Перша світова війна. Українські січові стрільці - Початок модерної військової традиції

         

Роман Купчинський (1894–1976)

поет, прозаїк, публіцист і композитор, один з яскравих представників легіону Українських січових стрільців, до лав якого долучився з початком Першої світової війни. Брав участь у численних важких боях, зокрема, на горі Маківка. Від 1916 р. був членом таємного стрілецького “Ордену Залізної Остроги” ім. Святослава Завойовника, однією з цілей якого проголошував “насталювання характерів і плекання товариської культури”. У складі Української галицької армії воював за нашу державу під час Національно-визвольних змагань. Після поразки  інтернований у польському таборі для старшин УГА в м. Тухолі.

Після звільнення з полону навчався у Віденському, а потім Львівському університетах, був активним учасником громадського й літературного життя Львова. Так Купчинський входив до ряду часописних редакцій, зокрема місячника «Літопис Червоної калини». Разом з Василем Бобинським та Павлом Ковжуном створив літературно-мистецьку групу “Митуса”. Був пов’язаний із театральним життям Галичини. У 1939 році вимушений емігрувати, проте продовжував активну суспільно-літературну діяльність в Польщі, Німеччині, а потім і США. Його творчість позначена глибоким переживанням національної історії та досвіду визвольної боротьби.

Трилогія “Заметіль” – один із найважливіших прозових творів письменника, в якому відтворено події Першої світової війни та участь у ній Українських січових стрільців. Через систему образів і сюжетних ліній автор показує не лише бойові дії, а й внутрішній світ усусів, їхні сумніви, надії, товариську солідарність і формування національної свідомості. Назва символізує хаос і випробування війни, крізь які герої проходять шляхом духовного загартування. Твір поєднує елементи документальності з художнім узагальненням, створюючи цілісну картину історичного досвіду покоління.

Початок модерної військової традиції

Українські січові стрільці стали поколінням, яке вперше у ХХ столітті відкрито взяло зброю до рук за право України бути незалежною державою. Їхня боротьба започаткувала традицію особистої відповідальності за країну, яка триває й сьогодні.

Сучасні автори цього розділу - Юрій Костишин, Олександр Терещенко, Юрій Руденко та Юрій Вєткін - продовжують традицію особистого чину й внутрішньої стійкості. Їхній досвід показує, що боротьба за Україну не завершується на полі бою. Через фотографію, документалістику, книги, громадську діяльність і підтримку ветеранів вони допомагають суспільству бачити людський вимір війни, зберігати пам’ять про побратимів і вчитися жити далі після травм та втрат. Юрій Костишин, який загинув, захищаючи Україну, залишив після себе тексти й фотографії, у яких навіть посеред війни намагався побачити світло, красу й людяність. Його погляд на війну став спробою зберегти не лише пам’ять про боротьбу, а й відчуття життя. Їхня діяльність формує нову культуру відповідальності людей, які під час війни та після неї продовжують працювати для суспільства, пам’яті та майбутнього України.

Юрій Вєткін

Людина, яка після війни обрала життя

                                                                   

Юрій Вєткін — військовий, ветеран, письменник, драматург, сценарист, актор і громадський діяч, який став одним із тих українців, що допомагають суспільству по-новому говорити про війну, травму та повернення до життя. Його історія — це не лише історія фронту й поранення. Це історія людини, яка навіть після найважчих втрат не втратила здатності творити, підтримувати інших і шукати нові сенси.

Понад 22 роки Юрій Вєткін присвятив військовій службі. Працював офіцером-психологом у Державній спеціальній службі транспорту. Для нього служба завжди була насамперед про людей — їхню витримку, страхи, внутрішню силу й потребу підтримки.

Після початку російсько-української війни у 2014 році він знову повернувся на фронт. У 2015 році служив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був заступником командира батальйону, виконував бойові завдання в районі Авдіївки та Слов’янська. Саме тоді, за словами Юрія, він уперше по-справжньому побачив героїзм українських військових.

«Я не герой. Але я весь час служив з героями», — говорив він в одному з інтерв’ю.

Після повернення із зони АТО у 2016 році Юрій працював у “Чернігівобленерго”, що дало йому більше часу для творчості. Він почав активно писати, вести блог, працювати над літературними, театральними та сценарними проєктами. Його тексти — чесні, іронічні, дуже людяні — швидко знаходили свого читача.

Юрій Вєткін став драматургом і сценаристом: написав понад десяток п’єс, частина яких увійшла до шортлистів відомих театральних фестивалів. У 2016 році короткометражний фільм «Інтерв’ю», створений за його сценарієм, був представлений на Каннському фестивалі у програмі Short Films Competition.

Із початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Юрій Вєткін знову став на захист України — цього разу у складі 1-ї окремої Сіверської танкової бригади, обороняючи рідний Чернігів. 5 березня 2022 року під час боїв на Бобровиці він потрапив під ворожий обстріл і отримав важке поранення, внаслідок якого втратив ногу.

Але навіть після ампутації Юрій не дозволив травмі визначити його життя. Навпаки — він відкрито почав говорити про адаптацію ветеранів і важливість прийняття людей із пораненнями в суспільстві. Він принципово не приховує протез і переконаний: ветерани мають почуватися природною частиною суспільства, а не людьми, яких потрібно жаліти або сором’язливо не помічати.

Сьогодні Юрій Вєткін активно займається літературною, театральною та громадською діяльністю, пише сценарії, виступає на сцені, зустрічається з молоддю та працює з ветеранами. На основі власної книги створив дві театральні п’єси, прем’єри яких відбулися у Києві в межах проєкту «Театр ветеранів». Моноп’єса «Вибух», створена на основі однойменної глави його автобіографічної книги «Час Че», була відібрана до американської збірки «ТРАВМАТЕРПІЯ», яка представляє найкращу сучасну українську драматургію.

Юрій є одним із засновників Чернігівського Театру Ветеранів ВОП (Ветеранський образотворчий простір) — культурно-реабілітаційного проєкту, у якому грають ветерани та члени їхніх родин. Театр став простором психологічної підтримки, творчої реабілітації та повернення до активного життя після війни. Колектив є активним учасником ветеранських театральних фестивалів, гастролює містами України та представляв свої вистави в Дубліні (Ірландія). Раніше Юрій також був співзасновником театрального простору «Серцевір».

Навіть після поранення Юрій продовжує виходити на сцену — зокрема грав у музичній виставі «Бентежно-геніальне безумство». Також він став одним із героїв документального фільму «Повернення», присвяченого реабілітації ветеранів Чернігова.

«Так сталося, але життя триває. Треба йти далі. Ми ж залишилися живі для чогось. Для чого? Треба шукати. Книгу написати. Кіно зняти. Музику створити», — говорить Юрій Вєткін.

Сьогодні його історія має велике суспільне значення. Вона показує, що навіть після війни й тяжких поранень людина може залишатися сильною, творчою та потрібною іншим. Юрій Вєткін став одним із тих ветеранів сучасної України, які власним прикладом допомагають суспільству вчитися приймати травму, не боятися говорити про неї та продовжувати жити далі.

Юрко Костишин, позивний Кіт Характерник.

Людина, яка навіть на війні вміла бачити красу

                                        

Юрко Костишин – український військовий, письменник, фотограф і митець із Тернополя, людина, яка навіть посеред війни вміла бачити красу світу. Для тисяч людей він відомий як Кіт Характерник – автор фото і текстів, у яких було багато сили і світла, ніжності до природи та любові до України.

Народився Юрко Костишин 10 березня 1977 року в Тернополі. Закінчив географічний факультет Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю вчителя географії. Ще змалку захоплювався фотографією, намагаючись через об’єктив зберегти миті краси й загадковості світу.

“Це для мене як дарувати людям емоції – веселі, сумні, різні. Аби доторком світла збудити людей ізсередини…” – казав Юрко про власну творчість.

Його світлини особливі – у простих речах він умів бачити справжню красу. Равлик, крапля дощу, трава, польова дорога чи вечірнє небо в його роботах ставали нагадуванням про те, заради чого українці сьогодні борються,  – про дім, землю, пам’ять і право жити.

У 2015 році Юрко добровільно долучився до лав Збройних сил України та служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, беручи участь в АТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії повернувся на фронт у складі 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Брав участь в обороні Києва та Курській операції, воював на Донеччині, Запоріжжі, Сумщині, Дніпровщині. І між боями не припиняв фотографувати.

Його фронтові світлини з 2024-2025 років показували на виставках у Тернополі, Львові, Києві, Вільнюсі, Берліні, Празі та Загребі. Роботи Кота Характерника були використані в артбуці Інни Гончар “#4.5.0.”, у збірці Валерія Пузіка “Три медалі в шухляді”, у книзі загиблого воїна Назара Мялікгулиєва “Критик до народу або вірші мого дитинства”, а також стали обкладинкою музичного релізу “Руїна” гурту “Забавка і Дмитрик” і ввійшли до релізу “Viribus Unitis” гурту “1914”.

Юркові тексти публікувалися у благодійному проєкті Мартина Якуба “Йбн блд рсн” та в антології військових письменників “Голоси”. Також він став учасником аудіозбірки “Незламні”, де військові читають українську поезію.

“Абидобраніч. Книга світлин та емоцій” – перша власна збірка Юрка, до якої увійшли і його тексти, і фотографії. На жаль, вона вийшла друком уже посмертно.

15 грудня 2025 року Юрко Костишин помер у запорізькій лікарні від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання поблизу села Діброва на Дніпровщині. Похований на Пантеоні Героїв Микулинецького цвинтаря у Тернополі. Посмертно удостоєний звання Почесного громадянина міста Тернополя. Окрім того, мав нагрудні знаки “Учасник АТО”, “За знищення ворога”, “Ветеран війни”, “Захиснику України”.

Сьогодні Юрко Костишин, Кіт Характерник, залишається символом дуже людяної любові до України – тихої, глибокої й справжньої. Людиною, яка навіть під час війни вчила інших бачити світло.

Юрій «Сколопендра» Руденко.

Людина, яка залишає для України чесну пам’ять про війну

                                              

Юрій Руденко - український військовий, письменник, документаліст і дослідник російсько-української війни, людина, яка присвятила себе збереженню правди про сучасну Україну. Його діяльність - це не просто література чи журналістика, а створення живої пам’яті про війну, людей і події, які формують українську історію сьогодні.

Народився Юрій Руденко у Києві у 1983 році. За освітою - інженер, у довоєнному житті займався бізнесом. Із початком російської агресії у 2014 році став волонтером, а у 2015–2016 роках був мобілізований до Збройних сил України. Служив у зенітно-артилерійському взводі 101-ї бригади, на  посаді навідника зенітної гармати ЗУ-23. Саме фронтовий досвід став основою всієї його подальшої творчої та документальної роботи.

Після повернення з війни Руденко зрозумів: боротьба триває не лише на полі бою, а й за пам’ять, правду та розуміння того, через що проходить країна. Саме тому він почав займатися документалістикою, прагнучи зафіксувати історію війни через реальні людські долі та свідчення.

Одним із найважливіших його проєктів став документальний цикл “Історія АТО” - масштабна робота про початок російсько-української війни, бойові операції та людей, які стали на захист України. Через інтерв’ю з військовими, документальні кадри й реконструкцію подій Руденко створював не просто телевізійний продукт, а фактично хроніку народження сучасної української армії.

Особливістю його проєктів стало те, що вони були зрозумілими для цивільних людей. Руденко свідомо уникав складної військової мови та надмірного пафосу, намагаючись пояснити суспільству, як починалася війна та чому вона стосується кожного українця. Для нього документалістика стала способом протистояти забуттю й російській пропаганді.

Цю ж ідею він продовжив у книзі «WAR.ru» - документальному дослідженні першого року російсько-української війни від анексії Криму до Дебальцевого. Книга поєднала текст і мультимедіа: через QR-коди читачі могли переходити до архівних відео та реальних документальних кадрів. Таким чином Руденко створив новий формат роботи з історичною пам’яттю - коли людина не лише читає про події, а буквально бачить їх очима учасників.

Важливою частиною його роботи є також художні книги “Психи двох морів” та “Світло й цегла”, засновані на реальних подіях війни. Через форму пригодницького роману він прагнув зробити складну тему війни ближчою й зрозумілішою для широкого кола читачів.

Юрій Руденко неодноразово наголошував, що його книги й фільми - це насамперед спосіб зберегти пам’ять про побратимів і пояснити цивільним людям, “як усе було насправді”

Сьогодні його діяльність має велике значення для українського суспільства. Через документальні проєкти, книги й дослідження Руденко допомагає формувати чесну історичну пам’ять про сучасну війну та зберігати правду для майбутніх поколінь українців.

Олександр «Льон» Терещенко.

Людина, яка після війни вчить не здаватися

                                          

Олександр Терещенко - український військовий, ветеран, письменник, громадський діяч і один із символів незламності сучасної України. Для багатьох він відомий як “кіборг” - захисник Донецького аеропорту, але його історія значно більша за саму війну. Це історія людини, яка після важкого поранення не лише змогла повернутися до активного життя, а й стала прикладом для тисяч ветеранів і цивільних.

Народився Олександр Терещенко 1966 року в старовинному козацькому селі Мигія, що на Миколаївщині. За освітою – вчитель історії та правознавства. Проте свою трудову діяльність повʼязав з телебаченням, працював інженером супутникового звʼязку та відеооператором. Із початком російсько-української війни добровільно повернувся до війська.

У 2014 році він став одним із захисників Донецького аеропорту у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Саме тоді українських військових, які тримали оборону летовища в надзвичайно важких умовах, почали називати “кіборгами” - символом витримки та незламності.

У жовтні 2014 року під час боїв Олександр Терещенко отримав важке поранення: вибух гранати забрав обидві руки та пошкодив око. Але навіть після цього він не дозволив травмі зламати себе.

Після тривалого лікування та реабілітації Терещенко почав фактично нове життя. Він став одним із найвідоміших українських ветеранів, які відкрито говорять про адаптацію після поранення, силу людського характеру та важливість не зупинятися навіть після найважчих випробувань.

Особливе місце у його діяльності займає література. Олександр Терещенко є автором книги “Життя після 16:30.Сім років по тому” - чесної, іронічної й дуже людяної розповіді про війну, поранення, реабілітацію та повернення до життя. Назва книги символічна - саме о 16:30 він отримав поранення в Донецькому аеропорту.

Його історія стала надзвичайно важливою для українського суспільства, адже вона руйнує страх перед травмою та інвалідністю. Своїм прикладом Терещенко показує: навіть після важких поранень життя не закінчується. Людина може залишатися активною, потрібною суспільству, створювати нові проєкти, допомагати іншим і продовжувати жити повноцінно.

Після поранення Олександр активно займався громадською діяльністю, підтримує ветеранські ініціативи, бере участь у культурних і соціальних проєктах, зустрічається з молоддю та допомагає іншим пораненим військовим проходити шлях адаптації й психологічного відновлення. Він багато говорить про необхідність створення в Україні середовища, у якому ветерани не залишаються сам на сам із травмою.

Став співзасновником ветеранської громадської організації у Миколаєві, працював заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань, обіймав посаду заступника Міністра у справах ветеранів України та активно працював із темами реабілітації ветеранів, адаптації людей з інвалідністю та підтримки поранених військових.

Для багатьох поранених Захисників його приклад став доказом того, що після війни й навіть після важких фізичних втрат можна знову знайти сенс життя, реалізовувати себе, бути корисним людям і не втрачати внутрішньої сили.

За мужність і захист України Олександр Терещенко нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Сьогодні очолює Міжнародний благодійний фонд Олександра Терещенка, який допомагає українським військовим і ветеранам та бере участь у проєктах психологічної та соціальної адаптації ветеранів, зокрема «Я зміг і ти зможеш». Виступає як письменник, ветеранський спікер та мотиватор. Активно говорить про реабілітацію, життя після ампутації, гідність ветеранів та необхідність формування культури поваги до них у суспільстві.

У межах програми "Рівний-рівному" проводить майстер-класи "Життя після ампутації: побутова самозарадність та адаптація" в різних містах України

В 2025 році у межах проєкту «Я зміг і Ти зможеш!» відзняв 14 відеопорад для людей, які мають ампутацію кінцівок.

Олександр Терещенко є не лише ветераном і письменником, а й символом людської стійкості. Людиною, яка довела: справжня сила - це не лише витримати війну, а й після неї продовжити жити, творити й допомагати іншим не здаватися.