Ветеранська література: Борис Гуменюк «100 новел про війну»

Борис Гуменюк
«100 новел про війну»
(Діпа, 2018)

Про книгу:

це передусім короткі тексти про людей, їхню гідність, честь, людяність і героїзм, а війна виступає лише тлом подій. Перед читачем постають історії про все, що супроводжує війну: емоції, вчинки та внутрішні переживання людей, які її пройшли. Це тексти про те, що стоїть за словом «війна» у всій його складності й болю.
новели викликають непрості емоції, тому сприймаються поступово, водночас простота стилю автора робить навіть найважчі моменти доступними для читання. Кожна історія у книзі особлива й глибоко людяна.
книга передає досвід війни без прикрас, через жорстку, але правдиву оптику, що дозволяє читачеві зануритися в реалії фронтового життя. Новели викликають емоції і запам’ятовуються, адже кожна історія є глибоко людяною та індивідуальною, в яких простежуються епічний журливий спокій і філософське осмислення війни як стану людського існування.
до першого тому двотомника увійшли як нові новели, так і тексти, раніше опубліковані у збірках «14 друзів хунти» та «Блокпост», але суттєво доопрацьовані автором,
«Перший раз приїхав на війну, перший раз взяв зброю, перший раз вистрілив у людину, перший раз вистрілили в тебе, перший раз побачив загибель людини... Все це треба було написати». – так авто пояснив чому писав книги про війну, зокрема й книгу 100 новел про війну.

Чому потрібно читати:

щоб краще зрозуміти реальність війни зсередини. Книга показує війну очима її безпосереднього учасника без прикрас, пафосу чи дистанції, даючи змогу цивільному читачеві побачити її справжню ціну.
щоб побачити людський вимір війни. У центрі новел не бойові дії, а люди: що вони відчувають на війні, про що думають, їх вчинки та емоції з усіма відтінками від страху і можливих не завжди приємних вчинків, до справжні героїчних та людяних, і про що думають, коли повертаються в тил, що дозволяє краще розуміти досвід військових.
щоб навчитися співпереживанню та емпатії. Емоційні тексти допомагають відчути психологічний стан людей на фронті й усвідомити глибину пережитого ними досвіду.
щоб зберегти правдиву історичну пам’ять. Твір є важливим свідченням сучасної війни, створеним безпосереднім учасником подій, і формує живий, не викривлений погляд на історію і саме завдяки таким книгам, майбутні покоління матимуть змогу читати справжню історію, без будь яких викривлень чи перекручування фактів.
щоб краще розуміти суспільство і себе. Книга показує, як війна змінює свідомість людини, і змушує замислитися над межами людських можливостей, моралі та виживання.

Цитати:

Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити. Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям
Війна змінює свідомість, це стан афекту, в якому ти перебуваєш перманентно і майже постійно. Перший раз приїхав на війну, перший раз взяв зброю, перший раз вистрілив у людину, перший раз вистрілили в тебе, перший раз побачив загибель людину, поранену людину, без кінцівки. Все це треба було написати. Це було дуже гостро все…
Чим ближче до передової, тим ближчі люди. Тим більше наші наші
А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає
Війна – це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформ-повідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів
Саперна лопатка в бою - це смертоносна зброя. Не така шляхетна, як меч, не така проста, як сокира, не така швидка, як штик-ніж. Вона – триєдина. У ній теж захована віра. В одній особі – меч, сокира та ніж
Ми тут своїм підрозділом маніфест пишемо. Третій рік. Але справа просувається. Знайшли ключове слово. От тільки не знаємо, як воно правильно пишеться – може, підкажеш? - на «є» чи на «ї»? Нє, інших слів немає. А нашо? Хіба не зрозуміло все з одного слова. «Лупашити». Тіки починається на є чи на ї. Тобі подобається? Правда, файно? Душевно і просто. Ти теж підписав би? Ну то! Робім роботу. І покінчимо з цим. Спи. Набирайся сили.
Я не міряю війну убитими - це не личить солдату - кількістю тобою знятих, пійманих на приціл. Але ще ганебніше рахувати ордени на грудях чи на погонах зірки. Я рахую гільзи. От і все.
Війна дає можливості пошуку простих відповідей на складні питання.
Усі знаємо, що робити під час бою, але досі безпорадні, коли треба щось робити із собою: колис тикаємося із звичайним життям.

Про автора:

Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк» — український поет, прозаїк, військовий, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014), голова Української Військової Організації (2015)
народився в селі Острові біля Тернополя. Після закінчення десятирічки працював на виробництві в Тернополі, у 1990 році перебрався до Києва, де вийшла його перша поетична збірка «Спосіб захисту» (1993), наступний – роман «Лукʼянівка» (2005).
у 1990-х роках долучився до національно-демократичного руху, був членом Української Гельсінської спілки та активно співпрацював із товариством «Меморіал», займаючись темами історичної пам’яті, національної свідомості та збереження правди про український визвольний рух.
з 2006 року – член Національної спілки письменників України.
брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, підтримував волонтерський і добровольчий рух, працював над культурними ініціативами, важливою частиною його діяльності стала робота у сфері культури та просвітництва - був автором проєкту «Українські книги – українським тюрмам», спрямованого на поширення української літератури серед ув’язнених, а також координатором проєкту «Інша література».
проєкт «Українські книги – українським тюрмам»: його суть полягала у передачі українських книжок у місця позбавлення волі, щоб дати людям доступ до сучасної української літератури, мови та культури. Автор вважав, що книга може бути способом повернення людини до власної гідності, мислення й національної ідентичності. Проєкт був спрямований не лише на популяризацію читання, а й на підтримку українського культурного простору навіть у закритих і маргіналізованих середовищах.
проєкт «Інша література», координатором якого був Борис Гуменюк, став платформою для сучасної української літератури початку 2000-х. Його ідея полягала у просуванні нової української літератури, яка говорила про сучасність чесно, без радянських шаблонів і консервативних рамок. У межах проєкту організовувалися літературні зустрічі, презентації, дискусії та поетичні читання по всій Україні. «Інша література» об’єднувала письменників нового покоління й працювала над тим, щоб зробити українську літературу живою частиною суспільного життя, особливо для молоді. У рамках цього проєкту автор видав роман «Острів» (2007) і повість «Та, що прибула з неба» (2009).
окреме місце у діяльності автора займала робота з молоддю та культурним середовищем. Борис Гуменюк активно виступав на літературних фестивалях, мистецьких подіях, публічних дискусіях та міжнародних культурних заходах, через літературу й мистецтво розповідаючи про український досвід боротьби та спротиву.
Борис Гуменюк став одним із перших письменників-добровольців. У 2014 році воював у складі добровольчого батальйону ОУН, де обіймав посаду заступника командира (позивний «Кармелюк»). У 2015 році очолив Українську Військову Організацію.
саме війна стала переломним моментом у його творчості. Він писав не “про війну”, а зсередини війни – з окопів, поруч із побратимами, під обстрілами. Так народилася книга «Вірші з війни», яка стала одним із найважливіших текстів сучасної української воєнної літератури. У 2014 році побачила світ збірка «Вірші з війни», а 2016 року – збірка прози «Блокпост». У 2018 році вийшов двотомник письменника: «Вірші з війни» та «100 новел про війну».
за творами Гуменюка поставлено два спектаклі: «Блокпост Україна» у Театрі української традиції «Дзеркало» і «Війни нема…Є» у Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка.
як режисер і сценарист у спробував себе у документальному фільмі «Кіндрат», який присвячений бойовому побратимові, ОУНівцю Василю Кіндрацькому, що загинув у Донецької області 2015 року.
також автор активно звернувся до живопису як ще одного способу осмислення війни, пам’яті та людського досвіду. Після фронту живопис став для Бориса Гуменюка своєрідною арт реабілітацією – способом осмислювати пережите, зберігати внутрішню рівновагу та говорити про війну мовою кольору й образу.
виставки та продаж власних картин Борис Гуменюк використовував як спосіб підтримки українських військових – кошти з продажу робіт передавалися на потреби ЗСУ та його підрозділу.
у 2022 році в Національному музеї літератури України в Києві відбулася його благодійна виставка «Квіти Донбасу». На ній було представлено 43 картини, написані впродовж 2014–2022 років тематика яких була і про бойові дії, і вловлена краса та запах донецької землі, і данина пам’яті полеглим.
після початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році Борис Гуменюк знову став на захист України, брав участь у низці операцій, зокрема в обороні Бахмута. Востаннє на звʼязок Борис вийшов 28 грудня 2022 року під Кліщіївкою. З того часу літератор вважається зниклим безвісти.
у січні 2025 року в Києві відбувся захід «Вечір надії», присвячений 60-річчю митця, де родина та друзі вшанували його внесок і висловили сподівання на його повернення.
У травні 2026 на Книжковому Арсеналі було презентовано книгу «Четверта хвиля. Вірші з війни» , яку автор встиг укласти в лютому 2022 року перед повномасштабним вторгненням. В оформленні обкладинки книги використано картину Бориса Гуменюка «Вежа Донецького аеропорту». «Щоб пам'ятати. Час і місце нашої звитяги. Це те, що візьмемо з собою у майбутнє, решту — все пусте», — так митець підписав цю картину.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.