Ветеранська література. Ерік Ван Торн, Остап Лазутчик, Нора Шедоу «2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі»

Ерік Ван Торн, Остап Лазутчик, Нора Шедоу

«2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі»

(Колесо Життя, 2026)

Про книгу:

це художньо-документальна книга, написана під псевдонімами українськими військовими розвідниками з невигаданою історією, яка частково відкриває завісу над операціями української розвідки в тилу ворога. Водночас робить вона це дуже обережно, через натяки, півтони й художню форму, не переходячи межі того, що не може бути розкрито з міркувань безпеки.
і це не «сухий» звіт спецслужби і не класичний бойовик із безперервною дією. Радше це свідчення про психологію глибинної розвідки, текст про людей, які вирушають у майже неможливі рейди. У книзі є очікування, маршрут, ніч, болота, ліс, переслідування, втома, гумор як спосіб вижити, страх викриття, взаємна відповідальність, виснаження, філософські роздуми, побратимство й невидима робота тих, про кого зазвичай не можна говорити публічно.
книга написана українськими розвідниками про місії глибинної розвідки ГУР МО України, зокрема Департаменту активних дій ГУР МО України. Вона розповідає про глибинні рейди спецпризначенців на територію РФ, зокрема про операції, спрямовані на ураження стратегічної авіації противника. На одній із презентацій один з авторів, Ерік Ван Торн, розповідав, що метою книжки було зберегти пам’ять про загиблих розвідників. За його словами, після розмови з командиром з’явилося розуміння, що цю історію потрібно оформити так, аби вона була доступною не лише військовим, а й широкому колу читачів. Він також додав: «Насправді це дуже щира і людяна історія».
у центрі книги — подвиг групи Героя України Олега Бабія, позивний «МакГрегор». Від початку повномасштабного вторгнення він організовував і здійснював спецоперації на тимчасово окупованих територіях і в тилу ворога. У його біографії згадано дев’ять розвідувальних виходів у тил противника та дванадцять спеціальних заходів. У серпні 2023 року його група подолала понад 600 кілометрів територією противника, щоб виконати спецзавдання проти російської стратегічної авіації. За офіційною біографією Олега Бабія, під час цієї операції було знищено один Ту-22М3 і ще два виведено з ладу. 30 серпня 2023 року Олег Бабій загинув, прикриваючи відхід побратимів. Саме ця остання операція стала основою публічної історії довкола книги.
книга є також присвятою пам’яті Олега Бабія «МакГрегора», Іллі Долматова «Бетмена», Андрія Мачулянського «Мака» та всіх розвідників, які не повернулися з бойових завдань. Автори зафіксували свідчення та раніше невідомі деталі таємних місій, учасниками яких були самі. Через це книга сприймається не лише як літературний текст, а і як документ пам’яті про людей, чиї подвиги довгий час залишалися поза публічною увагою.
у червні 2026 року книгу включили до навчального процесу старшої школи. Методична рада Українського інституту розвитку освіти ухвалила відповідні рекомендації 1 червня 2026 року. Завдяки цьому вчителі зможуть використовувати книгу на уроках історії України, української літератури та предмета «Захист України» для учнів 9–11 класів.
у Києві за мотивами книги створили інтерактивний маршрут-квест на Трухановому острові. Він стартує неподалік Паркового мосту, має п’ять інсталяцій і покликаний зберегти пам’ять про подвиг спецпризначенців ГУР. Маршрут складається з 5 інсталяцій-артефактів. Кожна з інсталяцій присвячена окремому епізоду книги та розкриває один конкретний аспект роботи розвідника. Завдяки маршруту відвідувачі матимуть змогу крок за кроком зануритися в історію однієї з найзухваліших операцій ГУР, а взаємодія з інсталяціями дозволить відчути, як приймаються рішення, працює спостереження та як формується мислення розвідника. Це ще один спосіб переосмислити книгу не лише як текст, а як частину живої пам’яті про сучасну війну та людей, які діють у її найтемніших і найнебезпечніших зонах.
а 14 червня 2026 року на Трухановому острові в Києві відбулося велике відкрите тренування в межах меморіального проєкту «Шлях розвідника». Учасники заходу долали символічний маршрут, створений за мотивами книги «2024 кілометри», щоб ушанувати пам’ять Героїв України — воєнних розвідників.
«2024» у назві — це не рік видання. Число «2024» пояснюється як символ шляху й дистанції, пов’язаної з операцією та подальшим київським маршрутом-квестом за книгою. Сам маршрут на Трухановому острові має довжину 2024 метри.
до роботи над текстом була долучена відома письменниця Марія Матіос як редакторка. На одній із презентацій вона описувала перше читання рукопису як дуже напружений досвід. Їй потрібно було допомогти зробити книгу публічною, зрозумілою й сильною для читача, але водночас не перейти межу того, що не можна розкривати з міркувань безпеки.
дата презентації книги, 22 жовтня 2025 року, була обрана невипадково. Саме цього дня Героєві України, офіцеру ГУР МО України Олегові Бабію, позивний «МакГрегор», могло б виповнитися 35 років.
під час презентації Кирило Буданов назвав книгу важливою як першоджерело. Він наголосив: «Дуже добре, що тепер існує така книга. Це елемент самовираження від людей, які здійснювали ці подвиги. Важливо, що це першоджерело — те, як було насправді, а не чиясь інтерпретація».

Чому потрібно читати:

свідчення зсередини, а не переказ чужої історії. Книгу написали люди, які самі були дотичні до таємних місій глибинної розвідки. Саме тому текст має особливу вагу: він передає не лише події, а й внутрішній досвід тих, хто діяв у ситуаціях максимальної небезпеки.
відкриває “невидимий фронт” війни. книга дає змогу побачити той бік боротьби, який зазвичай залишається поза новинами: розвідку, рейди в тил ворога, тишу, ризик, виснаження, страх, побратимство й рішення, від яких залежить життя.
книга пам’яті про реальних Героїв України. Видання присвячене розвідникам ГУР, зокрема полеглим воїнам, які виконували надзвичайно складні бойові завдання. Тому читання цієї книги - це не лише знайомство з воєнною прозою, а й спосіб зберегти пам’ять про людей, які віддали життя за Україну.
поєднання документальності і художнього. це не сухий військовий звіт, а художньо-документальна розповідь, де реальні події передані через живу мову, емоції, напругу й людські деталі. Саме тому книга може бути цікавою не лише тим, хто стежить за воєнною тематикою, а й широкому колу читачів.
важливість для освіти й осмислення сучасної війни. Книгу дозволили використовувати у старшій школі на уроках історії України, української літератури та предмета «Захист України». Це означає, що її розглядають не просто як окремий текст, а як матеріал для розмови з молоддю про війну, відповідальність і ціну свободи.

Цитати:

Повертаючись додому, думаєш про все на світі. Точніше, згадуєш про світ, що тепер видається винятково прекрасним, хоча й таким далеким від цих майже непрохідних боліт, смертельної небезпеки і нелюдської втоми. Шлях назад підбадьорює, надає нову надію та багато ідей, що треба встигнути, коли повернешся.
У глухій нічній тиші, коли хіба що тільки цикади порушують спокій безлюдного простору, хочеться на хвильку впасти у траву посеред цієї – тепер уже рятівної- лісової глухомані і дивитися в зоряне небо, мріючи насамперед про зустріч із рідними і коханими.
Бо йшлося про завдання, здається, понад людські можливості і сили. І в той момент, коли озвучується характер і сенс такої операції, точно не звучить стандартне «бережи себе» чи «повертайся, ти нам потрібен». « Я не знаю таких герої. Ні в книжках, ні в американських блокбастерах», - оце й усе, що хочеться сказати людині, яка добровільно приймає такий виклик.
Очевидно, для тих, хто не в темі, це мали бути вельми кремезні – «шварцнеггероподібні» - люди, але коли б свідкам, що метушилися поблизу заправки, шепнути, що перед ними елітний розвідувальний загін, вони здивовано, якщо недовірливо, розвели б руками: що тут особливого? Чоловіки та дівчата, яких повно довкола – з різною тілобудовою, зростом, віком. Так і не скажеш, що вибрані.
Бо що казати тим, хто вже не раз проходив такий шлях і знає усі його плюси і мінуси до найменших дрібниць? Чужим тим паче не розкажеш. Про що? Про порушення травлення? Пошкодження стопи? І ще про багато чого, про що розвідники, як правило, мовчать чи тільки усміхаються на розпитування. Зрештою, розвідників мало хто розпитує, бо мало хто насправді знає про їхню справжню роботу.
Страх і стрес усе ближче й ближче. Очікування початку операції – це як перед стрибком із парашутом: чим довше чекаєш, тим страшніше. Тому хотілося вже якнайшвидше починати, щоб менше думати про це.
У спогадах чи не кожного з нас довоєнне — цивільне — життя видається менш драматичним, ніж було насправді. Воно радше схоже на дитячий калейдоскоп: повільно крутиш його — і він видає тобі багато красивого і навіть захопливого. Та тільки-но в думках наближаєшся до тієї фатальної пори, коли в країні стає вже надто тривожно, але ще не повномасштабна війна, — і калейдоскоп подій міняє свої барви у шаленому темпі, все більше і більше замулюючи скельце. Тривожність досягає свого піку.
…з початком анексії Криму і російського вторгнення на Донбас, таки відбувся частковий розлом суспільних відносин: у багатьох загострилося відчуття несправедливості, коли свідома частина суспільства добровільно пішла боронити країну, а інша — більша його частина — не відчувала своєї причетності до того, що відбувалося далеко від Києва. Війна була десь там, на Сході. Десь там «віджали» Крим, однак це стосувалося не надто багатьох людей. У суспільстві панувала не висловлена вголос позиція, мовляв, нехай цим переймаються інші, вони за це отримують платню. А я поспостерігаю і покритикую. Переважно з такими настроями Україна і підійшла до 24 лютого 2022 року, коли чи не для всього народу і мало не водномить таки відкрилося розуміння і прокинулося гостре відчуття своєї країни як власного дому, своєї родини, навіть якщо й розкиданої по багатьох регіонах, власної квартири чи батьківського ґанку — усього того, на що посягнув ворог, намагаючись спочатку сплюндрувати, а далі загарбати. Бо все це — не просто периметр, у межах якого ми проживаємо своє життя. Це щось значно більше, і глибше, і ширше. Це те, що ми називаємо своєю Батьківщиною і батьківщиною.
Кожну людину із самого дитинства вчать захищати своє — не дозволяти відбирати іграшки на дитячих майданчиках, вміти давати відсіч, якщо тебе ображають у школі чи принижують в інституті. Ми з батьками зводили паркани і встановлювали камери відеоспостереження у своїх оселях. Тобто нас свідомо готували захищати все, що належить нам. «Захищати своє!» — цей внутрішній клич мільйонів розправився, як стисла пружина, і дав поштовх до немислимо відчайдушних вчинків наших співвітчизників, історію про яких ще напишуть у майбутньому.
І відповідь на запитання, чому у перші дні і тижні в країні все відбувалося так хаотично, більш риторична, поки триває війна, як і оце невідступне й надто болюче «чому?». Почасти це був результат «заколисаної», самозаспокоєної загальнодержавної ситуації, коли розслаблене необмеженою свободою — діючим «безвізом», і, здавалося би, близькими обрисами Євросоюзу — суспільство не надто переймалося питаннями безпеки країни.
Будь-яка, навіть порівняно легка операція для розвідника — це все одно суцільний, бо не завжди передбачуваний, стрес. Неочікувана перешкода. Випадкова дезорієнтація. Раптова травма. Втрата амуніції. Контакт. Тоді головне — не впасти у ступор, не заклякнути від страху. Знову ж таки, порівнюючи зі стрибками з парашутом, ти маєш зробити крок вперед, щоб відділитися від рампи. Якщо ти зробив такий крок — ти подолав свій страх, миттєво зважився на якесь конкретне рішення і зробив певні дії. Вже потім, після стрибка, на землі, проводиш самоаналіз, коли можна спокійно подумати, чи так навантажив ногу, як згрупувався, наскільки далеко вистрибнув, а ще поміркувати, як самовдосконалитись у майбутньому.
Сучасну війну називають високотехнологічною. Безпілотники, дрони, високоточна зброя — стали справжнім проривом, вони змінюють поле бою, дають перевагу над противником, дозволяють діяти точніше, швидше, ефективніше. Але, на жаль, навіть найсучасніші технічні засоби не здатні вирішити все. Як і на сивих сторінках історії військового мистецтва, стратегія успіху залишається незмінною: ефективність виконання завдань досягається лише завдяки комплексному підходу. Людський фактор залишається серцем цієї боротьби. Є завдання, де без людської присутності — рішучої, вмотивованої, сильної духом — неможливо досягти результату. Успіх приходить там, де технології поєднуються із професіоналізмом, витримкою й вірою в справу. Тому залучення ідейних, ментально стійких, сповнених жаги до перемоги та з вірою в серці людей є невід’ємним, а в цій специфіці — основним ключем до нашої з вами Перемоги!
Найкраще і найгостріше переосмислення себе, свого життя, почасти світогляду і навколишнього світу відбувається, коли відвідуєш флоатинг — особливий терапевтичний сеанс, за допомогою якого досягається глибока релаксація всього організму. Відчуваєш себе в невагомості, як у космосі. Ти наодинці зі світом. Тріумф одинокості. Під час особливо небезпечних операцій відбувається майже те саме — тебе супроводжує здебільшого мовчазна і напружена самотність. До самотності додається стрес, утома і позамежовий адреналін. Усе це певним чином спонукає до самоаналізу. Ти механічно скануєш і ревізуєш своє життя, мало не під мікроскопом роздивляєшся минуле. Чудовий «сеанс» зазирання в себе, коли б так не тиснула небезпека, яка чатує на тебе і твоїх побратимів, без перебільшення, на кожному кроці. У спокійнішій атмосфері, як на флоатингу, думаєш про те, що зробив би інакше, але на те вони і спокійні обставини, щоб діяти зваженіше, а у стресовій ситуації мусиш швидко ухвалити рішення, від якого може залежати твоє життя і життя інших.
Побратим, який виконував завдання за лінією бойового зіткнення, в тилу ворога, пройшов дуже велику відстань. Небезпечна дорога так вимучила його, що він неспроможний був думати ні про що інше, а лише… про домашній компот… Ось він його п’є.. Ароматний такий, такий смачнючий, з великої скляної банки, великими ковтками, не залишаючи ні краплини на денці. Наливає ще і п’є, п’є – і напитися не може.
Передати відчуття , коли нарешті ступаєш на рідний чорнозем, неможливо словами. Ніякими. Тоді ти – наче той телефон, що заряджається без зарядки. Ти готовий цілувати рідненьку землю, кожну травинку на ній і кожну мурашку. Ти вдома!
…щоб впасти, потрібна системність. Точніше, падати можна, тільки завжди треба підійматися. І головне – продовжувати крокувати.
Там, де сходить сонце, починається життя!.. Вранішнє сонце завжди нагадує мені шкільний випускний. Хороша традиція – іти в нове життя із сонцем… Світло завжди приносить нові ідеї, і зі світлом з’являються сили.

Про авторів:

у передмові до книги прямо пояснюється, що цю історію поки неможливо розповісти повністю й назвати всіх поіменно, адже частина подій і людей досі потребує захисту. Саме тому розповідь подана натяками, півтонами й обережними формулюваннями. Водночас ця анонімність не робить текст менш щирим. Навпаки, передмова підкреслює: за книгою стоїть колективний голос людей, які знають цю історію зсередини, пов’язані з надскладними бойовими завданнями, ризиком, відвагою і пам’яттю про тих, хто віддав життя за Україну.
Ерік Ван Торн – псевдонім українського військового розвідника, командир однієї з розвідувальних груп воєнної розвідки, що відповідає зокрема за підготовку і виконання операцій у глибокому тилу ворога.
Остап Лазутчик і Нора Шедоу – також зазначені як автори під псевдонімами і є бійцями воєнної розвідки.
Марія Матіос – не авторка, але редакторка тексту. Її важлива роль у цьому виданні, як літературного редактора полягала у допомозі перетворити небезпечне й чутливе свідчення на книгу для широкого читача без шкоди для безпеки.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.