«Рівень державної безпеки залежить від того, як держава модерує ветеранську політику», – Юлія Лапутіна
Рівень державної безпеки залежить від того, як держава модерує ветеранську політику.
Про це міністерка у справах ветеранів України Юлія Лапутіна розповіла в інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ».
– Вітаю, Вас, пані Юліє! Жінка – старший офіцер, яка керує підрозділом у зоні АТО, – це досить унікальне явище на сьогоднішній день! Тому перше моє питання: з чого почалася Ваша війна?
– Якщо брати мілітарний аспект, то з 13 квітня 2014 року, а якщо безпековий та державотворчій, то війна почалася з моменту набуття Україною Незалежності, і вона триває й сьогодні.
– З яких подій безпосередньо почався військовий етап?
– Все почалося з мого рапорту на звільнення, коли вплив російських спецслужб на всі внутрішні процеси в СБУ став очевидним. Ця бюрократична процедура має достатньо тривалий термін, і поки я звільнялася, у країні відбулися кардинальні зміни – Революція Гідності, зміна влади. Офіцери, які повернулися до служби, запросили мене, мотивуючи тим, що буде дуже "гаряче", тому я потрібна у строю.
З проявами сепаратизму ми стикалися ще у дев’яності роки в Криму. Я розуміла, що відбуваються серйозні речі, тому без зайвих питань повернулася.
12 квітня 2014 року нас викликали у штаб антитерористичного центру і повідомили, що буде проводитись антитерористична операція, тому потрібно вирушати, але куди саме – нам не повідомили.
13 квітня на ІЛ–76 ми вилетіли у зону проведення так званої антитерористичної операції. Дві доби ми перелітали з одного аеродрому на іншій – без сну, у ситуації повної невизначеності. Теплих речей ніхто з собою не брав, бо нам говорили, що їдемо ненадовго. У літаку було багато військових, представники профільних департаментів Служби безпеки, штабу АТО і спецпідрозділу "Альфа". Всі у бойовому спорядженні, навіть із службовими собаками. ІЛ–76 приземлився на воєнному летовищі під Харковом, ми пересіли у автобуси і вирушили до Ізюму.
– На початку війни Ви брали участь у звільнені Слов’янська. Коли остаточно прийшло розуміння, що все це серйозно і надовго?
– У квітні, коли ми перебували на оточеному Краматорському аеродромі, всі мої колеги із Служби безпеки, Нацгвардії, усвідомлювали, що є можливість звільнити Слов’янськ, і пропонували керівництву реальний план. На жаль, хаос в управлінні призвів до того, що це не відбулося. Коли ми вилетіли з аеродрому гелікоптерами до Києва, то, чесно кажучи, сподівалися що нам нададуть можливість доозброїтися, повернутися назад, і здійснити план по звільненню міста набагато раніше. Однак, коли ми повернулися в Київ, то отримали інформацію, що колона з "альфівцями" та підрозділами Нацгвардії потрапила у засідку в Семенівці. Ми перед цим неодноразово повідомляли в штаб, що там противником готується засідка, оскільки володіли відповідною оперативною інформацією. На прийняття рішень ми не достатньо впливали, хоча інформацію повідомляли завчасно. Місцеве населення, коли дізнавалось, що ми – військові спецпідрозділів української армії, дуже нам допомагало. На початку війни люди нам довіряли і хотіли якнайшвидше звільнити від російської пошесті свої населені пункти і міста, але… сталося те, що сталося.
Наступний мій виїзд в зону АТО був безпосередньо у розташування військового угрупування у населеному пункті Довгеньке за декілька днів після того, як наші війська звільнили Слов’янськ. Ми здійснювали зачистку міст від диверсійно-розвідувальних груп противника.
Перше емоційне усвідомлення війни у мене сталося, коли на Краматорському летовищі під час зльоту вибухнув гелікоптер. Спочатку ти не розумієш усієї небезпеки, просто чутно хлопок, і з гвинтокрила починає йти дим. Страшне почалося, коли здетонував боєкомплект. Льотчику ціною власного здоров’я вдалося відвернути машину таким чином, щоб ракети не влучили у багатоповерхові житлові будинки. У той момент я спілкувалася з іноземним журналістом поруч із блокпостом.
Після вибуху почався щільний обстріл. Я служила у підрозділі "Альфа", і добре розумію що таке захоплення терористів або звільнення заручників. А тут відбувалось зовсім інше – справжня війна, і до цього складно бути готовим, навіть для добре навченої людини. Ти починаєш швидко думати: де знайти якесь укриття, щоб сховатися від обстрілу. "За машиною?" "Ні, там паливо, і це небезпечно!". Миттєво прокручуєш інші варіанти. Люди реагують по-різному – хтось ховається, хтось біжіть, а були і такі, які казали: "Юля, навіщо тобі бронежилет, віддай мені!".
Того дня ми остаточно переконалися, що відбувається, зовсім не АТО. Ми почали телефонувати нашому керівництву та пояснювати, що в умовах війни потрібні інші дії та засоби.
Про те, що відбувається військове вторгнення РФ свідчило ще багато фактів. Наприклад, коли ми працювали у звільненому Слов’янську по зачистці міста від ворожих ДРГ, то у приміщені школи № 4 знайшли лабораторію з виготовлення вибухівки. Вона була професійно облаштована, як, до речі, і ворожі блокпости.
Ворог свідомо та помірковано готувався до вторгнення в Україну. У приміщеннях, які терористи облаштували під штаби, ми знайшли багато ліків та військових запасів. Противник правдами і неправдами залучав місцевих до своїх агентурних мереж, тому наша задача була відпрацювати так, щоб звільнити місто не тільки від мін та вибухівки, а й від агентури російських спецслужб.
Місцеве населення у переважній більшості нам допомагало, і я була вражена потужною українською ідентичністю, хоча попередні стереотипні уявлення були геть інші.
Імперська Росія демографічно та інформаційно намагалася змінити ситуацію на користь "руського міра". Сили, які вкинула на Донбас вже сучасна Росія, були дуже потужними: від підтримки політичних партій до громадських організацій із псевдоактивістами, але насправді, за цими вивісками ховалися осередки "руського міра".
Незважаючи на російський вплив і ризик для життя, місцеві, особливо сільське населення, нас підтримували. Довіра громадян до влади і влади до громадян сприяє національній безпеці і є важливим її фактором. На початку війни ступінь довіри людей до військових був дуже високим. Ми добре відчували це у буремному 2014 році, коли за допомогою місцевого населення, на цілком законних підставах, виявляли осіб, які діяли проти державності та територіальної цілісності України. Люди бачили результати нашої роботи, і це ще більше підвищувало ступінь їх довіри. Ми разом прагнули одного – звільнити Донеччину від загарбників. Навіть сьогодні я вважаю, що це цілком можливо було зробити на початку війни.
– Юліє Анатоліївно, чому Ви обрали саму цю військову професію?
– Стосовно мого вибору скажу, що в моїй родині немає військових, за винятком того, що мій дідусь воював у Другу світову війну, але практично у всіх нас хтось із родичів був на тій війні.
Мій батько був біологом, доктором наук, відомим спортсменом. Я згадую такий момент, коли ми з татом їхали у тролейбусі по якихось справах, і він несподівано запитав: "Юля, а ти хочеш щоб Україна була самостійною? Вона така прекрасна!". Я була ще дитиною, підлітком, і не замислювалася над цим, але батькові слова закарбувалися у моїй пам’яті. Пізніше мені розповіли сімейну історію про дідуся, який за своїх часів був відомим важкоатлетом, одним із найсильніших людей планети, та бабусю, яка кохала його все життя, і щоб не нашкодити його кар’єрі, вимушена була звільнитися з роботи. Справа у тому, що вона була з козацького роду, з чіткою проукраїнською позицією, її батьків репресували. Бабця розуміла, що для її відомого чоловіка наявність репресованих родичів може зіграти згубну роль, бо за радянських часів в анкеті потрібно було вказувати відповідну інформацію, тому і вирішила сидіти вдома. Вона гарно шила і вишивала, подарувала чоловікові вишиванку з жовто-блакитним візерунком, зроблену власноруч. На ті часи це був мовчазний спротив системі.
Мій дід служив у Дніпровській флотилії, і змалечку я чула від нього: "Запам’ятай назавжди, онучко, що Чорноморський флот п’є компот з мелітопольської черешні. Всі моряки там українці, тому не вір, коли тобі кажуть, що Севастополь – місто російських моряків!".
Родина жила духом волі і любові до України, і коли було проголошено про Незалежність, до речі на день народження мого батька, він з радістю сказав: "Я знав коли народитися, але мене колись не стане, а це свято буде завжди!".
Тому, коли мені запропонували піти служити в новостворену Службу безпеки в контррозвідувальний підрозділ, в мене не було вагань, бо це дало змогу цілком присвятити себе служінню Незалежності Україні, яку плекала вся наша родина.
– Як вийшло зробити таку блискучу кар’єру? Порадьте, будь ласка, дівчатам, які с кожним роком все активніше йдуть до лав ЗСУ, як стати генералом?
– Важко! Я ніколи не думала про кар’єру, просто завжди хотіла зробити конкретні речі і справи. Насправді, найпочесніша посада у військовому підрозділі – це оперуповноважений. Спецслужба тримається на них, і мені було дуже почесно бути оперуповноваженим відділу контррозвідки Управління служби безпеки у Києві, і займатися відповідною справою. Також дуже почесно було для мене бути старшим офіцером Відділу активних заходів, на той момент, управління "А" ("Альфа"). Це були активні, цікаві роки життя, коли я мала можливість робити конкретні важливі справи, бо 90-ті роки були дуже бурхливі на події і загроз безпеці держави виникало багато.
Батько, який був моїм наставником по життю, завжди наполягав, щоб я неодмінно займалася наукою. Я відповідала, що не маю часу: "Крим, сепаратизм – яка наука?!". Але він вірив у мої можливості, і як результат, я захистила дисертацію з психофізіології. Цією темою я захоплювалася тривалий час, ми з батьком мали тривали наукові дискусії. Взагалі, науково – культурологічне середовище, у якому я виросла, підживлювало мене, давало поштовх для розвитку та наснагу. Я дуже вдячна за все, що мені дала моя родина! Батькові настанови: "Доню, ніколи не зважай на перепони, якщо обрала шлях, то йди сама, не чекай допомоги зовні!" завжди зі мною по життю.
Я пройшла всі щаблі кар’єрного зростання, але, на мій погляд, найважливішою посадою для людини, яка бачить себе майбутнім управлінцем, є посада керівника відділу. Для мене це було відпрацювання управлінських питань, керування колективом, відносини в колективі з урахуванням військової ієрархії. Було дуже корисно отримати такий досвід. Кожен солдат мріє стати генералом, і йдеться не про кар’єризм, а про самореалізацію. На генеральській посаді у Службі безпеки України я пропрацювала близько дев’яти років.
– Єдина жінка – генерал в Україні?
– Ні, не єдина в Україні, але в оперативних підрозділах СБУ – так. Хочу зазначити, що гендерний аспект завжди мав місце протягом усіх років моєї служби. На це немає якихось нормативно-правових або законодавчих застережень. Пройшовши свій військовий шлях, готова долучатися до адвокації дівчат та жінок, які присвятили себе військовій службі. Руйнування старої корпоративної культури, уявлень про місце жінки у суспільстві вже відбувається, але повільно. Ми рухаємось вперед, завдячуючи жінкам-парламентарям, урядовцям, громадським діячкам, нашим міжнародним партнерам.
– Також завдяки прикладам, Вашому, у тому числі!
– Коли я спілкуюся з військовими, то питання рівних можливостей для чоловіків та жінок порушую дуже часто. Насправді, саме гендерний аспект активно піддається пропагандистському впливу з боку Росії. Відбувається багато маніпуляцій. На питання чому саме так відбувається, є дуже проста відповідь. Можливість вільного доступу жінок, наприклад, до військової служби на рівні з чоловіками значно збільшує ресурс держави у сфері оборони. Вважаю, що гендерне питання є одним із найважливіших на сьогоднішній день.
А стосовно прикладів, "історій успіху", можу відверто сказати, що моя життєва історія – це "історія дуже важкого шляху", насправді. Для мене, у першу чергу, завжди була важлива справа, яку я роблю. Так сталося, що мені довелося працювати по нейтралізації основних загроз, які виникали на різних етапах становлення нашої держави. Це і Крим 90-х, і Крим 2008 року, і події російсько – української війни. Широкому загалу інформація не відома, але події у Криму в 90-х роках, і також у 2008-му – це важлива частина новітньої історії України. Аналіз тих подій, думаю, допоміг би країні підвищити ефективність своєї безпеки.
На жаль, пішов із життя Євген Кирилович Марчук, який брав участь у цьому процесі на більш високому рівні. Коли він був головою Служби безпеки, ми завжди мали його підтримку стосовно всіх ініціатив з нейтралізації загроз безпеці України, які чинила Російська Федерація.
Операція була завершена у 1996 році, наприкінці 90-х відбулися зміни у керівництві держави, і одразу почала прослідковуватись зміна курсу. Як наслідок, кримській справі по фактичному втручанню Росії у внутрішні справи нашої держави не дали ходу. Росія, ще у 90-ті роки намагалася відібрати у нас Крим. Кремлівські пропагандисти спочатку готували внутрішню цільову аудиторію до прийняття ідеї, що Крим має бути проекцією Росії, а потім вже масштабували це на зовнішню політику. Згодом, всі ці ідеї імперського тоталітаризму знайшли відображення у Конституції Росії.
– Пані Юліє, Ви повністю реалізувались у військовій кар‘єрі, і це був важкий шлях. Я розумію, що Ваша сьогоднішня робота не про кар’єру, це – про справу! Скажіть мені, будь ласка, де було найважче у контррозвідці, чи сьогодні у Мінветі?
– Дійсно, робота в Мінветеранів – це не про кар’єру. Міністерство ветеранів не має жодної промисловості, чи інших матеріальних благ, тут є тільки люди, і я його назвала "Міністерство небайдужих сердець", так має бути! Звісно, є багато чинників, які цьому не спряють.
Коли я проходила співбесіду з керівництвом країни, мені важливо було дізнатися бачення ветеранської політики. Мене на всіх рівнях запевнили, що вона є пріоритетною ідеологічно, але потрібно зробити її пріоритетом на практиці. Я сприйняла це як завдання, розуміючи всі виклики сьогодення.
Міністерство недофінансоване – воно було створено без бюджету. Я хочу його перетворити на реальний дієвий інструмент реалізації ветеранської політики.
По-перше, ми всі єдині у захисті країни, і необхідно зробити так, щоб до ветеранів гідно ставились і держава, і суспільство.
У 2014 році був підйом патріотизму та єдності. Розумію, що суспільство не може завжди жити з болем, але ті, хто повертається з війни, залишаються з ним назавжди. Особливо це стосується родичів загиблих захисників. Місія нашої роботи полягає у тому, щоб з одного боку допомогти ветерану повернутися до мирного життя, стати активним, а з іншого – підняти шану і повагу суспільства до ветерана на найвищих щабель. Це тривалий і непростий процес, адже повагу до захисника батьківщини потрібно виховувати змалечку.
Хоча я сьогодні не на військовій службі, а на державній, ці два види діяльності знаходяться у одному безпековому полі. Рівень національної безпеки залежить від того, наскільки правильно держава модерує ветеранську політику.
Ветерани є важливим ресурсом держави у захисті від загроз. При належному ставленні суспільства і підтримці з боку держави, ветерани можуть стати активними учасниками створення горизонтальних мереж територіальної оборони, руху опору, без їх досвіду та прикладу не обійдеться і впровадження системного підходу в сфері національно-патріотичного виховання. Людина отримує важкий досвід і загострене відчуття справедливості, а в мирному житті, на жаль, існує "інерція радянських собезів", де займаються папірцями, а не людьми. З ветеранами потрібно комунікувати, розуміючи, що ти спілкуєшся з захисником, і тут рівень громадянської свідомості ще дуже низький.
– Скажіть будь ласка, які Ви маєте конкретні цілі по втіленню ветеранської політики у реальне життя?
– Якщо глобально, то зробити так, щоб державна політика у справах ветеранів була не декларацією, а конкретним напрямом політики – з інструментами реалізації та системно побудованою інфраструктурою.
Серед конкретних справ, реалізацією яких ми вже почали займатися, є амбітний проєкт зі створення багатофункціонального реабілітаційного комплексу з надсучасними технологіями і обладнанням. У ньому будуть і медична, і психореабілітаційна, і ідеологічна складові, також розвиток ветерана. Проєкт дуже вартісний, тому потрібно залучити іноземні інвестиції. Ми з командою активно працюємо над тим, щоб система надання послуг та забезпечення соціальних гарантій ветеранів, стала більш спроможною.
Ще один важливий напрям роботи – перехід із військової кар’єри на цивільну, перенавчання, розвиток власної справи. До цього питання хочу віднести створення Українського ветеранського Фонду, як державної установи. Всі формальні та нормативно-правові аспекти наша команда вже виконала, і з нового року Фонд запрацює вже в практичній площині.
Є ще один напрям – електронний реєстр ветеранів і електронні сервіси. Наразі розпочався етап його тестування. Попереду ще багато питань з наповнення реєстру, інтеграції з шістнадцятьма реєстрами інших державних відомств.
Також важливо, що за підтримки керівництва держави опрацьовані шляхи дофінансування вже у цьому році житлової програми для ветеранів, які одночасно є внутрішньо переміщеними особами. Підтримано та проголосовано у першому читанні виділення 282 мільйонів гривень для цієї категорії захисників України. Сподіваюся також на парламентську підтримку проєкту бюджету на 2022 рік, у якому передбачено значне збільшення фінансування житлових програм для ветеранів.
У нашої команди є ще багато амбітних планів, деякі ми вже реалізуємо, все це потребує багато сил, натхнення, терпіння, адже ми робимо важливу справу, віддаючи їй свої "небайдужі серця".
