Ветеранська література. Ігор Грабовой "Минула ще одна доба війни. Фронтовий щоденник"

Ігор Грабовой

Минула ще одна доба війни. Фронтовий щоденник

(Імекс-ЛТД, 2025)

Про книгу:

це не типовий щоденник із сухим викладенням подій чи фактів. Це охудожнені живі тексти про реалії життя наших захисників на війні. За кожною датою спогади-історії про пережитий досвід автора - і сумне, і веселе, і навіть потойбічне. Тут є розповіді про полеглих побратимів і живих, про щоденні випробування і моменти світла, що пробиваються навіть крізь пітьму війни. Є історії з гумором і певною мірою філософські тексти. Але головне - це не стільки про саму війну, скільки про людяність у її найвищому прояві. У цих історіях побратими й сам автор дають прості, життєві відповіді на складні питання: чому ми боремось і за що саме.
текст охоплює річний період від травня 2024-го до травня 2025 року. Дати тут частково умовні і фіксують не стільки поточні події день у день, скільки спогади, які виринають в певний час і занотовуються. Тож і місцевості у цих дописах різні - Вугледар, Мішково-Погорілово, Водяне, Олешки та інші населені пункти Херсонщини, Миколаївщини, Донеччини та Луганщини. Водночас, це лише частина з усього написаного. Значно більше історій ви можете знайти на особистій сторінці автора. І всі ці історії писались і пишуться під обстрілами, в окопах, між бойовими завданнями.
книга народилась із фейсбучних дописів, які автор публікував, присвячуючи їх своїм побратимам та власним переживанням із важких буднів військового життя. Щирість і відвертість цих текстів не залишили байдужою директорку кропивницького видавництва Тамару Самиляк, яка вирішила оформити 16 обраних дописів у книгу. Більше того - вона встигла видати її до дня народження автора. Всі кошти, отримані з продажу книги, були передані на потреби десантно-штурмової роти, в якій служить автор.
а інтернет-видання Одещини Новинар.City, з дозволу автора, розпочало републікації його дописів. «Я не проти публікації моїх розповідей. Нехай люди в тилу знають, що їх захищають прості люди, а не титани», - відповів на прохання Вікторія Майнич, головної редакторки видання Ігор Грабовий.
сама книга має маленький, кишеньковий формат, невеликий наклад - лише 300 примірників - і всього 142 сторінки. Але в цих 142 сторінках і коротких історіях - велика сила, щира віра й глибока людяність.
назвою книги, стала фраза, яка часто рефреном повторюється наприкінці дописів автора - "Минула ще одна доба війни..."

Чому потрібно читати:

перш за все це пам'ять про наших Захисників. "Придбавши книгу - ви тим самим продовжуєте пам'ять про тих, хто віддав життя за наш спокій. Для мене це не просто слова. Я завжди згадую їх і розповідаю тим, хто цих людей не знав, якими то були козаки"- так пише про свою книгу автор на своїй сторінці.
справжній голос з фронту. Це не художній вимисел, а щоденникові записи з передової, написані під обстрілами, у холодних окопах - щирі, без прикрас, про реалії війни. Автор відкрито говорить про страх, втрати, дружбу, віру, сни та обереги - все, що допомагає зберігати людське обличчя в нелюдських умовах.
розуміння реалій війни та зміцнення емпатії. Книга допомагає побачити, через що щодня проходять наші захисники, відчути біль, страх, втому та водночас гідність і силу. Глибше розуміти, що відбувається "там", на передовій, і цінувати власну безпеку та спокій, здобуті ціною великих жертв. Надихає бути небайдужими, активніше підтримувати ЗСУ, волонтерити, донатити.
визнання, підтримка і опора. Родини воїнів бачать, що досвід їхніх близьких має суспільну цінність і не забутий. Читаючи, вони не почуваються наодинці, тексти резонують із їхніми страхами, вірою, болем.
жива історія та формування національної пам’яті. Тексти фіксують події, що стають частиною нашої національної пам’яті, як літопис війни, який пишуть не історики, а її безпосередні учасники. Це допомагає об’єднати людей довкола спільного досвіду боротьби, роблячи нас стійкішими і є неоціненним свідченням для майбутніх поколінь.
значення для молоді. Молоді люди бачать реальних героїв, а не шаблонних персонажів із підручників, історії яких вчать цінувати життя, свободу, людей поруч, бути вдячними і відповідальними.

Цитати:

Знаєте від чого завжди в таких містах, містечках і селищах, в яких забирали душу "асвабадітєлі", у мене боліло серце і стискалися мимоволі кулаки? Від знищених вибухом дитячих майданчиків, розкиданих іграшок і дитячого одягу, які орки викинули з хати, коли шукали, чим поживитися. Від того, що я бачив дівчаток-підлітків, яким матері стригли волосся і не дозволяли дивитися в очі військовим. Від домашніх тварин, яких господарі не забрали з собою, і вони вдивлялися в кожного з надією їх знайти. Від сліз старого діда, який залишився в розбитому селі зі своєю дружиною, яку зміг з останніх сил спустити в погріб, бо вона була неходяча, і там разом сиділи обійнявшись і здригаючись від вибухів. Він нізащо не хотів виїжджати із того села, бо чекав на сина, який мав їх забрати. Ми привезли їм їсти і воду, а він хапав нас за руки, плакав і, заглядаючи нам в очі, просив щоб ми знайшли його сина. Потупивши очі, ми стояли мовчки і не могли йому сказати, що його сина вже немає в живих... Від того, що над головою жінки похилого віку, яка несла відра з водою, пролетіла зі свистом міна і вибухнула неподалік, а вона навіть не зреагувала. І коли я підбіг до неї попередити, бо подумав, що вона не чує,жінка подивилась на мене червоними від сліз очима і сказала: "Я її бачила і чула, синок, а свою я не побачу і не почую". Я не хочу, щоб наші діти ходили з обрізаним волоссям, а батьки чекали на нас у підвалах і знали, що свою міну вони не почують.
Всі ми забобонні, а особливо тут, коли ходиш по лезу і не знаєш, що тебе чекає через хвилину. Всі ці червоні ниточки, іконки, дитячі малюнки і листи - все це має силу, це наш зв'язок з вами. Це те, за що ми чіпляємося, коли смерть хоче забрати наше життя. І ми віримо в те, що воно нам допомагає й оберігає нас.
Не поминати його треба, а пам'ятати.
...армія стає ефективною, коли командир працює на успіх солдата, а не солдат працює на успішну кар'єру командира.
Бажаю завжди людям лише світлих думок і душевного спокою, бо яка ж це насправді розкіш - не боятися залишитися наодинці зі своїми думками.
Кожній людині потрібно знати, що вона для когось важлива. Ні вік, ні стать ролі тут не грають. Особливо гостро це відчувається, коли ти йдеш по лезу і розумієш, що... Тому ми і потребуємо червоної ниточки і щоб з того боку її тримала людина, який ми потрібні.
- А яка ж, на вашу думку, Йосиповичу, найстрашніша емоція? - питаю.

- Байдужість, - не замислюючись ані на секунду сказав він, і на його очах виступили сльози.

Але головною« фішкою» цього награбованого майна були коробки з добривом для сільгоспкультур, на яких було написано :«Для збільшення сили та міці і стимуляції росту». Перекладіть це на російську мову. Переклали? Ото вони і зрозуміли так, як там написано. На запитання: «Навіщо ви накрали цих коробок?» була відповідь:« Хотели восстановить свои силы». Того й пили це куряче ... мно з добавками замість енергетика, а їм краще не ставало.

- І що,- кажу я.- Легше стало чи сили стало більше?

- Нет,- кажуть. - Плохо было. Расстройство у всех было.

- А як же ви його пили?- питаю.

- Ложку на стакан воды,- каже. - Просто вода у вас плохая, поэтому и плохо было.

- Вчи мову нашу, - кажу. - Знадобилося б зараз знання української мови. Вода в нас джерельна. Із цією водою і парфумів не потрібно. Просто ви пропорцію не витримували. Перекладач у вас ніякий. Треба було всю упаковку на склянку води, і як суп-пюре ложками їсти, щоб потім цій землі більше користі від вас було.

Про автора:

про автора відомо небагато. Родом із села Захарівка на Одещині, певний час служив у прикордонному загоні. Одружений, має доньку.
після 22 лютого 2024 року приєднався до лав Збройних Сил України — до десантно-штурмової роти 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Має військове звання майстер-сержанта. Нагороджений відзнакою Президента України — «Хрест бойових заслуг»
і, можливо, цієї інформації наразі достатньо, як зазначено на форзаці книги: «Тут ми мали б написати про автора. Але... зі зрозумілих причин ми не можемо цього зробити. Коли закінчиться війна - ми обов’язково розкажемо вам про Ігоря Грабового». Адже коли читаєш цю книгу, розумієш: те, про що пише автор, неможливо вигадати - настільки щиро й емоційно він говорить з читачем.