Ветеранська література. Валерій Пікуленко «Записки на колінці»

Валерій Пікуленко

Записки на колінці

(Бук Друк, 2024)

Про книгу:

це нотатки, які народжувались безпосередньо під час служби, між чергуваннями, переїздами, обстрілами та військовим побутом. Саме звідси дуже точна назва: це справді записи, зроблені «на колінці». автор сам згадує у книзі, що саме дружина підштовхнула його записати побачене й пережите.
одна з важливих ліній книжки - як звичайні цивільні люди поступово стають військовими. У казармі збираються люди з різних частин України, різного віку, характеру, освіти й професій. Автор уважно їх розглядає: професор-філолог, люди з дуже різним минулим, «поважні чоловіки», молодші хлопці. Вони ще не є сформованим підрозділом, але військо поступово перетворює цю випадкову групу на людей, які залежать один від одного. Навчання на ПЗРК, перші накази, зброя, побут, дисципліна, небезпека і перед читачем фактично проходить процес переходу від «я» до «ми».
текст місцями нерівний, різкий, розмовний, але ця нерівність працює на книжку. Вона схожа саме на пам'ять: одна подія витягує іншу, важливе сусідить із дріб'язковим, трагедія із жартом. І це відповідає тому, як людина насправді переживає війну. Але це дуже особистий текст, коли автор з читачем дуже щирий.
автор показує війну без героїзації із хаосом, помилками, страхом і абсурдом- це одна з характерних рис книги. Тут люди губляться в лісі, не знають, куди йти, можуть порушувати елементарну техніку безпеки, командири суперечать один одному, накази не завжди зрозумілі, речі губляться, транспорт ламається, форму доводиться сушити біля печі. Автор не створює з себе безпомилкового професіонала: він розповідає і про власні промахи, і про страх, і про моменти розгубленості.
водночас дуже це дуже побутова книга про війну. І саме побут часто розповідає про неї більше, ніж бойові сцени. Автор постійно фіксує дрібниці: холодний чай, цигарки, спальники, мокрий одяг, генератор, чайник, імпровізований душ, їжа, інтернет на позиціях, караули, пошук зв'язку з рідними, перевезення речей, ночівлі у випадкових приміщеннях. Через ці дрібниці стає зрозуміло, з чого насправді складається більша частина військового життя: не з безперервного бою, а з очікування, незручності, виснаження, переміщень і спроб створити нормальність там, де її немає.
ще одна важлива сюжетна лінія книги - кохання, яке виникає під час війни і поступово стає для автора новою точкою опори. Знайомство починається майже випадково і спочатку автор не збирається починати нові стосунки. Але переписка переходить у близькість, потім у зустріч, а згодом у шлюб. Тому книжка фактично має дві паралельні історії: довкола люди гинуть, міста руйнуються і герой занурюється дедалі глибше у війну і водночас у його житті народжується любов і нова сім'я.
війна у книзі стає ще й як випробування людських стосунків. Автор багато пише про «своїх» і «чужих», про побратимство, довіру, розчарування, відповідальність за іншого. Побратими часто важливіші за формальні зв'язки: це люди, з якими можна поділитися цигаркою, їжею, чаєм, місцем біля печі або життям. Але все це без романтизації військового братерство, бо поряд із підтримкою є сварки, слабкість, складні характери, егоїзм.
у тексті вистачає і трохи гумору, він тут знову виступає як спосібу виживання. Автор кепкує із себе, товаришів, армійського побуту, власного «топографічного кретинізму», алкоголю, спорядження, військової бюрократії. Гумор не прибирає трагедії, а, навпаки, робить її відчутнішою: люди сміються саме тому, що інакше постійну напругу важко витримати.
а ще це книга про внутрішні зміни людини на війні. На початку автор багато аналізує минуле, сімейні конфлікти, власні помилки та образи. Далі фокус поступово зміщується. Питання «що сталося зі мною?» переходить у питання «хто поруч зі мною?», «кого треба витягнути?», «хто повернувся?», «як там дружина?». Війна не робить героя ідеальним, але змінює систему цінностей.

Чому потрібно читати:

написане від першої особи «по гарячому» від звичайної людини, яка вчиться бути військовим уже під час самої війни і як на вкруги такі ж цивільні люди, які так само стають військовими, коли страх змінюється навичкою, випадкові незнайомці -побратимами, а речі, які раніше здавалися ненормальними, стають повсякденними. У цьому сенсі книга є хорошим людським документом про мобілізацію суспільства після 24 лютого.
тут є те, що часто губиться у великих історіях про війну - повсякденність і побут. Не тільки обстріли та наступи, а що їдять люди, де сплять, як сушать речі, як шукають інтернет, як добираються з однієї точки до іншої, як чекають наказу, як підтримують одне одного. Саме ці дрібниці створюють відчуття справжнього.
це не лише книга про смерть, а й паралельно це історія про появу нового життя. На тлі війни автор закохується, їде до коханої в Одесу, одружується. І це дуже важливий момент: війна намагається звести людське існування до виживання, а герої продовжують кохати, будувати стосунки, планувати майбутнє.
немає зручного поділу людей на ідеальних і поганих. Автор може бути різким, суб'єктивним, іноді несправедливим; може визнавати власний страх, образу чи помилку. Саме тому оповідач сприймається не як створений літературний герой, а як реальна людина зі складним характером.
це цінне свідчення, бо тут велика історія складається з малих особистих історій, через місця: Десна, Запоріжжя, Донеччина, Курахове, Слов'янськ, Ізюм, Шейківка, Невське. Тобто тут маршрут окремого військовослужбовця поступово перетворюється на карту війни.
книжка допомагає зрозуміти психологію людини, яка довго живе поруч із небезпекою. Особливо в книзі повторюваний мотив тиші. Для цивільного тиша - це спокій, а для людини після обстрілів вона може бути очікуванням наступного вибуху. Так само змінюються сприйняття дому, дороги, сну, звичайного дзвінка близької людини.

Цитати:

…перебуваючи на “нулі” дивишся на події іншими очима…
Так! Загубити свою зброю! Як так може трапитись? Та дуже просто. Можу навчити. Варто лише прийняти на груди певну кількість «білого чаю», потім політати на «бульбуляторі», в довершення всього залізти в чужий намет. Винуватець цього героїчного вчинку, на довершення всього цього, повинен мати певний «авторитет» серед побратимів, дуже великий «авторитет», як же без цього. Саме з дотриманням цих умов і отримується квест - пошук по всій базі свого автомата, а ваші побратими стають свідками та слухачам того, як виконавець цього квесту шукає зброю, посипаючи голову попелом. З одного боку, можна тільки поспівчувати: втрата зброї це стаття, і досить тяжка. З іншого боку... Не варто з себе робити пуп землі, показувати, який ти герой та великий воїн. Всі в нашому таборі добре знали, що зброя не загублена - хлопці, які ставляться до «білого» чаю з розумом, подібним чином провчили героя квесту, щоб не ліз до чужих наметів.
Людина, яка не знала, що таке нудьга, тут просто сходила з розуму від неможливості зайняти себе чимось, що не дає просто збожеволіти. Необхідність себе чимось зайняти, неможливість це зробити повною мірою зводили з розуму. На додачу розуміння, що йде війна, відсутність новин з фронту, від близьких тягарем відповідальності лягали на плечі, на мою свідомість. Кожного разу, близькими, відбувався контакт з емоційною сферою близьких людей, посилювалися зони мого власного впливу на людей, на зону проживання. Люди вірили - я хочу допомогти. Хочу захистити, хай на відстані.Вже інше питання, чи моя допомога була дієвою та реальною.
Саме поняття ТИші в кожного різне. Для людини, що дві хвилини тому біла під обстрілами, це одне. Для людини, що має абсолютний слух, це інше. А людина, що чула і постріли з вибухами, й інші звуки, разом з емоціями, слухає тишу особливим, у свій власний спосіб.

Про автора:

Валерій Пікуленко- військовослужбовець Збройних Сил України, автор автобіографічної повісті «Записки на колінці».
має вищу освіту. До повномасштабної війни працював на підприємстві.
до 2022 року військової служби не проходив. Після початку повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ. Проходив підготовку в навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. Спочатку йому пропонували підготовку за іншою військовою спеціальністю, однак зрештою він потрапив на навчання стрільця-оператора переносного зенітного ракетного комплексу ПЗРК. За спогадами автора, після приблизно двох тижнів навчання група опанувала два типи систем протиповітряної оборони та отримала відповідні свідоцтва.
під час перебування у «Десні» пережив російський ракетний удар по навчальному центру.
подальша служба була пов'язана зі сходом України. Маршрут проходив через Донеччину та Харківщину: Курахове, Слов'янськ, Ізюм, Шейківку, Невське та інші населені пункти.
писав ще до появи «Записок на колінці», переважно фантастику. «Записки на колінці» стали першою книгою автора про війну, наклад якої лише 200 примірників.
дружина автора - Євгенія Подмаркова, одеська письменниця, журналістка, громадська активістка та волонтерка. Їхня особиста історія почалася вже під час повномасштабної війни і стала окремою сюжетною лінією «Записок на колінці.
Валерій Пікуленко та Євгенія Подмаркова пов'язані не лише особистими стосунками, а й літературним середовищем. У 2024 році їх книги - «Записки на колінці» Пікуленка та «Тилові нотатки» Подмаркової - представляли на літературних читаннях «Військові історії: з не придуманого» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського за участю військовослужбовців ЗСУ.
наразі Валерій Пікуленко продовжує службу у ЗСУ.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну.