед нинішніх військових в Україні так багато тих, хто донедавна навіть не уявляв себе у військовій справі. Але до раптової смерті звичайної цивільної людини, що спала у власному ліжку й зненацька загинула від влучання у її будинок півтонної крилатої залупи, все ж трохи важче підготуватися. Неможливо підготуватися також до звірських катувань, братських могил, зґвалтованих російськими солдатами і загиблих від цих травм маленьких дітей, закопаних мертвих тіл у дворах багатоквартирних будинків, ударів дронами по житлових кварталах, театрах, музеях, дитсадках і лікарнях, що враз забирають десятки чи сотні невинних життів. Як підготуватися до думки, що мама двох дітей, переховуючись з ними місяць у підвалі, повільно вмирала на їхніх очах? Як прийняти смерть шестирічної дів- чинки, яка під руїнами свого будинку загинула від зневоднення? Як прийняти смерть лікарки з дитячої лікарні в само- му центрі Києва? Як дивитися на мертвого діда, який просто ішов із хлібом та коробкою зефіру в пакеті? Як дивитися на цей заллятий багряною густиною зефір? Зустрічі зі смертю бувають надто різними»
«Історія циклічна, але не віддзеркалює дійсність. Це ми будемо для когось «другою Україною», це нами захоплюватимуться, це ми станемо прикладом, історичною віхою, моделлю, наочною ілюстрацією воєнного дива. Але трохи згодом. У перспективі років. Десь там. Десь тоді. Навіть якщо не дійдемо до намріяного та переможного. Нас так мало, і попереду на нас чекає багато важкої ро- боти. Проте багато любові на нас теж чекає, але роботи більше. Більше, ніж коли-небудь. І ця робота буде спрямованою на відновлення. І того, що за межами наших будинків та сімей, і того, що безпосередньо розвалилося в наших будинках і сім'ях. Але найбільше роботи полагодити себе самих. Перш за все себе...»

Про автора:

Артем Чех – український письменник, військовослужбовець Збройних сил України.
народився в місті Черкаси. У 1999 році став випускником музичної школи (фортепіано, гітара, сопілка). У 2002 році закінчив школу, після чого переїхав до Києва та вступив до Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв на спеціальність «Соціологія». За фахом ніколи не працював. Натомість має різноплановий життєвий досвід: працював актором Черкаського драматичного театру, охоронцем, продавцем, промоутером, журналістом, копірайтером, а також художником-моделмейкером.
літературний шлях почався на початку 2000-х років і, за словами автора, частково випадково: його перший роман без його відома товариш надіслав на конкурс. Перші тексти друкувалися в українських літературних журналах та онлайн-виданнях, зокрема в середовищі сучасної незалежної прози.
у 2007 році став переможцем другого конкурсу від видавництва «Фоліо» «Міський молодіжний роман». Після цього почав активно формуватися як автор короткої прози та есеїстики, беручи участь у літературних фестивалях, публічних читаннях і проєктах сучасної української літератури. Це закріпило за ним репутацію «нового голосу» свого покоління.
автор та співавтор понад 18 прозових і нон-фікшн книжок. Був головним редактором проєктів «94 дні. Євромайдан очима ТСН» та «Війна очима ТСН». У листопаді 2019 року став лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського.
у 2015 році мобілізувався до Збройних сил України. Служив у механізованих підрозділах на сході України, зокрема в районах бойових дій на Донеччині та Луганщині. Під час служби в АТО/ООС перебував у бойових умовах як рядовий військовослужбовець. Саме цей досвід став основою книги «Точка нуль» (2017), у якій описано побут, психологічний стан і рутину військових без художньої героїзації.
книга «Точка нуль» була перевидана двічі і отримала низку нагород і відзнак: премію «ЛітАкцент року» в категорії «есеїстика» (2017), премію «Воїн світла» (2018), літературну премію імені Гоголя (2018), а також стала фіналістом премії Ришарда Капусцінського за літературний репортаж (2019), а також була перекладена польською, англійською, німецькою, чеською та грузинською мовами. У 2021 році оповідання «У нашу річницю десь на Донбасі» зі збірки «Точка нуль» увійшло до списку 30 найкращих оповідань незалежної України за версією Радіо NV.
після демобілізації повернувся до цивільного життя та займався письменницькою діяльністю: писав есеї, прозу, співпрацював із культурними проєктами та українськими медіа як автор текстів.
після початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році знову став до лав Збройних сил України. Станом на останні роки проходить службу у війську у званні молодшого сержанта ЗСУ, поєднуючи її з письмом, коли дозволяють обставини служби, і продовжує працювати з темою війни зсередини.
про свою мотивацію до служби автор говорив так: «Я не люблю брати до рук зброю. Я в принципі противник зброї. Не можу назвати себе пацифістом, бо пацифіст – це людина, яка в принципі не має меж у своєї пацифізмі, він є абсолютним. Я не пацифіст, тому що усвідомлюю, що агресору потрібно відповідати зброєю і бажано так, щоб він запам'ятав це на все своє життя. Або так, щоб у нього цього життя не було. Ще краще. Тобто я за те, щоб давати відсіч. Власне, це і є мотивація. Ви прийшли на мою землю і робите те, що робите. Що я, як сильний чоловік, маю робити? Я маю взяти до рук зброю і виганяти цих покидьків зі своєї землі. Усе».
стосовно книг про війну, які пишуть військові, автор зазначав, що суспільство не завжди готове повною мірою читати таку літературу не тому, що вона погано написана чи неактуальна, а через певну втому й пересичення темою війни у щоденному інформаційному полі. Водночас він додавав важливе: «Це прекрасно як терапія, як творчість, як книжки, які будуть цікаві наступним поколінням...»
в одному з інтерв’ю, відповідаючи на питання про уявлення одного дня після війни, автор сказав: «Я прокидаюся зранку, не зазираю в сигнал, не дивлюсь повідомлення, не думаю, кому писати і що маю зробити. Я можу думати про свої мрії, бо вони в мене є. А ще я знаю, яким буде день закінчення війни. Це буде як день закінчення Майдану – дика ейфорія, яка збиває з ніг».