Ветеранська література. Роман "Бож" Давиденко «Капучино»

Роман "Бож" Давиденко

«Капучино»

(Видавництво Марка Мельника, 2025)

Про книгу:

Головний герой книги - Боривітер, який виконує складні й небезпечні завдання, разом зі своїми побратимами - Спілбергом, Максом і Світом. Всі герої книги мають реальних прототипів у житті, зокрема і автора.
У книзі описано бойові будні розвідників БПЛА, але це не просто воєнні історії. Це ще й глибока спроба показати внутрішній світ військового - з його болем, втратою, відчаєм, а також незламністю, впертістю та вірою в перемогу. Це боротьба не лише за державу, а й за право на існування, майбутнє і людяність, попри все.
В центрі оповіді — справжнє бойове братерство, де абсолютно незнайомі люди з різним життєвим досвідом стають одне для одного не просто друзями, а чимось більшим - сім’єю, яка підтримує в найскладніші моменти й щиро радіє за побратима, коли трапляється щось добре.
Назва книги - «Капучино» - не випадкова. Це назва затишного кафе, куди головний герой часто приходить після бойових завдань, щоби заспокоїтись, перевести подих, відчути тепло. Його улюблений напій - капучино - стає не просто кавою, що зігріває тіло. Це символ спокою, людського тепла, поваги та вдячності, які випромінюють бариста й персонал кав’ярні. Це «острівець безпеки» серед буремного світу.
Книга ілюстрована великою кількістю світлин (337 фото), на яких зображені військові, їх побут, бойові будні, техніка. Це посилює ефект присутності, робить текст живими, реалістичними, емоційно насиченими та добре запам’ятовуваними - це точно не просто ще одна військова хроніка.
Глибина тексту «Капучіно» відображає не лише бойовий досвід, а емоційну чутливість і соціальну відповідальність автора. Це не просто книга - це болісне переживання у пошуках миру в собі, і водночас - акт пам’яті, підтримки і надії.
На початку книга створювалась як сценарій до майбутнього фільму, але згодом автор вирішити перетворити його на книгу.
Ідея дизайну обкладинки також належить авторові.
Книга має відкритий фінал і матиме продовження.

Чому потрібно читати:

Внутрішній світ військового. Ця книга відкриває для цивільного читача глибини душі військовослужбовця. Що його по-справжньому ранить? Це не лише втрати побратимів, а й зовсім буденні речі: боротьба з бюрократією, байдужість суспільства, неуважність до потреб військових, зрада, політичні перипетії, що відбуваються в країні. Важливим у книзі постає братерство, взаємопідтримка, відчуття розірваності між «там», на фронті, і «тут», у мирному житті. Солдати часто почуваються чужими у цивільному світі, відчуваючи прірву між буденністю і війною, де кожен день може стати останнім.
Підтримка. «Капучино» показує, що підтримка - це не завжди щось масштабне. Інколи для воїна найважливішим є місце, де можна почуватися в безпеці, відчути домашній затишок, хоча б на кілька хвилин. Таким місцем для героя стало кафе «Капучино», але для когось це може бути кухня в бліндажі, запах кави чи лист від рідних. Ці дрібниці - надважливі, бо допомагають не зламатися, не втратити себе. І саме тому цивільні повинні розуміти, як створювати такі «острівці тепла» - для своїх близьких, які воюють, і для всіх захисників і захисниць.
Память. Цей текст про всіх тих з ким зводила доля автора книги, а також і про всіх Захисників і Захисниць, які відстоюють наш нетривкий, але спокій. І ще - це пам'ять про їх надважку роботу і ,головне, - про ціну, яку вони платять та чим жертвують.

Цитати:

"Війна ніколи не залишить тебе, - говорив ветеран. - Вона просто стає частино того, ким ти є"
"Знаєш, Максе, іноді мені здається, що мир - це не просто відсутність війни. Це щось, що треба знаходити щодня, знову і знову, навіть коли здається, що навколо тільки хаос"
"Ми тут тримаємось один за одного. І т не сам. Ми всі разом у цьому лайні, і ми виберемося, як би не було важко"
"І хоч цей світ іноді нагадує великий хаос, він знав, що саме таким чином усе і працю - маленькі люди намагаються змінити великий світ"
"Дрібниці - це те, що тримає нас на плаву, коли все інше розпадається"
"І справді, навіть на війні варто знаходити моменти радості, хоча б такі дрібниці, як миска теплого борщу"
"Ну, знаєш... мирні люди часто не розуміють, як воно там, на передовій. Вони живуть у своєму маленькому світі, де найбільші проблеми - це знижки на молоко або черги у супермаркеті. Не всі розуміють, що завдяки нам вони можуть спокійно пити свою каву"
"- ...війна створює конфлікти між нами. Між тими, хто мав би стояти пліч-о-пліч. І ось я думаю: як же буде після війни? Чи зможемо ми знову віднайти взаєморозуміння?
- Зможемо... Але тільки якщо будемо говорити. Якщо будемо слухати один одного. Ти ж знаєш, не всі, хто не був там, де ми, є поганими. Багато з них просто не знають, як поводитись. Ми маємо їм це показати"
"Війна змінює всіх, і лише через підтримку один одного вони зможуть вийти з неї переможцями не тільки на полі бою, а й у мирному житті"
"... це те, чого він боїться найбільше - стати об'єктом співчуття, а не розуміння"
"Їм просто не зрозуміти... Вони можуть читати новини, можуть чути, що десь там ідуть бої, але вони ніколи не відчують, що це насправді означає. Як це - стояти у полі, коли тебе обстрілюють, знати, що кожна мить може стати останньою, втрачати побратимів і дивитися на це кожного дня.

Йому раптом здалося, що вони, військові, стали для цих людей своєрідною маскою: символами, на які суспільство навішувало свої уявлення, ідеали, страхи, але не більше. Люди були вдячні їм у загальних словах, але лише доти, доки ці "герої" залишалися десь там, на відстані, відокремлені від їхнього мирного життя. Цивільні говорили про війну, про "підтримку" армії, але в глибині душі вони не хотіли, щоб ці військові насправді повернулися додому. Бо як пояснити, що цей спокійний і безтурботний світ, у який вони так намагаються повернутися, більше не належить їм, не може їх прийняти?

Для них ми - герої, доки не станемо реальністю в їхніх життях. Ми як тіні війни, як нагадування про щось страшне і не бажане. Їм не потрібні наші історії, наш біль, наші втрати. Їм потрібні спокій і стабільність, і вони готові пожертвувати нами, лиш би ця стабільність не порушувалася...

...їх, військових, зображають як міфічних героїв, які витримують усе. Але ніхто не подумав про те, що вони - такі ж люди, зі своїми страхами, болем і втратами. Люди люблять міфи і легенди, але не люблять того, що ці міфи справжні, що вони дихають і страждають, що їм боляче. Тому суспільство воліє тримати дистанцію, не занурюючись у правду, яка могла б розбити ідеальні образи.

Їм легше бачити нас героями, а не травмованими людьми. Легше, коли ми десь там, далеко, і не проникаємо у їхній повсякденний світ із нашими справжніми обличчями, з нашими нічними кошмарами і нашими втратами. Тому вони не хочуть слухати, не хочуть бачити. Їм важливо щоб ми захищали їх, але вони не готові побачити, як ми насправді виглядаємо після цього захисту"

"- Ти ще й досі шукаєш мир у собі?...

- Іноді здається, що знайти мир важче, ніж виграти війну.."

"Якщо я можу зробити хоч трохи, щоб все це закінчилося, то я зроблю. Інакше все це немає сенсу"
"Ця людина втратила багато, але не втратила віри. І це найбільше, що ми можемо зробити - підтримувати їх у вірі"
"Завжди важче. Але це і є наша перевага. Ми звикли боротися, коли важко"

Про автора:

Роман Давиденко - адвокат, професор фінансового та банківського права, кандидат юридичних наук (PhD), засновник юридичної фірми, публіцист, політичний аналітик, блогер, журналіст.
Народився у місті Житомир у родині службовців, які все життя безкорисливо допомагали житомирянам і навчали цього ж дітей та змалку прищеплювалися цінності порядності, правдивості та поваги до освіти.
Має дві освіти. Перша - професійно-технічна: спеціальність фрезерувальник, згодом здобув кваліфікацію інженера-економіста у в одному з вищих військових училищ тилу. Друга - юридична: закінчив Харківську юридичну академію ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю правознавство, судово-прокурорський факультет. Захистив кандидатську дисертацію на тему: «Інститут правозахисту в державній і політичній системі України (теоретико-методологічне дослідження), отримавши ступінь PhD у галузі права.
З 2000 року працює адвокатом, є членом Київської обласної колегії адвокатури.
Засновник та головний редактор порталу Politinfo. Активно займається публіцистикою, є автором аналітичних колонок, які публікуються в національних і регіональних медіа. Його часто запрошують у прямі ефіри телеканалів як експерта з права і політики.
До повномасштабної війни балотувався до Верховної Ради України, працював головним інженером аналітичного відділу ДП «Укрпошта», був радником ДП «Одеський морський торговельний порт», а також виступав як фахівець з міжнародного права.
Після повномасштабного вторгнення добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Має військове звання майора.
У своєму житті Роман Давиденко керується прагненням зробити світ кращим, справедливішим і людянішим, вважаючи, що кожен має робити свій внесок у зміни - на тому місці, де він є. Як юрист і правозахисник, він дотримується поставленій перед собою меті — здобути все власною працею та послуговується важливим життєвим принципом, який називає своїм професійним і моральним девізом: «Якщо можеш допомогти - допоможи, якщо ні - не нашкодь».
Написання книги було для Романа Давиденка в першу чергу, як підтримка для військових, які намагаються повернутись до мирного життя, інтегруватись у цивільне життя та вчитись занового себе у ньому сприймати. А от для самого автора своєрідною терапією та підтримкою є захоплення живописом, він малює картини і одна з його робіт є навіть у Пентагоні.