Ветеранська література. Сергій Цицух "Шкіряний записник"

Сергій Цицух

"Шкіряний записник"

(Укр-Паблишер, 2025)

Про книгу:

це збірка із 45 новел про фронт і повернення, про поранення та травмованість - не лише фізичну, а й глибоко внутрішню. Це тексти про побратимів, які залишилися «там», і про тих, хто вчиться жити далі після всього побаченого й пережитого. Автор говорить просто й чесно, без пафосу, без прикрашання реальності, фіксуючи те, що зазвичай не потрапляє до офіційних зведень чи сухих новинних рядків;
новели формують своєрідний особистий щоденник, складений із абсолютно різних історій, що так чи інакше пов’язані з війною: втрата побратимів, власна травма, розриви, що руйнують кохання, втрата сенсу життя, біль, з яким доводиться навчитися жити. Це біль, що живе у втраті бойових товаришів; біль розбитих стосунків; біль від відчуття, що в якийсь момент людина може втратити саму себе - і так само відчайдушно шукати шлях назад: до себе, до кохання, до спокою;
кожна історія - це окремий фрагмент пережитого досвіду, окрема точка дотику з війною, яка відкриває перед читачем ширший і глибший погляд на людську вразливість. Це короткі тексти, що концентрують у собі один емоційний епізод, один різкий стан або зіткнення - такі, що з’являються, як спалахи пам’яті, а не вибудовуються в лінійну «сюжетну канву». Кожен текст тут можна читати як сторінку умовного фронтового записника, записаного «на шкірі», у буквальному й метафоричному сенсі;
для читача такі оповіді створюють особливий спосіб сприйняття: їх можна читати не лише як художню прозу, а й як свідчення. Це спроба автора зібрати з уламків пережитого цілісну історію про себе - не дозволити травмі остаточно поглинути людину, дати голос тому, що зазвичай замовчується або залишається всередині;
книга має наклад лише 100 примірників - це класичний самвидав, видання, що зберігає відчуття особистого контакту між автором і читачем. Кожен примірник - як тихе, але вагоме свідчення досвіду, який вартує того, щоб бути почутим, навіть якщо ці тексти важкі.
на обкладинці книги розміщені три латинські вирази: 1. ferro et igne "вогнем і мечем" або "залізом і вогнем"- вираз має подвійне значення: раннє, як лікування ран шляхом припікання розпеченим залізом, а згодом: знищення ворогів шляхом жорстокої війни, зброєю та вогнем; 2. littera scripta manet «написана літера залишається» - у значенні написане залишається, а сказане може бути забуте або письмові докази є стійкими; 3. de nihilo nihil - "ніщо не виникає з нічого" - вислів має давньогрецьке коріння і є ключовим для розуміння причинно-наслідкових зв'язків у Всесвіті. Ці вислови дуже влучно відображають як творчість самого автора, та зокрема його “Шкіряний записник”, так і взагалі творчість військових письменників, які пишуть свої книги про війну.

Чому потрібно читати:

війна - це не лише перемога, у яку ми всі віримо, і не тільки здатність вистояти та не дозволити ворогу захопити нашу землю. Є ще одна війна, що починається після повернення додому. Це важке випробування, коли людині потрібно заново, після пережитих жахів, навчитися інтегруватися в цивільне життя, віднайти себе в нових умовах і з новими ранами - видимими та невидимими;
саме такі чесні та відверті історії, зібрані в книзі, дозволяють суспільству ширше й глибше побачити проблеми, з якими стикаються ветерани й ветеранки. Вони вчать нас уже зараз розуміти, що і як робити, щоб правильно підтримувати тих, хто повернувся з війни: допомагати, супроводжувати, не ігнорувати їхні потреби й не відводити погляду від складних тем;
це можливість побачити в першу чергу людей, яких війна змінила назавжди. Такі зміни часто безповоротні, проте завжди залишається можливість створювати умови й системи підтримки, щоб ветерани та ветеранки не залишалися сам на сам із травмами, болем і внутрішніми війнами. Важливо, щоб суспільство допомагало їм знаходити себе після повернення: давати нову мету, нові сенси, нові точки опори, щоб вони не відчували себе покинутими або ізольованими зі своїми переживаннями;
такі тексти - це не просто література. Це місток між тими, хто воював, і тими, хто чекав. Це спроба побудувати спільне розуміння й людську чутливість, без яких справжнє повернення неможливе;
знати правду. Болючу й неприємну. Можливо, гірку і важку. Але надзвичайно потрібну - щоб не романтизувати війну, а бути поруч із тими, хто нас захищає. Це одночасно прояв поваги до військових та спосіб зрозуміти, як правильно будувати комунікацію й ставлення до них - і на особистому, і на суспільному рівні. Такі тексти - це тонкі ниточки, які пов’язують нас між собою, допомагають не втратити зв’язок між фронтом і тилом, між тими, хто захищає, і тими, заради кого вони це роблять. Це можливість побачити людину за бронею, за формою, за шрамами. Можливість відчути те, що часто залишається невимовним, але продовжує жити в кожному ветерані.

Цитати:

Війна - це не те, що можна побачити на екрані телевізора. Це не те, що можна почути з вуст пяниць, котрі розповідаючи про свої “подвиги”, нехай і вигадані. Війна - це сморід сечі, зрада і переконання самого себе , що тоді, в той момент, вчинив правильно, адже іншого вибору не було. Війна - вчинив правильно, адже іншого вибору просто не було. Війна - це біль, которого так важко позбутися. Котрого неможливо позбутися…
Хто не був на війні - той ніколи не знатиме ціну тиші
Самознищення. Ніхто з живих істот на планеті так вміло і завзято не схильний як людина. Ми любимо себе самих, алк коли настає момент, ми з такою самою завзятістю починаємо ненавидіти самих себе.
Герой, котрий переміг в поєдинку зі смертю, але не переміг у двобої з самим собою.
Не чіпайте мій Рай, аби не побачити моїх демонів!
Чоловіки не плачуть! Найбільша брехня, котра довгі роки гуляє світом. Вони плачуть тоді, коли біль перетворює життя на пекло.
Картина пекла насправді виглядає зовсім по-іншому, ніж ті зображення в тисячах книжок. Саме тут, на цій проклятій землі, і є те саме пекло.
…там де та смерть не встаючи з-за святкового столу, збирає найсмачніші страви, там насправді й буяє те саме справжнє життя.
Час не лікує, він вчить цінувати.

Про автора:

Сергій Цицух - уродженець міста Мена на Чернігівщині. У мирному житті до повномасштабного вторгнення працював електромонтажником на місцевому підприємстві. Писати почав ще на початку 2000-х років: спочатку пробував себе в прозі, згодом - у поезії, створюючи тексти переважно «в шухляду» для себе;
Сергій багато читає й сам називає книги важливою частиною свого життя. Його кімната заставлена стелажами з українською та зарубіжною літературою: від сучасних авторів і класиків до письменників українського відродження - читання стало для нього одночасно натхненням і способом внутрішнього розвитку;
з 2016 року він регулярно проходив збори як резервіст. Після початку повномасштабної агресії 24 лютого 2022 року долучився до оборони Чернігова. Згодом отримав виклик до територіального центру комплектування, після чого пройшов підготовку в 199-му навчальному центрі десантно-штурмових військ у Житомирі;
після завершення навчання був направлений до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, де служив у складі штурмових підрозділів. Воєнний шлях привів його на Донбас - зокрема, до району Іванівського, де він був командиром штурмової групи;
поранення Сергій отримав поблизу Бахмута: підірвався на міні, внаслідок чого зазнав тяжкої травми. Після реабілітації та протезування повернувся на службу і ще рік служив, потім звільнився зі служби та повернувся до своєї професії, якою займався до повномасштабного вторгнення;
позивний автора з’явився не випадково. Виданий йому автомат Сергій жартома називав «Франкенштейном» - через різнорідні деталі, з яких він був зібраний. На ремені зброї лишився напис «Одін», що одразу привернуло увагу побратимів. Вони згадали одноокого скандинавського Бога Одіна і героя однойменного фільму.Невдовзі сталася подія, яка остаточно закріпила цей позивний: одного ранку, виходячи з намету, Сергій зачепився оком за гілку, і за кілька годин його обличчя дійсно нагадувало образ міфічного Одіна. Відтоді цей позивний так і залишився з ним з ним на фронті;
у своїх інтерв’ю Сергій неодноразово наголошував, що писання для нього - це передусім терапія, спосіб зберегти рівновагу в умовах війни: «Якщо тобі це подобається, ти маєш цим займатися - так набагато легше. Ти навіть ненадовго забуваєш про всі проблеми, віддаляєшся від усього», - так він пояснює своє ставлення до творчості;
свою життєву позицію частково закарбував у татуюваннях на правій руці. На одному - напис «Рабів до раю не пускають», на іншому - «Піднімайся та бийся», поруч - зображення орла. Він пояснює це так: «Якщо ти раб, якщо ти підкоришся, якщо опустиш голову - не розраховуй на рай. Ти залишишся рабом і в житті, і після нього»;
на сьогодні в Сергія вже 14 виданих книг, які він друкував власним коштом у невеликих тиражах - по 100 примірників. Серед них вісім поетичних збірок і шість прозових книги. Чотири з них присвячені темі війни: «ПТСР», «Книга без назви», «Вночі», «Шкіряний записник»;
через продаж своїх книжок Сергій збирає кошти на потреби підрозділів, допомагаючи побратимам, зокрема, на придбання тепловізорів та інші необхідні речі для фронту;
В найближчих планах автор не збирається залишати свою творчість, у найближчій перспективі видати наступну збірку своїх поезій, бо писання стало для нього ще одним способом жити, свідчити й відновлюватися.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна , авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.