портал в режимі тестування та наповнення
  • A-
    A+
  • Людям із порушенням зору
  • English
Пошук
Шукати на порталі
або
серед нормативних актів

Інтерв’ю заступника міністра у справах ветеранів України Олександра Терещенко виданню Цензор

опубліковано 02 грудня 2020 року 14:21

"Не скажу, що я був якось шокований, що немає рук. Усвідомлював, що це щось невиправне, але глибокого депресняка не було". Як змінила життя Олександра втрата обох кінцівок і яким був його шлях від солдата до заступника міністра, далі у інтерв’ю Цензор.

КОЛИ ЗАГИНУЛИ 7 НАШИХ ХЛОПЦІВ - ЦЕ БУЛО ШОКОМ. ТЕПЕР ЗАМІСТЬ СТРАХУ У КОЖНОГО БУЛА ЖАГА ПОМСТИ

Колись я був "застьогнутим" радянським чуваком, прихильником соціалістичного строю. Строкову службу пройшов у будівельних військах, але мені хотілося потрапити в Афганістан, воювати. Проте не судилося.

З початком Незалежності у 91 році я саме закінчив історичний факультет Миколаївського державного педуніверситету - і дуже сильно захопився національною ідеєю. Мені було 25 років. Але почалися непрості 90-ті - я не пішов викладати до школи, бо у мене вже була сім’я. Грошей не вистачало - зайнявся бізнесом. Тоді мій патріотизм став пасивним. А потім я досить випадково потрапив на телебачення. Став супутниковим інженером, ми організовували трансляції, телемости. Дуже цікава була робота. Пропрацював там близько 7 років. Після цього десь ще рік, півтора відеооператором. А перед самою війною - головним інженером на базі відпочинку у нас на узбережжі.

Коли почався Майдан, я їздив на народне віче в Київ. Проте, коли там почалися сутички і смерті, я не знайшов у собі сил або сміливості приєднатися до майданівців. Я був диванним патріотом, який переживав, сидячи біля телевізора. Хоча виходив на миколаївські зібрання. І коли Майдан переміг, я приїхав на Інститутську, побачив фотографії Героїв Небесної сотні - і мені стало соромно, що молоді люди, такі, як мої діти, загинули. Сину Олександру тоді було 20 років, донька Олена старша. Тому, коли стало зрозуміло, що буде війна, я вирішив, якщо і цього разу залишуся вдома - перестану себе поважати.

На момент, коли я прийшов у військкомат, мені було 47 років. Проте там повідомили, що зараз я не в пріоритеті та якщо буде треба – покличуть. Це був початок квітня 14 року. А в червні мені подзвонили і запропонували приєднатися до роти охорони миколаївського військкомату. І я охоче погодився. Пройшов медкомісію. Був кумедний момент: у військкоматі працював мій товариш, який сказав: "Довго думали, ким тебе записати: кулеметником чи гранатометником, а потім я згадав, що ти був відеооператором - і записав гранатометником, будеш гранатомета замість камери тримати".

А 30 липня знову подзвонили зі словами: "Ви ж у нас кудись просилися? От давайте ми вас тепер і відправимо". Виявилося, що готовим треба бути вже на завтра. На той момент це було дуже недоречно, бо ми з сім’єю саме мали переїжджати на іншу квартиру. Але я не міг відступати - поставив усіх своїх до відома, що завтра їду на схід.

Я потрапив у 28 механізовану бригаду. Це була третя хвиля мобілізації. Ми пройшли три тижні бойового злагодження на Широкому Лані. За цей час я зробив аж три постріли з гранатомета. І якось 19 чи 20 серпня ввечері ротний проводив перекличку. Ми всі були на розслабоні, збиралися спати, але тут комбат повідомив, що на завтра потрібно 26 добровольців у зону АТО. І усі такі, опа, хотіли, просилися - завтра настав час. Мій товариш, з яким ми разом працювали на телебаченні, визвався перший, а слідом, звісно, і я.

На ранок виявилося, що 16 чоловік потрапили у 72 бригаду. Ще 10, серед яких я, - в 79. Для нас це було bingo. Тим більше для мене, чоловіка, що служив у будбаті, потрапити в десантні війська – це інший рівень. Тоді 79ка саме вийшла з оточення, було чимало загиблих, поранених і поприсилали багато відряджених з інших підрозділів - утворилася певна "солянка". Батальйон буде дуже недоукомплектований - 180 чоловік. Нас поділили не на роти, а на диверсійно-розвідувальні групи. Серед бійців багато недосвідчених - і мені було дивно, як ми у такому складі відправляємось на передову. Але під кінець серпня ми сіли на БТРи з прапорами – і рушили на схід. Колону проводжали миколаївці, і це було дуже зворушливо, бо люди сприймали нас, як захисників.

Ми дислокувалися в Краматроську. І вже через декілька днів виїхали в перший бойовий виїзд. Це був достатньо відомий рейд 95 і 79 бригад в районі Гранітного. Проте було не зрозуміло, яка стоїть задача. Ніхто не пояснював. Але для мене - це було перше, можна сказати, бойове хрещення. Тоді ми потрапили в так би мовити напівзасідку. Обстріляли зеленку, здавалося, що нам ніхто і не відповідав, але коли приїхали, побачили на БТРі сліди від куль. Тоді був момент, що у мене заклинив автомат - я в темряві не міг дістати магазин. Після цього я почав постійно тренуватися з магазином, щоб ніде не облажатися. А вдруге ми попали в більш серйозну засідку. Там поранили нашого комбрига, Олексія Миколайовича Шандара. Вирвалися звідти, але у нас загинув хлопець. І розуміння, що це війна, стало зовсім чітким.

Потім ми повернулися в Краматорськ. Почалося перемир’я, бойове злагодження. В другій половині вересня нас вирішили відправити у відпустку на 5 днів у Миколаїв. Але перед відправкою ми дізналися, що в донецькому аеропорту розстріляли два наші БТР, загинули 7 хлопців - і це було шоком. Тепер замість страху у кожного була жага помсти.

Я в той період хворів на гнійну ангіну – температура 40. Приїхав додому, дружина просила, щоб я залишився, підлікувався. Але ж якби я залишився, хлопці подумали б, що я сцикун – і я поїхав, попри стан. У Краматорську нас зібрав наш командир роти, молодий лейтенант після інституту, і сказав, що треба добровольці в ДАП міняти наш перший батальйон. З нашої роти, а тоді це було десь до 50 людей, практично всі вийшли добровільно. Більш досвідчені хлопці почали виганяти силою тих, у кого малі діти. Ротний і мене спонукав залишатися, але я поїхав. В результаті нас було десь 32 людини. Плюс приєдналася ще частина розвідроти бригади на чолі з Євгеном Жуковим, позивний Маршал. Він командував нашою групою. Зібрав усіх біля штабу і сказав мотиваційну промову: що, ті хто не обісрався і готовий померти за Батьківщину - красавчики.

НЕ СКАЖУ, ЩО Я БУВ В ЯКОМУСЬ ШОЦІ, ЩО НЕМАЄ РУК. УСВІДОМЛЮВАВ, ЩО ЦЕ ЩОСЬ НЕВИПРАВНЕ, АЛЕ ГЛИБОКОГО ДЕПРЕСНЯКА НЕ БУЛО

Сім’ї своїй я не сказав, куди їду. Подзвонив лише двом найближчим друзям, щоб знали, де мене шукати. Один з них сказав мені, що не переживай, он по тєліку показують, що там такі підвали, що і ядерний вибух витримають. І взагалі, їхав я в ДАП з таким достатньо романтичним уявленням про те, що там може бути. Спочатку ми приїхали в Тоненьке, там був штаб оборони аеропорту, на вечір наступного дня в Піски. Вийшли на стартову позицію - і до нас під’їхав наш танк Т-64, на стволі у нього було написано "Барсік", з нього вискочив танкіст - кремезний вусатий дядько з закопченим обличчям. Позивний у нього був Барс. Він стомлено підійшов до нас, сказав, що хлопці, маємо 6 хвилин на вигризку, інакше нас спалять - і перехрестив.

Не знаю, скільки тривав заїзд в аеропорт. Ми були під бронею - і пролетіли досить швидко. Я навіть не пам’ятаю, чи були якісь вибухи, чи ні. І так сталося, що наші два БТР проскочили старий термінал, де мала бути вигрузка, і стали біля нового. А коли почали вигружатися - стрілянина по нас була звідусіль. З одногу боку чужі, а з боку, куди нам треба бігти, – наші, бо ми не там припаркувалися і хлопці думали, що то сєпари. Врешті, ми з криками "свої" залетіли в аеропорт. А там темно. Ледь видно, що куди. Хлопці розказали, що спати треба лягати вздовж колон. Тут безпечно, бо вони не прострілюються. А вже на світанку я побачив цей фактично супермаркет, де з перекриття тільки колони і гіпсокартон, а барикади зроблені, наприклад, з візочка для багажу, дверей і письмового стола.

Я стояв на позиції, де новий термінал переходив у старий. Дуже чітко тоді працювала наша арта -обстрілювали по контурах, щоб ворог до нас не пробрався. У підвалі були і ворожі розтяжки, і наші. На даху сєпарський снайпер. А взагалі, там була купа різних переходів - і на ворога можна було чекати звідки завгодно.

Був момент, коли після обстрілу загорівся утеплювач на стінах - усе було в диму, а протигаз один на всіх. Скрізь цей дим треба було вдивлятися, чи ніхто на нас не піде, але на щастя нікого не було. Усе обгоріло, ми були усі чорні. В цілому обстріли були по три-чотири рази на день. Бувало, що долітало і в наш бік. Але, в основному, сєпари били з готелю в бетонну балку, що була над нами - і рикошетило на нашу барикаду. В такі моменти ми падали на підлогу і лежали.

В день, коли мене поранило, мав зайти наш конвой з десантом – то була наша зміна. Після чого механіки-водії на БТРах мали повернутися в Піски, щоб машину не спалили. На передачу зміни – доба. А потім БТРи мали знову приїхати за нами. Цього разу конвой чомусь прийшов в обід. І після вигрузки сєпари почали насипати. А ближче до вечора почався потужний обстріл. Тоді вони пролізли впритул до нового терміналу. З нашого залу почав працювати ДШК.

Окрім мене на посту було ще двоє молодих бійців з 95ки і хлопець з 93ої. Оскільки обзору у нас було дуже мало, до нас можна було близько підійти і закидати гранатами. Тому ми перестраховувались – і теж відстрілювались. За моєю спиною сидів Тимур з 93ої. В якийсь момент я повернувся і побачив, що у нас буквально під ногами, на спальнику лежить граната РГД-5 без чеки. Зрозумів, що її щойно закинули – взяв у руку, намагався її викинути, але не встиг – вона вибухнула. Я впав, але був притомний. Почалися крики, що важкий "трьохсотий". Мене одразу схопили шестеро хлопців, понесли вглибину термінала, почали накладати джгути. Я розумів, що щось сталося з руками. І око було наче заліплене. 

Певним чином мені повезло, що один з БТРів ще не встиг залишити термінал, в нього мене і закинули. Евакуювали і Тимура - йому один уламок прилетів у щоку. Третім був хлопець, якого в шию поранив снайпер. Нас відвезли в Піски, звідти в Красноармійськ (тепер Покровськ) в лікарню. Я постійно був при тямі. Мені вкололи знеболювальне, але була страшна нудота від крововтрати. А ще враження, що я застряг між світами. Хотілося відрубитися, а цього не можна – зі мною хтось постійно говорив. Ліву кисть відірвало наглухо, а права трималася на сухожиллі. Її примотали на шину, а в Красноармійську обклали льодом. Звідти нас загрузили в гелікоптер. Як потім виявилося, це була перша операція з евакуації гелікоптерами. Там нас було 6-7 чоловік. Я лежав з крапельницею. Пам’ятаю ще, як заспокоював Тимура, бо він боявся літати. В Дніпрі мене зустріла Тетяна Петрівна Губа (радник голови Дніпровської ОДА). Вона одразу почала підбадьорювати, що рідненький, все добре, ти в Дніпрі – у нас чудові лікарі. Я ще намагався посміхнутися, а рот був рваний. Ось так закінчився мій бойовий шлях.

У дніпровській 16 лікарні мені ампутували руки. Прокинувся зранку побачив на них бинти. Біля мене сиділа якась невідома жінка – це була психолог. Навкруги було чисто і спокійно. Не скажу, що я був в якомусь шоці, що немає рук. Усвідомлював, що це щось невиправне, але глибокого депресняка не було. Правда, ще в терміналі патякав , що пристрельте мене, бо як я буду тепер жити, але в лікарні вже такого не було. Я навіть сам підвівся в туалет. Там подивився на себе в дзеркало, побачив що у мене обгоріло пів обличчя. Око заклеєне. Губа і брова наспіх позшивані, наче мішки. Коротше, мордяка була жахлива. Попросив, щоб набрали Ларису – мою дружину. Спочатку їй щось говорив лікар, а потім я взяв трубку, сказав, що живий, але без рук.

Коли вони приїхали з сином, моєю сестрою і товаришем в лікарню, їх ще в коридорі зустріла психолог і спитала дружину, чи ви впевнені, що готові прийняти чоловіка в такому стані. Бо якщо ні, ми вас до нього не пустимо. Ларису це обурило. А син не міг наважитися зайти, тому психолог з ним довго працювала. І коли він мене побачив, плакав, казав, що пишається мною.

А потім мене перевели в лікарню імені Мечнікова. Оскільки аеропорт тоді був дуже відомим місцем, до мене почалося, можна сказати, паломництво: волонтери, журналісти, просто люди, що йшли подякувати. Таке враження, наче я врятував планету. Якийсь чоловік мого віку приніс мені 300 доларів в конверті, плакав, казав: "Вибач, я не наважився піти воювати, а ти пішов!" Мами з дітьми, бабусі, які щодня приносили їжу. І тоді я зрозумів важливість цього для людей – і це давало якийсь дуже потужний заряд. Проте, я був проти, щоб мене називали кіборгом. Я їхав у ДАП, думаючи, що там укріплений район, і на відміну від тих, кого можна так називати, пробув там недовго і одну ротацію. Але для мене це переломний момент в моєму житті. Є якийсь особливий зв’язок з цим місцем. Коли там у січні загинули хлопці, я нікого з них не знав, але було відчуття втрати близьких людей. І це дійсно для багатьох один із символів мужності і відваги. Я не люблю коли мене запитують, чи варто було його тримати? Я солдат, я бачив лише свій сектор, тому робити якісь гучні заяви не буду. Але варто тримати кожен сантиметр, якщо це наша земля.

ДЛЯ ЛЮДИНИ, ЯКА МАЄ ІНВАЛІДНІСТЬ, ДУЖЕ ВАЖЛИВО РОБИТИ ВСЕ ПО МАКСИМУМУ САМОМУ, БО ІНАКШЕ ВОНА НЕ ВІДЧУВАЄ СЕБЕ НОРМАЛЬНО І ПОВНОЦІННО.

Коли прийшов час протезування, у мене була досить абстрактна уява про протези, але я був певен, що все буде добре і що я з усім справлюся. Взагалі, у мене руки росли, так би мовити, з правильного місця – я завжди сам ремонтував електрику, сантехніку. І повернувшись з лікарні, вдома я одразу почав придумувати, як адаптувати себе до життя без рук. Зрозумів, що за допомогою стілуса можна користуватися планшетом. Я спочатку брав його в зуби. Потім зажила кукса - і я придумав таку штуку, як пробити напульсник, вставити туди стілус - і тоді я зможу користуватися рукою. Найбільше мене пригнічувало годування з ложечки – просто розривало в хлам. Коли ж до напульсника прикріпили ложку, вилку – я почав їсти сам.

Моє лікування затяглося, бо дуже постраждало око - майже до Нового року я провів у лікарнях. Мною займався відомий офтальмолог Валерій Миколайович Сердюк, з яким ми тепер гарні друзі. Як він розповів вже потім, коли побачив мене на операційному столі у 16 лікарні усього чорного, без рук, вирішив, що буде рятувати мені око будь-що. Я переніс безліч операцій, але око залишилось рідне, що для мене дуже важливо, хоча і бачу ним лише світло.

А руки заживали десь пів року, почалася підготовка до протезування. Спочатку мені поставили механічні протези на тросиках. Але вони, як на мене, були занадто не функціональними. Через рік після поранення я поїхав у Німеччину на протезування. Там мені поставили біонічні протези. Але найзручніше для мене користуватися гачком. І я вже перейшов бар’єр, коли себе такого соромишся, коли на тебе всі косяться. Хоча, звичайно, спочатку це було неприємно. Все змінилося, коли я поринув у ветеранську громадську діяльність, потрапив у американську програму "Відкритий Світ" - поїхав по обміну на 10 днів у США вивчати роботу з ветеранами. Я взяв з собою і гачок, і руку. І те, і інше носив в сумці, і на людях я вдягав руку, а потім побачив, що на мене ніхто не звертає уваги. Там кожен зайнятий собою. Тобі посміхаються, вітаються - і нікому немає справи, що у тебе з кінцівками. Після цього я вирішив виховувати своє суспільство – тому ходжу з гачком.

Щодо родини: і я, і дружина, ми абсолютно змінилися після мого поранення. Дивно, але я якось більш спокійно це пережив, ніж вона. І для неї важко, що раніше я багато чого робив руками, а тепер чимало лягло на неї. Але все більш-менш стало на свої місця, коли я активно перейшов до праці і зробив для себе висновок, що я мушу бути незалежним. Коли ти шукаєш орієнтири, не можна спиратись на мотивацію десь на боці, тобто я вижив, бо потрібен своїй сім’ї - і тепер живу заради них. Цього надовго не вистачає. З часом ти розумієш, що є ярмом для близьких. А коли ти ставиш собі завдання реалізуватися – усе інше підтягується і стає на свої місця.

Для людини, яка має інвалідність, дуже важливо робити все по максимуму самому, бо інакше вона не відчуває себе нормально і повноцінно. Хоча буває, що дехто входить в цю роль – і йому вже подобається гіперопіка з боку оточуючих. Дуже напрягає, що суспільство типу винувате перед тобою, бо ти воював. Що воно мусить постійно щось робити для ветерана - я дуже критично ставлюсь до цього.

Наприкінці 17 року мені зателефонував Маршал, тоді він вже очолював патрульну поліцію. Сказав, що ми відкриваємо нову академію і йому потрібен заступник з виховання. Хоче, щоб це був ветеран, який, можливо, має ампутації. Треба щоб він зміг добре мотивувати. У мене спочатку був шок, що це ж треба їхати в Київ, як там ходити на роботу? Але я погодився – і тоді почалося реальне завантаження, і реальна адаптація до життя. Я одразу дав собі слово, що не буду "весільним генералом" в жодному випадку. З самого початку я виконував усе, що потрібно, на рівні з іншими. І якщо я виховую своїх слухачів чи курсантів заправляти ліжко зранку – це значить, що я маю сам його заправляти вдома. Інакше не буде морального права щось вимагати.

Був у мене визначний момент, коли дружина ще не переїхала в столицю, і я орендував квартиру з двоюрідною сестрою. Якось їй треба було поїхати на декілька тижнів - я мав викликати дружину, щоб допомагала, але я вирішив зробити експеримент, чи зможу я сам ходити на роботу без сторонньої допомоги. Перша думка була, а як я буду закапувати собі очі тричі на день? Виявилося, що я можу це робити, що с протезом, що без нього. Сестра ще до від’їзду позастібала ґудзики на сорочках – і я вдягав їх через голову. Відпрацював систему, як застібати штани, вдягати шкарпетки. В результаті, два тижні я прожив абсолютно нормально. Коли сестра повернулася, не повірила, що таке можливо. Після такого експерименту я зрозумів, що я абсолютно незалежна людина. Далі сам літав за кордон на марафон Морської Піхоти, на рівних з усіма жив у казармі.

В академії я пропрацював рік і три місяці. З ними у мене теплі відносини до цього часу. А коли започаткували Міністерство ветеранів, мені запропонували стати там заступником міністра. І пішов я туди не через амбіції, а зрозумів, що це трохи інша відповідальність. І більше це сприйняв, як виклик, чи зможу я ще й з цим впоратись.

Оскільки міністерство організоване з нуля, роботи у нас чимало. Розумію, що багато хто очікує, що результат має бути одразу. Проте треба враховувати усі бюрократичні моменти. Тим більше, що ми розробляємо щось нове і прогресивне, а не адмініструємо минуле, а це не так просто особливо морально. Ввечері приходиш додому розряджений, а на вихідних у мене напади соціопатії: сиджу і тупо граю в шахи - хочеться відновитися. Але мені подобається мій напрямок – це вічні цінності: вшанування пам’яті, формування образу ветерана, національно-патріотичне виховання. Ці речі не менш важливі, ніж соціальні або навіть первинні, бо вони дають внутрішню мотивацію людям. Ми робимо книгу добровольців у меморіальній залі Міноборони; національні меморіальні кладовища; новий ритуал поховання, який розробляє Інститут Нацпам’яті. Дуже важливо в цьому всьому відійти від совка.

Зараз моє життя достатньо насичене і яскраве. Напевно, це все якась компенсація за Майдан, на який я не пішов, бо я не уявляю як би я зараз жив з руками, з ногами, але з відчуттям, що відсидівся вдома. Це б мене згризло – і я б став моральним інвалідом. А натомість я отримав до багатьох речей інше ставлення, особливо до таких понять, як Незалежність, прапор, гімн. Коли я співаю "Ще не вмерла України…" – у мене завжди сльози на очах, а за прапор готовий комусь вирвати кадик, якщо буде потрібно. І всі інші буденні речі тепер теж помічаю частіше, ніж колись: небо з зірками, сонце. Сприймається по-іншому і дружба, стосунки теж. Коли мене поранили, я реально боявся, що чогось значущого не зробив. Так, є сім’я, літню кухню колись збудував, насадив купу дерев, але чогось не вистачало. Можливо, це відчуття виникло через те, що я небагато повоював і навіть танка не підбив з гранатомета, але воно не дає мені розслабитися. Я навіть не звертаю уваги на вік - якби це було до війни, б уже думав про пенсію. А тепер мрію стрибнути з парашутом. Я сподіваюсь, що виклики долі не закінчуватимуться для мене. Коли все одно, деградація починається досить швидко, тому я хочу, щоб у мене постійно було бажання рухатися далі.

"ЖИТТЯ ПІСЛЯ 16:30"

Після поранення я був активним дописувачем у фейсбуці - почав описувати, що зі мною трапилося з моменту вибуху гранати. Коли написав усе, що я пам’ятав, текст вийшов достатньо величеньким. Розмістив його на сторінці - і він викликав неочікуваний резонанс. Саме читачі заохотили мене писати далі. І десь приблизно раз на тиждень я писав оповідання, які називав "маячнею". Писав з гумором, але кожне оповідання було з якоюсь мораллю, що в результаті певних зусиль я до чогось приходжу, щось вчуся робити. Тобто мені було важливо, щоб в історіях була мотивація і для мене, і для інших. Коли розповідей назбиралося десь 15 штук, мені написав один миколаївський поет, на жаль, вже покійний, і сказав, що давай робити книгу, я допоможу. Я вагався, але врешті ми вирішили таки її друкувати. І я не маю якихось амбіцій щодо письменництва, розумію, що це рефлексія на пережите. Але сподіваюсь, що комусь моя книга дасть можливість зрозуміти, що можна повноцінно жити, попри будь-які ураження.

Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux