"У країні вже 360 тисяч УБД. Треба змінювати до них ставлення у суспільстві", - генерал-майор СБУ Григорій Галаган

Генерал-майор СБУ Григорій Галаган, який 12 років прослужив у Криму, залишився вірним присязі. П’ять років він провів на війні, де створював та очолював секретний підрозділ ЦСО "А". Наприкінці квітня його було призначено першим заступником міністра у справах ветеранів.

Саме після призначення на цю посаду 41-річний генерал-майор вимушений був розсекретитися і погодився на інтерв’ю. Поки він керував підрозділом Центру спеціальних операцій "А", про це годі було й мріяти. І щойно про Григорія Анатолійовича повідомили в офіційних джерелах Міністерства у справах ветеранів, у військових з’явилася купа запитань: хто він, звідки несподівано взявся і відразу генерал, чому саме він призначений заступником міністра, чи бачив він війну взагалі… З цими усіма запитаннями я й прийшла до новопризначеного першого заступника міністра.

"НАС ЗАВЖДИ ГОТУВАЛИ ДО ВІЙНИ. І Я ВДЯЧНИЙ ЗА ЦЕ НАШИМ КОМАНДИРАМ"

- Багатьох цікавить, як вам, чоловіку досить молодого віку, вдалося отримати звання генерала…

- Я професійний військовий, закінчив військовий виш. Але жодного звання не отримував достроково, лише старшого лейтенанта – його давали на рік раніше тим, хто закінчив навчання з відзнакою. Є таке правило. Єдине, я всі звання отримував і без затримки, тобто в строк, встановлений статутом.

Звання генерал-майора я отримав на День Служби безпеки у 2018 році. А на війну в 2014 я заходив підполковником, отримав полковника, три роки був у цьому званні, після призначення на генеральську посаду отримав нові погони. До мене немає ніяких особистісних чи особливих відносин з боку командування. Просто так склалося.

- Невже під час навчання у вас не було амбіційних планів дорости до генерала?

- Правильно кажуть, що поганий той солдат, який не хоче стати генералом. Коли мені було сім років, у мого батька був знайомий генерал, він приходив до нас у гості. І одного разу я побачив у нього лампаси. Це правдива історія! - сміється Григорій Анатолійович. – Я відразу сказав, що хочу такі самі. Батько поїхав у найближчий магазин спортивних товарів і купив мені спортивні штани з лампасами.

- Батьки у вас також військові…

- Так, батько вже пенсіонер. Він закінчив службу на посаді заступника командира бригади по тилу ще в Киргизькій республіці. 1991 року ми повернулися на Батьківщину, під Полтаву.

- Тобто ваше дитинство минуло…

- …на теренах Радянського Союзу. Перший раз я полетів у літаку в три місяці. Під час навчання в школі, всі три місяці літніх канікул проводив у родичів на Полтавщині. Коли повертався в Середню Азію з України, треба було переналаштовуватися, весь вересень перевчався говорити. Я, як і багато хто з українців, раніше більше спілкувався російською, але останнім часом почав говорити виключно українською. І це мені дуже подобається! Тепер навіть в телефоні у мене немає російської, повідомлення пишу також українською. В усіх питаннях вдосконалення свого життя потрібно починати з себе.

- Майдан вас застав у Криму…

- Після військового вишу всі офіцери отримують направлення на місце служби. Я потрапив у Кропивницький, в 50-ий центр спеціальної підготовки, а звідти мене відібрали до Служби безпеки України і направили в Сімферополь.

- Було передчуття, що ви недаремно готуєтесь, що щось буде?

- Нас завжди готували до війни. В Кропивницькому служило багато воїнів-афганців, вони нас виховували. Крім того, кожен батальйон тоді 9-ої бригади спецназу, який був сформований ще в Радянському Союзі, на постійній основі перебував в Афганістані, міняючи один одного. Тому нам постійно говорили: рано чи пізно ви зустрінетесь з війною. І я вдячний за це нашим командирам. Вже з досвідом зрозумів: куди молодий офіцер потрапляє, як пройдуть його перші роки, які приклади будуть надавати командири, таким він і стане. Мене весь час учили творчо підходити до ухвалення рішень. Був випадок, коли я наніс рішення на карту. Я ж відмінник, молодий лейтенант, був упевнений, що зробив усе чудово, а мені командир ставить четвірку і пояснює: "Я не бачу творчості". "Так все ж зроблено згідно зі статутом, ідеально", - відповідаю. "Ні, немає творчості". З того часу я уяснив, що нестандартний підхід до прийняття рішень дуже допомагає... Це мені стало в нагоді, коли мене відправили у Крим.

На півострові формувався підрозділ, тоді ще головного управління "А" Служби безпеки України, бо була певна загроза національній безпеці саме в тому регіоні. Найцікавіше, що її очікували не з боку Росії, передрікали екстремістські рухи з боку мусульманського світу, тому за вказівкою тодішнього президента України Леоніда Кучми було створено одне з управлінь підрозділу "А".

Я став учасником нового проекту, пройшов у ньому всі сходинки. У мене вже був досвід роботи спецпідрозділу, бачив, як працює система на нижчому рівні. Тому мені було зрозуміло, як будується така система з нуля. З часом став заступником начальника відділу, виконував обов'язки начальника відділу.

ПРО КРИМ: "ЗРАДА БУЛА НА НАЙВИЩОМУ РІВНІ"

- Настрої людей у Криму ви розуміли? Відчували, що може статися анексія?

- За 12 років мого життя у Сімферополі ніхто про це взагалі навіть не думав. Хоча, тепер я так бачу, що недостатньо проводилася державна політика з боку України по відношенню до Криму. Бо одна українська школа на весь півострів – мало. Там працювало багато російських фондів, неурядових організацій. Вони, мабуть, і проводили свою роботу, але це не відчувалося. Ми багато їздили на змагання і в Росію, і в країни СНД, спілкувалися з колегами, зустрічалися на міжнародних змаганнях. Якраз сталося так, що в цьому новому підрозділі я набув першого досвіду, коли підлеглі доросли до рівня участі у змаганнях чемпіонатах Європи і світу. Ми їх виховували як професіоналів, але не виховували як патріотів.

- Багато хто з тих, хто служили у вашому підрозділі, залишилися в Криму?

- 80 відсотків! І це не були місцеві. У нас у підрозділі відсотків 60-70 приїхали служити з центральної України. Виїжджаючи, я питав тих, хто вирішив перейти на сторону Росії: а що ви робитимете з батьками, хто їх ховатиме? Всі посміхалися, не було розуміння, що вибухне конфлікт такого рівня, такого масштабу.

- Для вас це стало шоком?

- Так, звичайно. Що таке зрада? Коли ти через таке проходиш… У нас був дуже дружній колектив, ми багато відпочивали родинами. Деякі дружини військовослужбовців навіть не говорили російською, виключно українською. І вони залишилися там! Думаю, тоді їх до цього змусила інформаційна політика, яка активно проводилася у Криму. Після Майдану до силових структур громадяни відносилися з пересторогою, всіх називали ворогами, навіть тих, хто не був у Києві, не брав участі у тих подіях… І при цьому все було зроблено для того, щоб силовики нормально ставилися до Російської Федерації. Це зіграло свою роль. Плюс наш керівник – генерал-майор Котовський – завів у наш підрозділ на загальну нараду генерала ФСБ. Зрада була на найвищому рівні... Це був спеціаліст із переворотів. Він провів бесіду, години дві розповідав, скільки спецпризначенці будуть отримувати, як у Росії все добре. На підтримку цьому на півострові безкоштовно роздавали газету "Вєсті", в якій чітко розписали зарплати, пенсії, які будуть отримувати за Росії. Всі розрахунки були вдвічі більші, ніж люди отримували на той момент. Багато хлопців зреагували саме на зарплатню. Тут і далося взнаки те, що не проводилося як слід патріотичне виховання, Хоча в кожному мало зіграти саме: я ж українець, не піду на бік іншої держави!

- А чого ж у вас воно спрацювало? Чому ви залишилися вірним Україні?

- Ви ставите мені запитання, яке колись ставив і офіцер ФСБ: "Який ти українець? 12 років у Криму, 14 років у Середній Азії". Я відповів: я якраз і є українець! Я бачив, як проводився референдум, як бігли голосувати з російськими прапорами, хтось навіть здогадався робити бізнес: на виборчих дільницях продавали, а люди купували (!) наклейки на номери. Зверху українського прапора і номера регіону наносили російський. Спочатку це було смішно, а потім... Це був ще один елемент пропаганди. Люди їздили на українських номерах з російським прапором. Згадую цей момент дотепер.

У ті дні у мене було відчуття неправди, неправильності дій. Я все думав: що відбувається з країною? Тільки Майдан розстріляли, там відкрилися інші цінності. У мене було багато знайомих бізнесменів, які завжди допомагали нашому підрозділу, тому що бюджета ніколи не вистачало. Так Янукович у одного з них забрав завод, а у другого бізнес. Багато хто в Криму розумів, що за люди при владі, навіть без інформаційної підтримки, патріотизму, пропаганди. Що та влада – злочинна, все ж було зрозуміло.

Але окупанти дуже добре попрацювали з командуванням військових на півострові. Майже всі керівники всіх відомств перейшли на той бік або зайняли нейтральну позицію. А якщо керівник переходить на якусь сторону – це перший приклад для підлеглих. Кажуть, що не було наказів стріляти, захищати частини. Я не знаю. Але ж були приклади, коли люди рятували власніть, зброю, техніку. У мене є знайомі в морській авіації. Вони все, що літали, підняли у повітря і перегнали в Миколаїв. Це реальні герої! Мовчки все зробили. Ось вчинок! Але цю історію мало хто знає.

Я виїжджав з півострова через Перекоп. У бусі, який тоді у мене був, поряд на передньому сидінні сиділа дружина з тримісячним сином на руках, коло неї стояла клітка з двома папугами, сиділи наші коти, а позаду на сидіннях лежала бабуся, яку ми доглядали. Вона жила в Сімферополі, була одинокою. І коли ми роззнайомилися, запропонувала, щоб ми її доглядали, а після її смерті нам би залишився її будиночок. Ми погодилися. Я почав ремонтувати будинок. Нам подобалося жити в Криму, планував там служити до пенсії… Коли зрозумів, що півострів анексують, розказав усе бабусі і сказав, що забираємо її з собою. Як ми могли її, одиноку, покинути? На той момент ми доглядали її вже сім років, вона стала частиною нашої родини. Так всі разом і виїхали…

У Перекопі вже стояли колишні співробітники "Беркута", які вже перейшли на сторону Росії, з якими не одноразово раніше працювали разом на спільних заходах. Мій бус вони не перевіряли. Спитали "Ви в Україну?" з незрозумілим, розгубленим виразом обличчя. У них явно була повага до того, що ми залишилися вірні своїй країні.

"КОЛИ ВПЕРШЕ ПОБАЧИВ ТИХ, ХТО ЗГОЛОСИВСЯ СЛУЖИТИ, ОТРИМАВ ШОК"

- Тоді ви вже розуміли, що буде війна?

- Чесно кажучи, ні. Коли я приїхав у Київ, якраз начальник донецького відділу ЦСО "А" написав рапорт на звільнення. Це був Ходаковський, про якого потім ми всі почули досить потужно… І мені запропонували: може ти поїдеш у Донецьк керувати, є вакантне місце? Це був березень. Я попросив пару тижнів часу на те, щоб поселити дружину з сином, зрозуміти, як і де тепер жити. Нам дали житло на базі відпочинку служби за Києвом. Мені дозволили, щоб там була і бабуся, яку ми привезли із Криму. Вона ще прожила півроку. Поховали ми її на Полтавщині, поближче до моїх родичів. Зараз у мене службова квартира в Києві.

У квітні 2014 року перший раз в Донецьку область поїхали наші хлопці. І невдовзі там загинув наш перший боєць з Полтавщини, Геннадій Беліченко. Ми з ним разом були на зборах, але не були близькими друзями. А потім 5 травня в бою загинули Олександр Аніщенко та Руслан Лужевський. З Русланом ми разом здійснювали стрибки з парашутом, стріляли, тісно спілкувалися. І я пам’ятаю останню розмову з ним. Він дуже зрадів, що я вийшов з Криму, був здивований тим, що багато наших товаришів залишилися там... Казав мені: "Буквально на декілька днів я злітаю під Слов’янськ – і чайку поп’ємо. Розповіси, як там все". Так він і не прилетів… Потрапив у засідку під Семенівкою… Це мене дуже обурило і розізлило. Хотілося щось робити. Я вийшов на роботу на посаду інструктора. Почав їздити в ротації, готував хлопців, потім їздив вже разом з ними. І при формуванні нового підрозділу в районі АТО став одним з його організаторів, а у 2015 його очолив і служив там до останнього часу.

Підрозділ Центру спеціальних операцій "А", що був створений – це мотивовані люди, добровольці, бо брали всіх тільки на добровільній основі з різних підрозділів України. В основному, з СБУ, але були бійці і з Нацгвардії, десанту, пенсіонери поверталися у службу. Коли вперше побачив тих, хто зголосився служити, отримав певний шок. Ні навичок, ні вміння спецназівського у більшості не було. Але війна зробила свій виклик – людей бракувало, ми не могли проводити ротації. Тому почали швидко вчити охочих. Думаю, нам все вдалося. Я гордий за підрозділ. Це вдалий проект, який був реалізований завдяки саме творчому підходу до вирішення різних завдань.

- Групи ваших бійців заходять на позиції для виконання певних завдань, вони постійно не перебувають на лінії вогню…

- Іноді доводиться і в окопах сидіти. Пам’ятаю Авдіївку 2017 року, коли промзону зносили, стирали з лиця землі. Моїх хлопців там було кілька десятків. І разом с бійцями 72-ої бригади вдалося втримати ситуацію. Переживав тоді дуже. У піхоти тоді було багато втрат, а ховати хлопців дуже боляче, нічого страшніше не буває. Особливо, коли ти дивишся дружині загиблого в очі, і на запитання: чому ти не на місці мого чоловіка, не знаєш, що сказати… Пам’ятаючи про це, ухвалюєш рішення перед бойовим завданням дуже ретельно, оцінюєш всі ризики, думаєш про те, щоб не допустити втрат. Кожна втрата з іншого підрозділу, така ж болюча, як наша, бо ми весь час пересікаємося з різними бригадами, всі стаємо рідними. Війна нас сильно поєднала.

- Ви зазнали поранення, будучи вже керівником цього підрозділу?

- Ні, я тоді був одним із заступників, начальником відділу. Вийшов з групою особисто проконтролювати деякі питання. Це був останній день мого відрядження, наступного дня мав їхати на відпочинок. Ми отримали інформацію про вихід ворожої ДРГ, пішли дивитися місця, де можна провести засідку. Це було під Майорськом, в районі Зайцевого. Пройшов одну розтяжку, другу. Залишилося зробити пару кроків – і ми мали повернутися, вже все було зрозуміло. Але щось мене смикнуло – треба зробити ще пару кроків, щось зацікавило. Я опустився на коліно і спочатку відчув, а потім побачив на відстані витягнутої руки гранату. Від мого руху відстрелився її ричаг, тому встати у мене вже не було можливості. Хлопцям крикнув: "Граната". Вони попадали.

- Ви розуміли, що приймаєте вибух на себе?

- Сталося, як сталося. Розвернувся до неї лівим боком і думаю: от щоб вона не спрацювала… Здавалося тоді, що зможу пробігти сто метрів, поки вона вибухне. Якось довго тягнулися ці секунди до вибуху. Уламки війшли в тіло з лівої сторони. Добре, всі живі залишилися, хоча насправді все могло бути гірше. Один з бійців відразу почав чітко віддавати команди, гарно спрацював, як і група прикриття. Я тоді це відмітив. Радий, що навчання, тренування даремно не пройшли… Я не міг рухатися. Мені понакладали джгути і винесли звідти.

З того часу вважаю 25 квітня своїм другим днем народження. До речі, на посаду заступника міністра мене затвердили 24 квітня. Символічно…

- Ви швидко повернулися в підрозділ…

- Через півтора місяці. Було дуже багато роботи, мене тільки призначили командиром підрозділу. Тому я сам приїхав на базу - мені робили перев’язки наші лікарі.

"У СУСПІЛЬСТВІ ВКРАЙ НЕОБХІДНО МІНЯТИ СТАВЛЕННЯ ДО ТИХ, ХТО ВОЮВАВ"

- Ви облаштували базу так, наче готуєтесь жити там, а значить, воювати, ще довго?

- Питання не в довго чи не довго. Підлеглим треба створити умови для нормального відпочинку, нормального побуту, тоді вони зможуть ефективно виконувати бойові завдання. Бійцю треба зручно поспати, добре поїсти. Крім того, нам допомогли облаштувати і більярд, і плей-стейшн в кімнаті відпочинку. Ми створили такі умови, щоб людина відчувала себе максимально комфортно, повернувшись з завдання. Тоді вона і на поле бою буде повертатися мотивованою та впевненою.

- Мабуть, дружина задоволена вашим призначенням на нову посаду?

- Так, - розсміявся Григорій Анатолійович, - вона рада, що я вдома. А у мене, зізнаюся, серце болить. Робота у нашого підрозділу специфічна, хлопці телефонують регулярно. Я постійно про них думаю, переживаю. Але й тут, в Києві, є дуже важливі питання, які треба вирішувати. Країна вже має 360 тисяч учасників бойових дій, які воювали саме на Донбасі. А ще родини загиблих… Треба всім надавати санаторне лікування, пільги. Вкрай необхідно міняти ставлення до тих, хто воював, у суспільстві, створювати позитивний інформаційний фон. Звичайні пересічні громадяни могли б не іти на війну. Але багато хто зробив свій вибір. Наприклад, у нас у підрозділі було декілька докторів та кандидатів наук, служили і бізнесмени. Є багатодітні: у одного п’ятеро дітей, у іншого троє. Це справжні патріоти країни. І такі люди, повертаючись в мирне життя, чують: ми вас туди не посилали. Звичайно, таке ображає, б’є по серцю. Ти прекрасно розумієш, чим жертвував там, і що робиться тут. "Диванний" спецназ розповідає йому, чоловіку, який бачив смерть, що він повинен був робити. Таке ставлення суспільства також важливо змінювати.

- Як ви ухвалювали рішення про перехід із служби в міністерство?

- Все вийшло спонтанно. Цікаво, що пропозиції надходили з різних сторін. Це була не одна розмова. Мені казали: "Буде створюватися міністерство. Ти один з тих, хто досить довго був на війні, у тебе великий бойовий досвід. Є досвід і створення нових проектів з нуля. Тому і тут ти можеш стати в нагоді".

- Для вас це новий виклик?

- Ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність завжди важко. Я зараз можу багато обіцяти, що зроблю. Але є державна система, яку ще не перебудували. В ній є і позитивне, але залишилося й негативне. Країна йде шляхом еволюції. Якщо ми в тільки в 2014 році усвідомили себе українцями, то за п’ять років державу ми не встигли вибудувати.

Війна дала мені багато у сприйнятті навколишнього середовища, відношення до керівництва, політиків, проектів, держави. Про ці речі до 2014 року я навіть не думав. Тепер все це для мене важливе і значуще. І свій внесок в розвиток нашої країни я готовий робити так само чесно і сумлінно, як служив минулі п’ять років на війні.

- Зараз часто лунають закиди, що багато посвідчень УБД отримано нечесним шляхом…

- Ми зараз створюємо окремий структурний підрозділ, який буде займатися лише цим статусом.

- Забирати статус будете?

- Це болюче питання. Ми не можемо порушувати Конституцію України. Треба провести консультації і виробити механізми. Готові вислухати і прийняти допомогу всіх, хто готовий запропонувати конкретні механізми щодо надання або скасування статусу.

Зараз нам потрібно створити нормальний реєстр ветеранів. Коли його зробимо, отримаємо повну інформацію і про поранених, хто має ампутації, де вже лікувався, чи отримав необхідні протези, пільги, житло…

Дуже важливо займатися "соціалізацією ветеранів". Надати пільги і їх адміністрування – це далеко не все, хоча до цих пір новостворене міністерство не отримало кошторис. Ми маємо створити можливості для тих, хто повернувся з війни. Найкраща реабілітація – робота. Коли ти бачиш, що потрібний людям, то зовсім по-іншому сприймається навколишній світ.

- Час від часу порушуються питання статусу для добровольців, яких небагато, але вони залишаються на фронті…

- Я ще був кандидатом на посаду, а ми вже провели три наради робочих груп. Всі силові відомства висловили свої пропозиції щодо цього питання, запропонували свої поправки до законів. Добровольці, які ввійшли до складу Збройних сил, вже отримують статус і передбачені пільги. Причому враховується їх служба і в 2014 – 2015 роках. Але питання все одно залишається актуальним. Вирішуємо, як і що робити, активно працюємо.

Запускаємо процес створення територіальних органів, які мають вивчати ситуацію по всіх проблемах в регіонах, передавати її нам, об’єктивно доносити інформацію нам. Цього ще немає. А ті, що вже з’явилися, працюють на волонтерських засадах.

Житлові програми, вважаю, необхідно погоджувати з нашим міністерством. Щоб ми бачили, як змінюється черга, як забезпечуються житлом інваліди та родини загиблих. Розробляємо програму пільгового кредитування для тих, хто воював. Багато ветеранів вже говорять про те, що готові сплачувати кредити, але не більше, ніж три відсотки на рік. Це також елемент соціалізації ветеранів. Держава допомагає їм грошима на 20 років, а вони потроху сплачують. Сподіваюся, зробимо це через фонд державного кредитування по принципу програм доступного житла, який працює в країні, хоча і не в повному обсязі. Саме таким чином нам вдастся закрити багато питань саме по житлу. Звісно, ми прив’язані до тих систем, що існують у державі, до фінансових установ, але треба працювати, пробивати стіни. Якщо ми на війні щось змогли зробити, то і тут впораємося. 

- Ми робимо свою справу. Міністерство має запрацювати, для чого потрібна команда, моніторинг того, що відбувається по всій країні. Роботи багато. А нас поки в штаті… п’ятеро. Але ми вже намагаємося набрати темп, щоб показати результати в намічені строки.

Сюди прийшли максималісти. Ми готові дбати про бійців, які жертвують своїми родинами, собою, захищають державу. Держава має зробити все для них, щоб вони нормально почувалися в суспільстві. Мені розповідали про такий випадок: наші хлопці були в Штатах, зайшли в кафе, де їм зробили знижку аж в 30 відсотків. "Для військових у нас завжди знижка", - пояснили. "Так ми не ваші військові, на нас українська форма", - відповіли наші. "Не має значення, - почули у відповідь. – Ви – військові, робите свою справу по захисту своєї країни. За це ми вас поважаємо". Так має бути і у нас. Причому в усіх сферах життя. 

Джерело: Цензор