Ветеранська література: Аліна Сарнацька «С.К.А.М.»

Аліна Сарнацька

«С.К.А.М.»

(Видавництво, 2026)

Про книгу:

це роман про війну без бронзи й постаментів. Про військових і цивільних, які бояться, закохуються, зраджують, крадуть, рятують, брешуть, жартують і намагаються вижити. І про те, як серед великої війни люди продовжують хотіти дуже простих речей: любові, грошей на лікування, відпустки, гарячого душу, кота поруч і можливості нарешті пожити по-людськи.
героїв книги троє: Аліса, Лєнка і Костян. І вони дуже далекі від ідеальних героїв чи героїв, яким можна симпатизувати. Аліса – звичайна міська дівчина, яка не збиралася ставати військовою, але після початку війни пішла в тероборону й фактично вже там вчилася бути медикинею. Спочатку її шокують зброя, кров, вибухи й армійський побут, але поступово вона звикає до немислимого: рятує пораненим, шукає загиблих, дістає спорядження, рятує кошеня і водночас продовжує думати про каву та звичайне життя. Через героїню Лєнку книга говорить про інший бік війни: бідність, кредити, хвороби і життя «від грошей до грошей». Поруч із війною існує світ мікропозик, сумнівних вакансій «до трьох тисяч доларів», кримінальних схем, боргів, хабарів лікарям, дешевих МАФів і мрії хоча б раз поїхати в Туреччину. Костян мабуть, одна, з найтемніших ліній у книзі з постійним незручним питанням: якою людиною ти залишаєшся, коли тобі самому страшно помирати. Лєнка краде гроші з каси, коли їй нема чим лікувати матір. Костян не такий вірний і шляхетний чоловік, яким його хоче бачити дружина. Аліса та її подруги приймають дуже сумнівне рішення, коли намагаються врятувати посетру. Тут немає красивої картинки героїв, а є люди, які зробила вибір чи вчинок і мусять із цим жити. Але попри все ти симпатизуєш цим героям.
окрема тема книги - це жінки на війні. Не абстрактні «жінки-захисниці» з урочистих промов, а живі жінки: з місячними, мокрим волоссям, незручною формою, чоловічими домаганнями, приниженнями, дружбою, чорним гумором і взаємною підтримкою. У певний момент це буквально перетворюється на своєрідне жіноче «сестринство»: коли офіційна система їх не захищає, вони захищають одна одну.
назва «С.К.А.М.» тут не тільки про «шахрайство», ніж здається на перший погляд. Це книга про самообман. Люди «скамлять» одне одного і самих себе: у шлюбі, в любові, на службі, у розмовах про героїзм, у красивих офіційних версіях подій. Герої книги весь час щось розповідають собі, щоб витримати життя. Аліса спочатку переконує себе, що піде в ТРО «на пару тижнів». Лєнка переконує себе, що вони з Костяном поїдуть у відпустку й усе стане нормально. Костян розповідає собі одну історію про любов, вірність і власну хоробрість, доки реальність не наздоганяє його. У якийсь момент вже важко визначити, де брехня, де компроміс заради виживання, а де людина просто намагається не з'їхати з глузду.
Ще одна особливість книги — суржик, яким говорять персонажі. Він тут не виглядає штучним, навпаки, допомагає почути героїв, відчути їхній характер, походження, настрій. Саме завдяки цьому персонажі не звучать «літературно правильними», бо вони говорять так, як могли б говорити реальні люди в побуті, на роботі, у війську чи між своїми. Це робить їх живішими й переконливішими.
але при цьому це зовсім не безпросвітна книжка. Вона дуже смішна. Іноді смішна там, де начебто взагалі не можна сміятися. Позивні, армійські накази, зниклі труси й бронежилети, дитячі малюнки, кіт Лосось, оса в банці пепсі, військова бюрократія, суперечки про позицію з непристойною назвою -гумор тут не прикраса, а спосіб залишитися людиною.
а ще ця книга про маленькі бажання, які на тлі війни раптом стають величезними. Гарячий душ. Поїхати на море. Купити сережки. Повернутися до кота. Побачити дружину. Дочекатися повідомлення. Випити кави в місті серед людей у кольоровому одязі. Коли поруч смерть, саме ці дрібниці виявляються справжнім життям.
авторка присвячує книгу загиблим військовослужбовцям роти вогневої підтримки та загиблим медикам 207-го окремого батальйону ТрО ЗСУ і називає кожного поіменно. Після всього чорного гумору, абсурду й вигаданих персонажів ці кілька сторінок дуже чітко нагадують, на якому реальному досвіді виросла ця історія.

Чому потрібно читати:

війна без пафосу. Авторка показує її через щоденне життя людей: страх, втому, помилки, побут, дружбу, жарти й маленькі речі, за які тримаєшся навіть у найважчі моменти.
досвід жінок у війську. У книзі багато того, про що не завжди говорять у офіційних розповідях: адаптація жінок до армійського побуту, взаємопідтримка, складні ситуації та спроби залишатися собою в абсолютно новій реальності.
заради неоднозначних героїв. Тут немає ідеальних персонажів: вони можуть боятися, помилятися, робити складний вибір, чинити правильно або не дуже, але саме тому вони виглядають реалістично і ти їм віриш.
через особливий гумор. Навіть найважчі епізоди авторка часто врівноважує іронією та чорним гумором. У книзі багато дуже впізнаваних ситуацій, у яких сміх стає способом пережити те, що інакше важко витримати.
це книга не лише про війну, а й про цінності звичайного життя. Про гарячий душ, каву, котів, зустріч із близькими, поїздку на море, бажання повернутися додому - речі, які в мирному житті здаються дрібницями і на них не звертаєш увагу та сприймаєш як даність, але під час війни вони набувають зовсім іншої ваги.

Цитати:

— Тепер лежи пів години. Я прослідкую, щоб ти не вмерла…

— Мені нізя вмерти, треба ще на двох сердечників зробити направлення і покласти їх в лікарню.

— Такий собі ти лікар, канєшно.

— Я патологоанатом.

— А якщо попадуть, ми виживем?

— Канєшно! Бачиш, які міцні дерева? Вони вас прикриють.

А я не хочу ніякої любові… Хочу пожить по-людськи.

— А куди треба здать автомат?

— От дурко. З автоматом треба спать. І жить.

— Да-а-а. Кажуть, в Києві якщо впасти в метро, то тебе тільки обматюкають всі.

— Я коли була в Києві, то один раз впала, і мені якась бабка колесами кравчучки руку переїхала.

— І не вибачилась?

— Та де там.

— В нього скоро день народження. Не мішай, мені ще треба читати спеціальну охоронну молитву.

— Та ладно тобі. Ти якась параноїчка - всі в тебе крадуть.

— Це тому що вони всі крадуть.

— Та ну, не вірю. Нащо тоді вони в армію прийшли?

— Щоб красти і прийшли!

А мене вчора подали в бригадну медичну групу в сигналі. Так там, прикиньте, майже всі лікарі — або Шамани, або Айболіти.

— Куди?

— Правильне питання — “хто”?

— Ми, Микито, ні в якому випадку не будемо задавать правильне питання “хто”, ми будемо задавать раціональне питання “куди”.

— Що п’єте від тиску?
— Щось лікар прописав, мені жінка давала.
— Вам треба кожен день пити таблетку, ви розумієте?
— Я не можу, жінки тут нема!..

— Ви знаєте назву своїх ліків?
— Ні, жінка знає.

В житті так всігда: якщо бачиш ікони, значить, нічого хорошого не відбувається.
Це вам не фейсбуки, це реальна жизнь
А весною кожній нормальній людині хочеться знайти кохання і купити нові кросівки.

Про автора:

Аліна Сарнацька – українська письменниця, драматургиня, журналістка, правозахисниця та ветеранка російсько-української війни. Військове звання – сержантка ЗСУ. Позивний – «Лисиця».
народилася в Києві, де продовжує проживати та працювати за освітою - фахівчиня із соціальної роботи. У грудні 2025 року захистила дисертацію та здобула ступінь доктора філософії (PhD) із соціальної роботи. Її дослідження стосується безпеки жінок із груп, уразливих до гендерно зумовленого насильства.
до повномасштабного вторгнення працювала переважно у громадському секторі. Була менеджеркою з розвитку та координаторкою ГО «Клуб “Еней”», працювала з темами захисту прав людини, прав жінок, протидії гендерному насильству, підтримки людей із вразливих груп. Також займалася дослідницькою роботою та розробкою методик в соціальній роботі.
після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучилась до 207-го окремого батальйона 241-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Спочатку була медикинею взводу, згодом служила старшою бойовою медикинею роти вогневої підтримки. Серед її завдань були домедична допомога, евакуація поранених, організація медичної допомоги військовослужбовцям та забезпечення підрозділу засобами тактичної медицини. Працювала на Бахмутському напрямку, зокрема на стабілізаційному пункті у Часовому Яру.
під час служби створила волонтерську патронатну службу «Теплоносії». Спочатку вона допомагала пораненим військовослужбовцям її підрозділу, згодом переросла у ширшу мережу підтримки ветеранів і військових під час лікування та відновлення.
на війні багато писала, щоб вижити - короткі замальовки з життя роти збирали сотні тисяч гривень на старлінки, машини та генератори. Пише драму і прозу, випускниця Театру Ветеранів.
наприкінці 2023 року продовжила працювати в Офісі підтримки змін Міноборони до звільнення із ЗСУ за сімейними обставинами.
після служби зосередилася на письменництві, драматургії, журналістиці, ветеранських та волонтерських проєктах. У 2024–2026 роках була радіоведучою: працювала на Громадському радіо, згодом вела програму «[Не]справедливість» на «Радіо Київ», де випустила 44 епізоди.
як драматургиня дебютувала після військової служби. Серед її п’єс: «Військова мама», «Баланс», «Равлики», «Місячні», «Звідси і до світанку», «Чарівне слово», «Жир» та інші. Її п’єси ставили та представляли в театрах України, Німеччини, Польщі, Швеції та США.
твори Аліни Сарнацької друкувалися у колективних виданнях та антологіях: «Баланс» і «Військова мама» увійшли до антології сучасної української драматургії «Драма Панорама 2024», а прозові тексти до «4.5.0. Антології воєнної літератури». Також Аліна Сарнацька є однією з авторок благодійної антології «Це воює вона». У грудні 2026 року її драматургія має вийти англійською в американській антології «Traumaturgy: 13 Texts by Ukrainian Playwrights | from the Front Lines». Також є авторкою документальної книги «Хто любов та мужність поєднав. ЛҐБТІК+ ветерани в російсько-українській війні».
серед літературних і драматургічних відзнак: перше місце в конкурсі воєнної літератури «4.5.0» у категорії «Оповідання»; відзнака конкурсу «Липневий мед» за п’єсу «Баланс»; перемога в конкурсі Drama.UA; відзнака «Тижня актуальної п’єси»; дві нагороди фестивалю ATYPOWO у Вроцлаві; фінал Aurora Drama Award у Польщі.
стипендіатка програми Petro Jacyk в школі міжнародних відносин University of Toronto. У 2025 році була стипендіаткою Jean-Jacques Rousseau Fellowship в Akademie Schloss Solitude у Штутгарті. Раніше отримала стипендію програми VILNO, а також підтримку PEN Ukraine та міжнародних партнерів для роботи над новими текстами.
драматургиня вистав в театрах Schauspiel Stuttgart (Німеччина), The Royal Dramatic Theatre Stockholm (Швеція), в Київському національному академічному Молодому театрі, Львівському театрі Лесі Українки, Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької, Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, Театрі Драматургів.
має військові нагороди: нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За збереження життя» та відзнака Президента України «За оборону України». У 2022 році також отримала відзнаку «За милосердя» за волонтерську допомогу жителям деокупованої Київщини.
одним із свої захоплень авторка вважає читання. Цікавиться літературою про письменницьку майстерність, а з художньої прози особливо любить фантастику. Серед улюблених авторів – Стівен Кінг, а серед улюблених книжок – «Будинок, в якому…» Маріам Петросян.
нині авторка продовжує займатися письменництвом і драматургією, є членкинею PEN Ukraine, очолює ветеранський напрям міжнародної волонтерської мережі Balakun, працює з фондом «Теплоносії», бере участь у міжнародних літературних, театральних і дослідницьких програмах. У 2026 році стала учасницею European Resilient Futures Fellowship та резиденткою ветеранської програми INDEX-Україна.