День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України

Це день, коли важко дихати. Ми згадуємо тих, чиї життя обірвала війна — безжально і несправедливо.

У цей день — тиша, у якій звучать надто гучно імена тих, кого ми мали б чути сміхом на дитячих майданчиках, а не шепотом у молитвах.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять українських дітей, життя яких обірвала війна. Та сама війна, яка триває вже понад десять років.

Ці діти мали б просто жити. Вчитися читати, гратися в улюблену гру, сваритися за іграшки, боятися контрольної чи хвилюватися перед першим виступом у школі.

Батьки мали б писати під фото: “наш перший день у садочку”, “перше тренування”, “моя гордість”. Мали б підкидати їх у повітря й ловити в обійми.
Натомість — обіймають іграшку, яка лишилася на ліжку. Перечитують старі листи Святому Миколаю, слухають запис голосу, аби не забути, як він звучав.
А фото, де дитина усміхається в карнавальному костюмі чи з улюбленим песиком, — сьогодні вже з чорною стрічкою.

І найстрашніше — у цьому більше немає винятку. Усе частіше в новинах з’являється слово “загинула дитина”. Це не втрата — це виривання серця з грудей. Це коли замість майбутнього лишається пам’ять.

Коли батьки не знаходять сили прокидатися, але живуть — бо мають нести світові правду: війна вбиває дітей.
І немає більшого злочину, ніж вбити дитину.

Діти не мають знати, як звучить сирена. Не мають розуміти, де найбезпечніше сховатися у підвалі. Діти не мають гинути. Ніколи.

Світла і вічна пам’ять усім українським дітям, яких у нас забрала збройна агресія російської федерації.

Ми продовжуємо боротися — заради тих, хто мав жити.

Аби більше не було чорних стрічок на усміхнених фото.

Аби діти знову були просто дітьми — зі своїми мріями, сміхом, пригодами й вірою у добро.