Ветеранська література. Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає»

Артур Дронь

«Гемінґвей нічого не знає»

(Видавництво Старого Лева, 2025)

Про книгу:

“Гемінґвей нічого не знає” — це збірка розповідей, що народилися безпосередньо на війні та з війни. Автор говорить про досвід, який не можна вигадати - він може бути тільки пережитим, пропущеним крізь тіло, втрати, втоми та короткі спалахи світла. Це тексти без прикрас, але з глибиною, яку дає лише реальна участь у бойових діях.
Книга занурює читача в повсякденність фронту: логістика, побут, нічні зміни, випадкові діалоги, мовчазні порозуміння між побратимами. Це ті моменти, які складаються у мозаїку великої війни — від важкого до смішного, від абсурдного до неймовірно людського.
У цих текстах багато роздумів про те, що тримає людину на війні: моральні орієнтири, любов, ненависть до ворога, втома, віра. У центрі книги – люди, портрети побратимів без пафосу, але з гідністю, людей із фронтових чи прифронтових селищ, люди до яких автор звертається у спогадах. І всі ці люди зі своїми слабкостями, злим гумором, любов’ю, страхами, маленькими радостями, які рятують у найважчі моменти. Автор показує, що геройство не завжди гучне - інколи це просто залишатися поруч, говорити і слухати, пам’ятати…
Стиль автора простий, влучний і лаконічний - без зайвих метафор, але з силою, яка б’є точно, де кожна деталь працює, а емоції читач відчуває між рядками.
Перший наклад книги - близько 3 000 примірників - дуже швидко розійшовся. Через це навіть обмежували кількість презентацій, бо просто закінчилися паперові примірники.
В одному з інтерв’ю автор розповідає, що в книжці є одна історія, яка свідомо повторюється тричі. Кожного разу вона подається під іншим кутом, з новими деталями й акцентами. Це свідомий художній прийом, пов’язаний із психотерапією: у психології його називають «пролонгована експозиція» — метод пропрацювання травматичного досвіду при ПТСР. І це можна окремо винести як «структурну особливість книжки, яка працює як терапія».
В однойменному оповіданні автор пише, що на фронт він ішов із книжками Гемінґвея, але втратив на війні його. “Я довго вірив у сказане Гемінґвеєм, але отримав зовсім іншу війну, аніж бачив він. У 2022 році стало зрозуміло, що Ернест Гемінґвей не скаже мені головного про те, що відбувається в нас від 2014-го”. Назва «Гемінґвей нічого не знає» - це не знецінення Гемінґвея як автора, а радше твердження: сучасна українська війна - така, якої «не бачили» жодні попередні класики; вони не знають нашої реальності, тому говорити про цю війну маємо ми. “Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все… Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися - означає загинути цілій нації”
Аудіоверсію книги читає сам Артур Дронь. Це додає ще один рівень автентичності: голос людини, яка це написала й пережила, буквально говорить з читачем/слухачем.

Чому потрібно читати:

Голос того, хто справді там був. Тексти автора говорять зсередини війни. Це дає нам чесну картину війни, якою вона є без романтизації та без зайвої риторики. Тут і війна у дрібних деталях і пошук сенсу серед руїни та хаосу. Це водночас дуже особистісні тексти і тексти, які відгукуються багатьом – і військовим і цивільним.
Щоб зрозуміти, як змінюється людина на війні. Тут показано не боротьбу на полі бою, а внутрішні трансформації: як притуплюється страх, як загострюється чутливість, як народжується нова система координат. Книга працює як внутрішній щоденник, у якому автор неодноразово звертається до бога, ставить йому питання, дуже незручні, але при всьому знаходить певні відповіді. І це не сліпа віра, це та віра, на яку можна спиратись, коли у важкі моменти ставиш питання: чому все так, чому це все з нами і чому бог допустив війну і вбивство. І ці відповіді можуть стати універсальними як для тих хто хоче стати ближчим і зрозуміти наших військових, так і для самих військових, які іноді шукають відповідей.
Щоб не втратити зв’язок із тими, хто нас захищає та зберегти пам’ять про війну — правдиву, не вигадану. Книга нагадує: за новинами, цифрами й зведеннями — живі люди, які щодня роблять вибір залишитися. Читання таких текстів знімає дистанцію між фронтом і умовним тилом. Ми потребуємо документування свого болю та своєї мужності. Такі книжки - це майбутні свідчення для історії. Те, що не можна втратити, бо це важливо для культури, пам’яті, колективної свідомості.
А ще ця книга має бути прочитана, коли є сумніви чи вагання, на кшталт, а може вже треба починати домовлятись та закінчувати цю війну за будь яких умов…

Цитати:

інколи таке враження, наче Бог створив і нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду
Звинуватити у війнах Бога - зручно і просто, адже серед нас усіх Він тут один всемогутній. Але не Бог заїжджав танками на Північну Салтівку в Харкові. Не Бог відправив кулю Туристу в груди. Не Бог обстріляв сотні церков на Сході України. Не Бог знищив Бахмут і Маріуполь. Це зробили люди. Їх десь 143 мільйони. росіяни. Це вони зробили вибір знищувати українців. Перетнули кордони України військовою технікою. Вбивають на-ших людей, руйнують наші будинки. Всі війни починають і ведуть люди. Цю війну — росіяни. Це не Господнє випробування, не іспит на зрілість нації чи що там інколи говорять. Це злочин проти життя, природи, людини і самого Бога. Наслідок чийогось вибору вбивати і грабувати. Війна — це протилежність Бога. То де ж тоді Він є, коли в нас діються такі жахіття? З нами. Всередині жахіть. У салтівських будинках… Бог у поранених, катованих, зґвалтованих і травмованих. У переслідуваних, у зниклих безвісти, у полонених. У кожному невинно вбитому, закатованому, застреленому. У полеглих на полях боїв. У всіх, хто зробив найважчий вибір нашого часу. Не втекти від жаху, не заховатися, не здатися і не зникнути. А захищати життя.
Коли священник одягає камуфляж, бере замість автомата стару зашуровану Біблію та їде під обстріли, щоб помолитися з тими, хто хоче разом помолитися,- це говорить про церкву більше, ніж папи римські чи патріархи московські.
Так, ми віримо, що Господь все може і всіх любить. Але Він досі не зупинив умить все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я точно Його за- питаю. Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній. Я матиму багато незручних питань. Але точно не спитаю, де Він був, де був Бог під час війни. Саме це я знаю. Бачив і відчував. Він був із нами в кожній ямці та під кожним обстрілом. Наш Окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, з нами втомлений.
Життя тепер безкоштовне. За нього треба платити - і багато. Це не коротка війна, яка тимчасово змінила нашу рутину, але скоро, мовляв, все буде як раніше. Це нові часи, які почалися і невідомо коли закінчаться, та чи закінчаться взагалі. Ці часи мають свої правила і закони. Наприклад, такий. Постійно, не зупиняючись ні на секунду, завжди і весь час нас намагаються вбити. росіяни хочуть пройти далі, щоб добратися до вашої сім'ї. Зґвалтувати і вбити вас і ваших рідних. Щоб цього не сталося, зупинятися нам не можна, ні на секунду, завжди і весь час треба протистояти їм на фронті, тримати лінію оборони й просуватися до порушених кордонів. Це повинні робити ми всі. І ми повинні робити це по черзі. Таким є головне правило нової математики існування. Щоб хтось жив, хтось інший повинен це життя захищати. Лінія фронту і військові на ній - це єдине, що відділяє нас від жахливої смерті.
Бо що сталося, коли почалося вторгнення? Частина українців взяла на себе відповідальність. Таку коло- сальну (життя мільйонів людей!), яку за нормальних умов ніхто й ніколи не має брати. Кожен, хто приєднався до Збройних Сил, взяв відповідальність, як то кажуть, за себе і за того хлопця. Захищати одразу декілька родин - свою і того хлопця. Так-от. Настала черга того хлопця. Час взяти на себе відповідальність тій частині суспільства, якій забезпечили два роки життя під час повномасштабного вторгнення. Такими є нові правила існування.
Шлях виживання такий - один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось. Будь-який інший варіант веде до загибелі всіх. Особливо - варіант не проводити демобілізацію і воювати одними й тими ж людьми. Якими б героїчними не були ті, хто нас захищають, вони втомлюються, хворіють, отримують поранення та гинуть. Герої вмирають. Герої вмирають. Герої вмирають. І чим довше їх не міняти, тим більше вмирають. Тим глибше просунуться росіяни. Тим більше сімей вб'ють. Можливо, цього разу й вашу.
Інколи, щоб когось захистити, його треба втратити. Ще одне болюче правило наших часів. Щоб захистити сім’ю, ти йдеш від неї за тисячу кілометрів на фронт і приїжджаєш двічі на рік (а дехто й зовсім не приїздить). Щоб твоя дитина росла, ти захищаєш її від росіян і не бачиш, як вона дорослішає. Щоб батьки провели старість не під окупацією, ти їхню старість пропускаєш.
Хто не розуміє людей, які добровільно йдуть на війну – спати в землі, сцяти в пляшку і сподіватися, що в лучить не в тебе, - тому треба подивитися на дитину.
Людина робиться дуже старою, коли повертається на війну. Вона тоді така стара, що страшно уявити.
Як піхотинець, я знаю, що найважливішою і найпотрібнішою одиницею на війні є тілесна людина. Може літати скільки завгодно дронів, безліч мін та артилерійських снарядів, але земля є нашою доти, доки в ній сидить наш солдат. Вся потужність найновітнішої техніки спрямована на те, щоб знищити солдата. І вся найновіша техніка знищується перш за все зусиллями солдатів.
Людське тіло стає дверима, крізь які виходить душа, коли людину вбивають. Але людське тіло є також дверима, крізь які щосекунди, як і дві тисячі років тому, до нас приходить сам Бог. І тіло є дверима, крізь які можна розгледіти Перемогу. Бо саме тілесність стоїть на захисті таких нефізичних категорій, як патріотизм, вірність, любов. Бо тіло - це щось реальне і близьке. Як вареники з картоплею на Святвечір.
Найбільш чіткий і зрозумілий, просто пронизливий образ - це сам Ісус у Гетсиманському саду. Якби хтось із наших солдатів прочитав Євангеліє про Чистий четвер вперше, то подумав би, що це справді про нього. Навколо найближчі люди, але жоден не може тебе зрозуміти. Ти сам на сам із тим, що на тебе чекає. Знаєш, в який жах, кров і бруд завтра вирушиш. Ба більше вирушаєш туди добровільно.
«Забери від мене цю піксельну форму, але хай не моя, а Твоя буде воля».
Ти не хочеш цього переживати, не хочеш воювати, але розумієш, що зараз так треба. Це найправильніше, що можна зробити.
…досить вимірювати все Ремарками, Гемінґвеями чи Юнґерами. Навіть Воннеґутами і Гашеками. Бо в нас вони усі підважились. Вони нам теж здавались вершиною літератури, допоки ми не отримали цю війну. Не за території, а за існування. І тепер багато українців не можуть їх читати, бо вони – не про нас. Сталось так, що вершина література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, в якій ми самі живемо й помираєм. Війну, яку вони не засвідчили.
…закордонні письменники далекі від того, що в нас відбувається. Це щось схоже, поняв, як батьки кажуть: «От виростеш – зрозумієш, коли будуть в тебе власні діти». Із цим так само – хто не має власних дітей, тому не зрозуміти. Вони за кордоном навіть не уявляють собі, як виглядає зараз дорослий світ. Реальний, жорстокий. Виростуть – зрозуміють.
Пам'ятати усе це - жахливо. Гірше - тільки забути про це.
Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Література звикла засуджувати зброю. А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається. Наразі це найкраще зрозуміло нам, українцям. Ми ніколи не відмовимось від вміння стріляти, бо це питання нашої безпеки. І наша література завжди засуджуватиме агресора, але ніколи не висловиться проти зброї. Будь-яка здорова література є антивоєнною. Але відтепер і назавжди в українських заводських настройках по замовчуванню буде намір дати відсіч цілою нацією, якщо цю війну проти нас хтось знову розпочне.

Про автора:

Артур Дронь, позивний «Давид». З початком повномасштабного вторгнення вступив до лав 125 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ (125 ОБр ТрО). Виконував бойові завдання на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших напрямках.
Народження на Івано-Франківщині, навчався на факультеті журналістики Львівський національний університет імені Івана Франка.
До війни працював у студентському відділі ЛНУ ім. Франка, пізніше — івент-менеджером у Видавництво Старого Лева: організовував презентації, писав про книжки, займався літературно-видавничими процесами.
Захоплювався літературою змалку — у школі писав вірші, брав участь у конкурсах. У 2020 році вийшла його перша перша збірка поезій «Гуртожиток №6».
Під час служби продовжував писати — саме з фронтовим досвідом з’явилися нові тексти, зокрема друга поетична збірка «Тут були ми» (2023) та прозова «Гемінґвей нічого не знає».
У жовтні 2024 року Артур Дронь зазнав важкого бойового поранення на Запорізькому напрямку. Понад сім місяців лікувався та проходив реабілітацію, зокрема у військовому госпіталі у Вінниці. Наслідком поранення стала інвалідність, через яку влітку 2025 року його демобілізували зі служби
Має літературні відзнаки: літературної премії ім. Анатолія Криловця, Молодіжна премія Львівської міської ради «Сміливі 2022» у номінації «Поезія — це також зброя», а також відзнака літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».
Наразі прагне продовжувати фіксувати фронтовий досвід, розповідати про війну зсередини, працювати над літературою, яка дає голос тим, кого війна змінила. В своїх інтерв’ю прямо говорить, що хоче далі писати - і про війну, і про те, що буде після неї; війна для нього не закінчується просто демобілізацією. Як автора його цікавить не тільки сам фронт, а й повернення, ПТСР, реінтеграція, стосунки в родинах після війни. Він прямо каже, що хоче про це писати й говорити із суспільством.
В одному із його інтерв’ю Артур Дронь наголосив, що його завдання як письменника й ветерана — говорити не тільки за себе, а й за тих, хто поруч, хто не завжди може або вже не може розповісти свою історію. Це теж частина його майбутніх планів у літературі.
Багато презентацій та творчих турів автора проходили з благодійною метою, де прибутки з продажів, організованих аукціонів та благодійних внесків , зібрані кошти перераховані до благодійного фонду, який допомагає дітям, постраждалим від війни, а також на деяких зустрічах автор приєднувався до локальних ініціатив зі збору на медичні потреби військових.
Також для автора важливо пояснювати війну не лише українцям, а й світу — в одному зі своїх інтерв’ю Артур Дронь зазначає, що бачить сенс у перекладах, міжнародних розмовах, участі в культурних подіях за кордоном. Тексти автора є англійською, французькою, шведською, так у Франції видана збірка «Тут були ми» та заплановано її вихід у Британії, ЄС, США й Канаді, а на весну 2026 року заплановано вихід у британському видавництві книги «Гемінґвей нічого не знає».

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна , авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.