Ферма “Зелений гай” — простір відновлення для Захисників і Захисниць, створений ветеранським подружжям

«Зелений гай», що неподалік міста Дніпра, — ферма, про яку добре знають в Україні та за її межами. Сюди приїжджають за смачними сирами, за тишею, за часом з природою та атмосферою свободи.

Тут рятують тварин із зон бойових дій, приймають ветеранів, ветеранок і їхні родини та проводять реабілітаційні програми.

За створенням "Зеленого гаю" стоїть ветеранське подружжя: Анатолій Пилипенко та Євгенія Молчанова. Разом вони створили простір, який сьогодні став точкою реабілітації та реінтеграції для сотень ветеранів і ветеранок.

Історія Євгенії та Анатолія почалася задовго до створення ферми. Вона почалася у 2014 році з війни.

«Ми з Анатолієм познайомилися у військовому шпиталі. До того ми обоє були на Майдані, обоє з Дніпра, але тоді ще не знали одне одного. І як би це страшно не звучало, але війна в нашому житті відіграла ключову роль — бо без неї ми б, напевно, не зустрілися», — починає свою розповідь Євгенія Молчанова.

Стосунки пари розвивалися швидко та романтично. Євгенія та Анатолій впевнені, що це кохання з першого погляду.

«Мені здається, що наша перша дитина врятувала Анатолію життя. Він із тих людей, хто завжди в перших рядах — витягувати, допомагати, бути там, де найважче. Але тоді він був поруч, поки не народилась наша перша донечка», — говорить Євгенія.

Пошук тиші

Повернення до цивільного життя виявилося складнішим, ніж здавалося. Євгенія згадує той час, як один із найважчих періодів.

«Ми були в Дніпрі. Гучні гуляння, феєрверки, свята — усе це просто вбивало. Ти починаєш ненавидіти людей, бачиш цю несправедливість: хтось віддає найдорожче, а хтось просто байдуже живе далі. Життя повинно тривати, але переключитися нам було неймовірно складно. Сьогодні через той досвід ми вже розуміємо людей, які нині повертаються з війни. Ми бачимо ці травми, ми умовно знаємо, як з ними працювати. Але тоді… ми просто тікали».

І вони втекли… за місто. Так у їхньому житті з’явилося маленьке село під Дніпром й випадково куплена ділянка землі.

Як дача перетворилася на «Зелений гай»

Спочатку це не була бізнес-ідея. Євгенія й Анатолій просто мріяли про місце для себе: про тишу, натуральну їжу, простір для відновлення. Але життя дуже швидко внесло свої корективи.

“Тварини почали з’являтися одна за одною. Хтось просив забрати овець, яких тримали на ланцюгах. Хтось — мулів, яких везли на бійню. Потім був поні для донечки, собака з притулку. І так поступово формувалася ферма”, — згадує Євгенія.

Подружжя почало потроху працювати над облаштуванням ферми та умов для тварин. Перші гості приїхали у 2021 році. Хтось із гостей показав «Зелений гай» своїй великій аудиторії в інстаграм — і люди почали їхати.

Сьогодні ферма “Зелений гай” — це понад 500 тварин, десятки напрямів роботи, виробництво авторських сирів, екскурсії, освітні заходи, майстер-класи й громадська організація. А ще робота з ветеранами, ветеранками та їхніми рідними.

24 лютого: коли ферма стала прихистком

Попри військовий та волонтерський досвід подружжя, повномасштабне вторгнення застало їх зненацька.

«Ми не вірили. Просто не вірили, що це можливо. Ферма — це такий ритм життя, що ти навіть новини не встигаєш читати. Про загрозу ми чули від знайомих, які приїжджали в гості і говорили: "Ой, а ви знаєте…". І ми такі: "Та ну, не може бути". Ми просто не могли в це повірити», — каже Євгенія.

Ранок 24 лютого 2022 року почався з вибухів.

“Тварини ламали вольєри від страху. Ми бачили полум’я. Але в нас із Анатолієм така психіка: коли стається щось страшне, ми збираємо себе докупи і діємо раціонально. Анатолій вирушив у громаду, зібрав усіх, в кого є зброя. Вони організувалися в територіальну оборону. Я з братом поїхала по доньку та заправити автівку. А в обід того ж дня до нас вже почали приїжджати люди”, — пригадує власниця “Зеленого гаю”.

Вже 24 лютого до ферми почали прибувати люди — з Маріуполя, Харкова, з-під Дніпра. З дітьми. З тваринами. Будинок був переповнений.

“Це були люди, які до цього були в нас на екскурсіях, або наші знайомі. Коли Анатолій повернувся додому, у нас було понад 20 людей. І ще наші двоє донечок. Будинок був переповнений. Так у “Зеленому гаю” почався коловорот людей і тварин. Але Анатолія постійно мучило, що він не може залишити все це навантаження на мене одну. Сама я б не впоралась”.

Сюди привозили тварин з територій, де тривали бойові дії, а також приїздили родини з худобою, які були змушені рушати далі й по дорозі просто не мали місця, де можна було зупинитися, видихнути й перепочити.

З часом у «Зеленому гаю» почали зʼявлятися тварини, врятовані з-під обстрілів або вивезені з окупації.

Паралельно ферма все більше відкривалася для ветеранів, ветеранок і їхніх родин. Як простір тиші, відновлення й поступового повернення до життя. Так «Зелений гай» крок за кроком переставав бути фермерським господарством класичного формату і ставав місцем із особливим сенсом.

Проєкт Євгенії став одним із переможців конкурсної програми «Варто робити своє 2.0» від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Мета ініціативи — покращення умов реабілітації та реінтеграції ветеранів і ветеранок на базі «Зеленого гаю».

«Ми подалися на облаштування загону для коней для іпотерапії. Це не просто катання. Це комплексна робота з сертифікованими іпотерапевтами, анімало- та каністерапевтами. У нас сідають на коня навіть хлопці з трьома ампутаціями кінцівок», — з гордістю каже жінка.

Ще одна частина проєкту — це сонячні електростанції.

«Ми повністю залежні від електрики. У нас немає газу, усе — насоси, вода, корми, холодильники — працює від світла. Якщо його немає більше ніж 20 хвилин, це катастрофа», — пояснює засновниця простору.

Тому підтримка фонду стала критично важливою для господарства.

«Ми декілька разів подавались на різні гранти, але отримати фінансування ніяк не вдавалось. Я пам’ятаю, як подумала: якщо цей проєкт підтримають — значить, ми робимо щось справді важливе і маємо продовжувати. Коли нам сказали, що ми виграли, я просто розплакалася», — ділиться з нами Євгенія.

Євгенія та Анатолій кажуть, що «Зелений гай» — це місце, яке неможливо вмістити в слова. Його можна лише прожити — крок за кроком, дихаючи повільніше, слухаючи себе і світ довкола. Тут кожен знаходить щось своє: тишу дібров або живий гомін тварин, підтримку в поглядах і теплих обіймах, сенси в простих розмовах і віру в доброту, яка не зникає навіть у найтемніші часи.