Ветеранська література. Михайло Шаманов «Не ССО!»

Михайло Шаманов

«Не ССО!»

(Брайт Букс, 2024)

Про книгу:

книга описує різноманітні ситуації та людей з якими автор зустрічався та стикався під час служби у лавах ЗСУ, переважно з гумором та іронією. Автор поєднує глибокі переживання та свої розмисли з гумором, фронтовий сленгом та певною кількістю абсцентної лексики, що робить книгу дуже досупною для цивільного читача, не перевантаженою військовими термінами чи фактажем.
найбільше в цій книзі людського, саме людські історії за війною, де в центрі не лише битви, а реальні люди різноманітних професій людей: бариста і журналістів, автомеханіків і водіїв маршурток, студентів і навіть гопників. Про всіх цих людей, які вчора були звичайними цивільними людьми і стали добровольцями і воїнами.
жива, емоційна мова, якою автор описує побратимів і військові будні вражає щирістю, як з неабияким гумором і теплом пише про побратимів: іноді смієшся вголос, навіть регочеш, а за мить відчуваєш, як стискається серце від втрат чи болючої правди. У його стилі поєднання фронтового гумору з глибоким співчуттям, але не коли жаліють, а коли співпереживають і одночасно по-доброму “підстьобують”. Михайло Шаманов з легкістю перетворює звичайні епізоди з передової на короткі оповіді з характером і душею, де навіть на війні залишається місце для сміху, жартів, людяності та доброти.
в книзі жодної спроби прикрасити дійсність, тут є все і страх, і розгубленість, і певної мірою безглуздість, і біль втрат, але й силу духу, яка веде вперед. «Для мене важливі люди, які воювали поруч. Особистості, про яких, можливо, не згадають у підручниках історії, але саме на таких людях тримається держава. Чоловіки та жінки з великої літери, пори те, що дехто з них в армії раніше й не був ніколи» - пише автор у передмові.
це дуже теплі історії, написані з любов’ю та шаною про людей з якими довелось служити автору, і які вже загинули, але як каже автор: «Я не хочу писати некрологів про загиблих товаришів - коли й де народилися, де вчилися, як потрапили на війну… У цій книзі вони живі. Вони ще їдять, сміються, жартують над собою, над війною і смертю.»

Чому потрібно читати

щирість і реалістичність. Це не художній вимисел, хоч і написано художнньо, а правдивий досвід, який дозволяє глибше зрозуміти, чим живе сучасний український військовий.
погляд зсередини. Автор відкриває закулісся війни: від абсурдів до героїчних вчинків, які залишаються за межами офіційних зведень, але це не героїзація, не героїчний героїзм, а щоденна важка й небезпечна робота, де завжди є місце своєрідному «підстьобуванню» і гумору.
осмислення сучасного. Це джерело майбутнього розуміння російсько-української війни для наступних поколінь — не сухі факти, а живі свідчення. Через прості історії і діалоги книжка змушує задуматися, ким є наші герої і якою ціною виборюється свобода. Що всі учасники цієї війни, були в першу чергу людьми, з вадами та чеснотами, певним життєвим досвідом, що позначався на їх характерах, різними темпераментами та емоційністю, зрештою різних життєвих доль та професій. Але ці люди мали щось одну великих спільну справу і мету: зупинити вбивць і перемогти, навіть ціною свого життя. Ніхто з них не планував і не хотів помирати, але й жити в окупованій і знищеній рідні країні жити теж не хотів.
пам’ять. У книзі багато гумору, абсурду, драми й надії, саме вона змушує і сміятися, і плакати, але головне, не залишає байдужим. Бо кожний герой історії – це особистість, людина. І ці люди поряд. З ними ми перетинались чи можемо перетнутись на вулиці, у кафе, роботі чи транспорті. Ці люди поряд. Були і будуть. Декого з нами вже немає і ми маємо зберегти про них пам’ять, навіть у таких маленьких і смішних історіях, які розповідає автор.

Цитати:

завжди стандартна відповідь: нормально, все ок. Знали б ви, скільки в цьому «нормально» несказаного. Не тому, що їм впадло писати чи відповідати. Просто немає сенсу розповідати. Ті, хто тут, не зрозуміє тих, хто там.
У мене є мрія. На «гражданці» я ставитиму будильник на четверту ранку, щоби прокидатись і, казати: «А йдіть усі в дупу!» - і спати далі.
От скажи мені, філоЛОХу, у слові «полковник» перевірочне слово «полка» чи «палка»?

Знаєш, як називається на «срочкє» черговий по кухні?
Я «срочку» не служив, не знаю…
Людина-амфібія!
Це тому, що раковина на кухні їдальні військової частини величезна, як бак, в якому тримали Іхтіандра?
Так! І черговому доводилось туди майже пірнати, щоб дістати з дна тарілки.
А як називали днювпльного? (Днювальний- черговий, що стояв біля тумбочки.)
Та звідки я знаю!
Дерева помирають стоячи!
А хліборіза як називали?
Як?
Вірте мені, люди!

Бо завжди найцікавіше читати не істориків, не військових кореспондентів, не спогади штабних генералів про цифри, кількість гармат, снарядів і набоїв. Найцікавіше читати мемуари простих солдатів.

Так, здається, він сказав ОСББ?
Ні, він сказав МТЛБ, ага. Ясно, що це таке.
А ще було… БДСМ? Ну, сумніваюсь, що командир знає, що таке БДСМ. У наказі такого бути не могло.
БРДМ - точно! Це теж якась техніка.

Моджо називає себе друшляком. Так сталося, що після поранення в Моджо зʼявилися зовсім зайві отвори в тілі. Друшляками в нас називають усіх поранених, але Моджо ще й піратський друшляк. Він пішов на війну зі штучним суглобом у нозі. І весь час шкандибав.

Купив гарну термобілизну. Вдягнув! Носиться шикарно. Але є один нюанс- немає ширіньки. Незручно по -маленькому ходити, - розповідає Моджо…
Ми куримо на лавці, дивимось і не витримуємо:
Є ще один нюанс. Корисний. Ззаду є прорізь для «скидання».
От зараза, штани задом наперед надів…

На фронті ти постійно катаєшся на емоційних гойдалках. До того ж дуже сильно. Ще вчора ти був у пеклі, де поруч із тобою копирсались такі ж чорти, як ти. Навколо випалена земля, пекельна спека, немає води, сатана регоче над тобою приходами арти й танчиків. А вже сьогодні ти опинився в раю: сидиш в альтанці на березі нешвидкої красивої річки, навколо шелестять зелені дерева, співають пташки, а кухар ставить перед тобою тарілку зі смачнючим гарячим червоним борщем, кладе поруч скибочки чорного хліба, пірʼя зеленої цибулі і часнику.
На війні стаєш аскетом . Рівень твоїх потреб різко зменшується: поспати, поїсти, виконати завдання, дожити до вечора, покурити, випити чаю, послухати історію…і провалитися в сон.
Нахтігаль - чарівник, уміє робити фантастичні речі. Уявіть: сидить група в окопі без звʼязку. Посто рації не працюють, чи їх глушать. І так уже кілька годин. Група не знає, що робити, одначе без команди виходити не може. І лише Нахті під час мінометного обстрілу може додуматися підкидати над окопом телефон - щоб відправити повідомлення командиру мобільним інтернетом. І повідомлення відправляється! А він не припиняє підкидати телефон, бо очікує на відповідь. І - вуаля. Командир відповідає: - Йой! Що ви там робите? Швидко пензлюйте звідти!..
Змій і рушники - це окрема історія. Він так часто їх забував або губив, що зубна фея принесла під спальник Змія рушник, шляпу і окуляри. І все було красивого рожевого кольору. До речі, до премʼєри фільму «Барбі» залишався рік. Рожевий рушник Жека вже не забував. Це був його талісман!
Усе геніальне просто!!!Копай!

Шамане, ти маєш знати. Чому в давнину людей, які спілкувалися з духами чи богами, називали жерці?
Усе просто. Від слова «жерти». Бо вони й жерли всі жертвоприношення: мʼясо, фрукти, рибу.
О! Тобто наш вечірній дожор можна вважати жертвою богу Морфею.
Звичайно! Доїдай ковбасу, пішли спати!

У всіх живих бійців є якісь фартові штуки. У Братика - панама, у Лося -запальничка, у Змія - рожевий рушник, у мене була дитяча носова хусточка. Яким чином вона потрапила до мене - не знаю. Я вдягнув свою куртку, яку не носив років із чотири, 25 лютого 2022 року. Можливо, якось після тренувань гуляв із дітьми й витирав малим носа. Але хусточка стала справжнім моїм оберегом.
Я вже давно зрозумів: хочеш дізнатися, хто людина, а хто г…но, - повоюй разом з ним.

Про автора:

Михаил Шаманов - журналіст, репортер, ведучий кількох програм на ТБ і радіо.

до повномасштабного вторгнення з 2014 року долучився підготовку до однієї з мілітарних організацій де були лекції та польові заняття з тактичної медицини, саперної справи, стрільби, штурмів будівель. За словами автора в одному з інтерв’ю це дуже йому допомогло: «Тоді [в 2014 році] вже стало зрозуміло, що все це не закінчиться швидко. Я ще працював на Новому каналі, і ми - певною компанією - зрозуміли, що нічого не вміємо, крім хіба що зібрати-розібрати автомат. Більшість з нас не служила, тому вирішили готуватись».

з першого дня повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ. 24 лютого 2022 року пішов добровольцем на фронт у складі 130‑го батальйону ТрО Києва, де брав участь в обороні столиці, а також захищав Васильків, Ірпінь, Мощун, звільняв Харківщину, воював на Луганщині та Донбасі. Встиг спробувати себе парамедиком, гранатометником, АГСник, охоронцем аеророзвідки, штурмовиком, сапером, кухарем і водієм. Окрім службових обов’язків, був офіційним речником КМВА щодо питань оборони та ТрО.

наразі проходить службу в оперативно-тактичному об'єднанні Сухопутних військ Збройних сил України - в 12-й армійський корпус у званні молодший сержант ЗСУ.

нагороджений орденом «За мужність», відзнакою "Хрест Сухопутних військ", медалями «За оборону України», «Честь. Слава. Держава», «За заслуги перед містом Ірпінь».

народився у Златоусті Челябінської області. Переїхав у 1980 році до України. Закінчив Кременчуцький інститут економіки та нових технологій.

розпочинав кар’єру на кременчуцькому радіо «Вісма», там став журналістом. У 1999 переїхав до Києва. Навчався у школі журналістики «Інтерньюз», працював на радіо: «Континент», «Громадське» «НВ», Ера ФМ, телеканалах «ICTV», «Прямий», а також на Новому каналі спецкореспондентом, редактором, шеф-редактором, ведучим програм «Репортер», «ТВ-Таблоїд», «Абзац».

у 2020 році видав свою книгу «Чоловіки: інструкція із застосування»

поза професійною діяльністю захоплюється історією, кулінарією, футболом, риболовлею, а також активним дачним відпочинком.

життєве кредо автора: Краще бути, ніж здаватися, багато робити і мало виділятися.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.