Від оператора БПЛА до керівника центру підготовки з національного спротиву: історія ветерана Володимира Авдєєнка

24 лютого 2022 року Володимир Авдєєнко прокинувся від вибухів під Києвом, зібрав речі й вирушив захищати країну. Без бойового досвіду, але з чітким внутрішнім рішенням. Уже за кілька тижнів він уперше опинився поблизу фронту, під Ірпенем. Пізніше став оператором безпілотних літальних апаратів, щодня працював у найгарячіших точках, майже не спав, а згодом отримав важке поранення. 

Після тривалого лікування та реабілітації Володимир не залишив справу, тепер він очолює центр підготовки населення до національного спротиву. Його команда навчає цивільних базовим навичкам виживання, тактичній медицині, психологічній готовності до екстремальних ситуацій. 

В інтерв’ю Володимир чесно розповідає про свій шлях: від перших днів на війні до боротьби за повернення до нормального життя. 

- Яким був для вас ранок 24 лютого 2022 року? 

-За день до початку повномасштабного вторгнення друзі казали, що щось може початися. Коли був перший вибух, велике щось прилетіло по Києву, я зрозумів, все почалось, я вже був готовий до цього. Одягнувся, пішов будити тещу, кажу: «Прокидайтесь, почалась війна». Дивлюсь в телефон, і всі почали писати: друзі, знайомі, що все почалось. Я почав збиратись, зібрав сумку. Взяв два комплекти речей цивільний та військовий. У мене до того був військовий, але я не любив в ньому ходити, бо не воював. 

- Як ви потрапили на фронт? 

- Я долучився до хлопців, але через те, що в мене не було досвіду, мене не брали ні на які задачі - ні стріляти, нічого. Їздив у машині з автоматом, щось допомагав, снаряди передавав, по суті, був як помічник. Вперше потрапив у бойові дії на початку квітня, це звільнення Ірпеня. Ми вже як друга лінія заходили. Але це не вважається прям фронтом. Потрапили, на самі руїни. В мене там є світлини: велосипеди, розбитий «деоланос», машину з написом «діти» розстріляли…Через деякий час, зʼявилася можливість перевестися в Харків, до мого товариша. Вже звідти й виїжджали на різні точки. 

- Чим ви займались у військах? 

- Через те, що у мене не закінчена вища освіта, мені не могли дати вище звання, ніж старший солдат. Я був тимчасово виконуючим обов’язки командира роти. Посада була інструктор з фізичного виховання. Я розробив класну програму: будні -фізо, витривалість, сила, плавання, а в суботу - бойові дії з екіпіруванням. Я структурно до цього підійшов, бо мав 16 років досвіду як тренер. Подивився, почитав книги, і розробив своє. 

- Що мотивувало залишатися в строю? 

-Відчуття обов’язку. Бо ще у 2014-му я не пішов. І розумів, що зараз точно не можу залишити. Було побратимство, дружня команда. І хотілось захистити свою державу. А баланс в окопах допомагала тримати підтримка дружини. Я мало кому довіряв, і тому казав: давайте я сам літатиму. Ми прокидались о третій ночі, виїжджали о четвертій, до дев’ятої вечора літали. Я кілька годин спав. Потім мав іти на відпочинок, думав, дружина приїде, одружимось. Але 2 серпня мене поранили, не дотягнув день до відпочинку. 

- Якими були будні на передовій? 

-Були класні моменти коли разом готували їсти, спілкувались, грали в карти. Але й побутові непорозуміння були. 

Апетиту взагалі не було. Їв тільки щоб відновити енергію. Під час бойових дій усе чітко. Злагоджений підрозділ: кожен знає, що робить. Бувало, що ховались за камінчиками, а снаряди падали. 

- Який спогад з фронту гріє душу сьогодні? 

- Найбільше гріє момент із собакою. Я не міг його покинути, він величезний, добрий, з очима, які просто просили не йти. Ми з ним якось одразу подружились: я варив йому каші просто під обстрілами, а десь за 500 метрів від нас рашисти сиділи в лісі. Коли все починалося: гради, вибухи,ми ховались у підвалі. Але я пам’ятав, що в мене на плиті їжа для собаки. І хоч усі хлопці сміялись, казали: «Ти що, зовсім?», я побіг, бо знав, що він чекає. А ще той підвал, де ми з ним ночували. Видно було, що після 2014-го люди його облаштували. Мені навіть ніяково стало, що я там як удома.

Я почав шукати власників, знайшов коробку з номером від Нової пошти, написав їм, і вони були вдячні, навіть дозволили залишитись.

Коли волонтери привозили малюнки й подарунки від дітей. Усе в машині серйозне: броня, аптечки, запчастини, і раптом серед того кольоровий конверт із написом «Повертайтесь живими». Або листочок, де дитина намалювала танк і сонце. Коли все навколо брудне, страшне ось така дрібниця могла знову нагадати, заради чого все це.

 

- Яка історія вашого позивного? 

- Мій позивний «Вальдемар». Пішло воно ще з 2000-х років, я ж був націоналістом, патріотом. Постійно ходили на мітинги, ми ще тоді святкували день Української Повстанської Армії. І через те що, це повʼязане з націоналістичною діяльністю, нас часто плутали з нацистами і тому називали «Вальдемар» у жарт. А потім вже у військах, воно мене не покинуло і так досі постійно поруч зі мною «Вальдемар». 

 - Розкажіть про ваше поранення та шлях відновлення. Що було найважчим, а що навпаки допомогло повернутись до цивільного життя? 

-Так, це був важкий тиждень. Мені тоді ще пропонували поїхати на тиждень додому трохи відпочити, але я вирішив залишитись, бо дружина планувала приїхати якраз через тиждень, щоб розписатись. На той момент не було ще багато засобів, щоб керувати дроном з укриття, тому ми просто стояли на вулиці, ловили зв’язок. Обстріли тривали, і у нас був вибір: або ховатись і нічого не бачити, поки техніка йде, або залишатись на місці й контролювати ситуацію. Ми вирішили не ховатись, ми там взагалі за камінчиками ховались.

Літали снаряди, падали один за одним. Раптово якось вибухнуло, болю спочатку не відчувалось, спробував підвестись, а нога провалюється. Думаю що таке, ще раз, і знову падаю. Тоді поповз у погріб. Я ж сам собі турнікет наклав, а в кишені були навушники, і через стрес нормально не перевірили турнікет. Потім все ж таки наклали другий. Скільки б ти не тренувався, а в стресі все одно помилишся.

Нам потрібно було евакуюватись з червоної зони. Добре, що тоді ще не було так багато FPV-дронів, і машини могли більш менш вільно пересуватись.Ми вчились евакуйовуватись у багажник, в БТР, але в легкову машину, на заднє сидіння ніхто не вчив. Туди ж не залізеш нормально. Але якось засунули. Думаємо хто сяде за кермо? А вміли керувати механікою тільки я і ще один хлопець, якому відірвало ногу. Вже евакуйовуючись хлопець, який нас вивозив вчивсь їздити на механіці. 

Відновлення… Мене тоді кололи знеболювальними. Я ще не розумів, наскільки все серйозно. Думав: ну, два місяці та загоїться, Але біль був такий, що я взагалі не міг спати, особливо вночі. Мені встановили спиці та спеціальні цвяхи, щоб зафіксувати ногу. Потім ті спиці витягали наживо, без жодного наркозу. Нога боліла просто нестерпно. Найважче було вночі. Я десь два місяці взагалі не спав. Спочатку мене оперували в Дружківці та Кам’янському це ще прифронтові міста. А потім, восьмого числа, перевезли до Феофанії в Київ. Я вже сам не пам’ятав, був повністю виснажений. 

 У Феофанії я був тяжким пацієнтом. Мене постійно першим забирали на операції о сьомій ранку. І я просто чекав цієї сьомої, бо це був єдиний шанс поспати хоч годину-дві під наркозом. Прокидаєшся, знову біль, знову не можеш заснути. Дружина одразу приїхала, взяла відпустку, бо ми планували весілля. Каже: Давай одружимось, а я лежу голий у палаті, все зняли, навіть білизну. Кажу їй: Я голий не буду одружуватись. Вирішили вже після одужання, коли стане краще. Думка про те, що ми все ж таки одружимось, мене тримала. Хотілось скоріше стати на ноги. 

Ще така кумедна історія: до мене підселили хлопця, його поранило в руку. А він слухав церковні проповіді. Я лежу, все болить, а він Господи, помилуй і засинає під це. А я? А я собі включаю фільми на ноутбуці голосніше. І так я лікувався. 

- Як ви долучились до підготовки населення до національного спротиву? І загалом чому ви вирішили ділитись своїм бойовим досвідом? 

-До мене звернулась Київська обласна військова адміністрація з пропозицією зайняти керівну посаду. І, звісно, я погодився. Але ситуація виявилась не такою простою.

Нові комунальні заклади під час воєнного стану створювати було не можна, тільки реформувати старі. Тому мені запропонували очолити вже наявний заклад.

Я вирішив ділитися своїм бойовим досвідом та бути керівником, бо війна ще триває. І мені важливо залишатись дотичним до цієї справи, до фронту, до своїх друзів, побратимів. Більшість моїх друзів зараз у лавах Збройних Сил, вони воюють, а я не хотів бути осторонь. Просто сидіти осторонь, це не про мене. І коли з’явилась можливість очолити навчальний центр, я зрозумів, що це реальна можливість бути при справі. 

- Чому ви вирішили ділитись своїм бойовим досвідом? Наскільки активно люди долучаються до навчання? 

-Якщо чесно, коли я погоджувався, думав, що керівник це людина, яка особисто навчає, передає свій бойовий досвід. А коли вже побачив посадові обов’язки, то здивувався що це зустрічі, інтерв’ю, бюджет, документи, все крім власне навчання. 

Але я все одно залишив за собою можливість проводити заняття коли є час, або натхнення. Викладаю медицину, виживання. Директор це бюрократія, і я розумію, що це важливо, бо саме через адміністративні можливості можна щось змінювати в системі, створювати умови для навчання.

Мотивація ще й у тому, що ми реально створили сильну команду. Наші інструктори, це бойові хлопці, з Азову, Третьої штурмової. Їхні історії з полону, історії про Бахмут, Крим, вежа Бойка, все це справжнє, пережите, не вигадане. І коли вони навчають, це має колосальний ефект. Це вже не просто лекція, це досвід, який говорить сам за себе. 

У нас реально черга на навчання по п’ять-шість людей на одне місце. Бо штат у нас невеликий шість інструкторів. І ми фізично не можемо прийняти всіх охочих. До нас нещодавно додався ще Броварський район, і це дозволило збільшити кількість учасників до 120 людей на курс. Але все одно цього не вистачає, охочих набагато більше, ми навіть ведемо журнал очікування, якщо хтось не потрапив цього разу, ми телефонуємо їм першими, перед наступним курсом. 

І знаєте, це надихає ця відповідальність, це розуміння, що ти робиш важливе. До того ж ми проводимо не тільки навчання, а й вшановуємо пам’ять, щороку наприкінці травня, проводимо “Murph Challenge” це американський кросфіт-завдання на честь загиблих воїнів, у бронежилетах: це біг 1600 метрів, 100 підтягувань, 200 відтискань, 300 присідань, знову біг. Важко. Але для нас це символ. Вшанування наших загиблих. У мене багато друзів, які загинули, і ця традиція це спосіб залишатися з ними. 

- Який відсоток цивільних мобілізуються після навчання в центрі? 

-Ми не ведемо офіційної статистики, але можемо сказати з практики що приблизно 20% наших слухачів після навчання приймають рішення мобілізуватись. Це ті, хто самі нам пишуть, надсилають фото з присяги, з фронту, діляться, де служать і ми завжди радіємо за них. Це надихає і показує, що наше навчання дає людям мотивацію, і кожен вже обирає де його застосовувати. 

- Які навички зараз найважливіші для цивільних? 

- У першу чергу, це тактична медицина. Базові навички, які можуть врятувати життя не лише в умовах бойових дій, а й у повсякденних кризових ситуаціях. Навчитися правильно зупиняти кровотечу, надавати першу допомогу при травмах, орієнтуватися в алгоритмах дій у разі поранення, це мінімум, який сьогодні має знати кожен. 

Другим пріоритетом є навички виживання, як діяти під час повітряної тривоги, як правильно зібрати тривожний рюкзак і вміти ним користуватися, як поводитися під час обстрілу чи у випадку втрати зв’язку. Це також критично важливо в умовах війни. 

– Чи плануєте після закінчення війни займатися далі навчальним центром? Чи, можливо, закінчите на цьому етапі? 

– Так, я і далі планую займатись Центром спротиву. Це для мене вже не просто робота це справа, яка дійсно важлива. Ми зараз розвиваємось, збільшуємо напрямки підготовки, розширюємо охоплення по районах. Дуже багато людей хочуть долучитися. Я цим живу і не планую зупинятись. 

Паралельно я ще допомагаю в реабілітаційному центрі для ветеранів. Це для мене дуже особисте, бо я сам через це пройшов: і поранення, і реабілітацію. Я лежав, не міг ходити.

Потім потроху відновлювався і зараз вже можу тренуватись, навіть бьорпі стрибаю. 

Тому я розумію, як це коли все болить, коли важко навіть встати з ліжка. У мене є друг у Міністерстві внутрішніх справ, і завдяки його підтримці маю можливість працювати у тренажерному залі в Києві, де допомагаю ветеранам повертатися до фізичної форми. 

– Що дає вам сили сьогодні? 

– Сили мені дає спорт. Це не просто фізична активність чи звичка - це моя щоденна опора. Завдяки регулярним тренуванням я підтримую себе в тонусі не лише фізично, а й психологічно. Коли тіло працює, в голові настає тиша, зникає тривога. 

Анастасія Бурак, Софія Штихно