Ветеранська література. Валерій Галадим "Стріляний горобець"

Валерій Галадим

«Стріляний горобець»

(Літературна агенція «Піраміда», 2024)

Про книгу:

дебютна збірка Валерія Галадима, до якої увійшли повість "Стріляний горобець, або один день з життя Валерія Вікторовича ", есеї "Про кота", "Про найзаповітніше", "Що таке окупація", новела "Сон" та поезія "Згадаймо, браття".
центральним твором книги є повість "Стріляний горобець, або один день з життя Валерія Вікторовича ", що описує короткий відрізок бойового шляху головного героя — 55-річного Валерія Криничного, добровольця, який у 2015 році пішов до війська. Герой є художнім відображенням самого автора. Галадим майстерно поєднує автобіографічні деталі з художнім осмисленням воєнної реальності.
назва повісті походить від фразеологізму "стріляний горобець", який символізує досвідчену людину, загартовану життям і випробуваннями. У текстах книги переплітаються іронія, сум, гіркота втрат, теплі спогади про побратимів, а також замальовки з передової, сповнені як трагізму, так і побутового гумору.
ключові теми збірки: фронтові будні, робота сапера, постійна присутність смерті поруч із надією, життя під окупаційним тиском, внутрішній опір, загроза, гідність і питання: як залишитися людиною, коли світ довкола руйнується.
передмову до книги написав побратим і земляк автора — Василь Паламарчук, відомий як автор книги "Військовий непотріб". Василь загинув у липні 2024 року на фронті. Саме він став натхненником написання цієї книги.
видання побачило світ ще до того, як Валерій Галадим зміг вирватися з окупованих Олешок. Написаний текст він передав телефоном, ще перебуваючи на тимчасово захопленій території.

Чому потрібно читати:

досвід. Книга відкриває перед читачем людину, яка пройшла чималий життєвий шлях крізь багато етапів новітньої історії України: радянське минуле, перші роки незалежності, революції, початок війни, служба в ЗСУ, окупація рідного міста, арешти, допити та драматичне повернення з тимчасово окупованої території. І саме з висоти такого досвіду написані тексти у цій книзі.
щирість. У книжці немає вигаданої героїки чи надмірної емоційності. Галадим говорить чесно про українське військо - з його труднощами, злетами та недосконалістю. У центрі - люди, які, попри все, зберігають вірність своєму обов'язку. Іронія, деталізація, поетична чуттєвість та заклики до дії - це щирий голос покоління, сформованого війною.
голос та свідчення. Війна - це не статистика і не мапи. Це - люди, історії, долі. І в цій книзі ми бачимо голос автора: простого українця, який не скорився, не втратив себе, пройшовши окупацію, і вижив. Його книга - це збереження правди. Бо якщо мовчати - цього ніби не було. Якщо записати - залишиться пам’ять. Якщо прочитати - буде розуміння.
пам'ять. Цінність збірки - у збереженні історичної пам’яті. Тексти про війну мають важливість і цінність не тільки про події повномасштабної війни, а також і початку війни від 2014 року. Вона вшановує тих, хто першим став на захист, хто передав досвід новому поколінню воїнів - тим, хто нині вже теж стали "стріляними горобцями", що тримають фронт.

Цитати:

Я не служити прийшов, а захищати країну.
Ти що здаєшся? Ти ж доброволець, а добровольці не здаються.
Це не мої кулі, якщо я їх чую.
А коли буде зарплата? – своє традиційне запитання поставив Микола…
Сьогодні не буде, - так само традиційно відповів Криничний.
Ви уявляєте? Йому лише п’ятдесят п’ять років, а він уже старший лейтенант!.. Ну ви і кар’єрист, батєнька!
Час швидкоплинний. Зараз головне – не зламатися, не занепасти духом. Треба вистояти. Незабаром усе зміниться, і я знову буду потрібний.
В нашому корпоративному закритому середовищі поява нових людей з «гражданки» з новими, нестандартними поглядами і підходами, які не бояться виявити ініціативу і брати на себе відповідальність, - це як порив свіжого вітру в… задушливій атмосфері наглухо зачиненої кімнати.
Знамениті «Бички в томаті»! Мабуть кожний, хто пройшов АТО, і Криничний серед них, не раз присягався, що у своєму майбутньому цивільному житті ніколи не те що не скуштує, а навіть не гляне в їхній бік
Везіння – штука дуже примхлива… кулі абсолютно байдуже, хто ви: піхотинець, сапер чи навіть інженер…
Окупація – це абсолютне беззаконня. Це повна сваволя окупантів і безправність та беззахисність місцевого населення. Це постійні тривога і страх за життя дітей, батьків, рідних і близьких, за долю країни, що липким туманом страху оповили душі людські. Це переховування українських символів, українських слів, українських думок. Це відчай, який охоплює тебе від безсилля і неможливості хоч щось змінити. Це суцільна наруга над гідністю. Це вічні сутінки, що поселилися в наших серцях. Це рабство.
Знаєте, кожна людина у свій час постає перед моральним вибором: який шлях обрати, - важкий, але праведний і чесний чи легкий, але лукавий та грішний. Кожний проходить випробування. Більшість, звісно, цього навіть не помічає, робить свій вибір не думаючи, керуючись емоціями та інстинктами, дивуючись у подальшому, чому їхнє життя складається саме так, а не інакше…
Ви мабуть здивуєтеся, але мені подобається моє життя… Не все в ньому влаштовує, не все вдавалося, але це моє життя, яке я побудував сам… Все, що я маю, мої успіхи і невдачі – це результат моєї власної роботи, моїх перемог і моїх помилок. Я чесно дивлюсь людям в очі і пишаюсь цим.

Про автора:

Валерій Галадим — фаховий будівельник, ветеран АТО/ООС, учасник російсько-української війни, майор у відставці.
народився у 1959 році на Миколаївщині в селянській родині. Після строкової служби працював у будівництві. Після 1991 року займався підприємництвом, очолював районну громадську організацію, був депутатом міськради, активно виступав проти проросійських політичних сил, брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності.
у лютому 2015 року добровільно мобілізувався до ЗСУ. Служив в инженерно-саперному підрозділі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині. Після демобілізації, у 2017 році знову повернувся до війська за контрактом до 2019 року.
вийшовши у відставку у званні майора, Валерій залишався активним у ветеранському русі: їздив на збори, «щоб тримати себе у формі», активно займався громадською діяльністю, брав участь у заходах, присвячених вихованню підростаючого покоління.
від початку повномасштабного вторгнення Валерій Галадим пережив трирічну окупацію у своєму рідному місті — Олешки. В умовах тимчасового контролю з боку російських військ він принципово відмовився отримувати російський паспорт та будь-яку допомогу з боку окупаційної влади. Його, як атовця, загарбники розшукували, тому вони з дружиною постійно переховувались. Однак на цьому випробування не завершилися, невдовзі їх чекав ще один удар: підрив Каховської ГЕС. В одному з інтерв’ю згадує: «Нам пощастило, бо будинок стоїть на пагорбі, і саме тому у нас води майже не було». Та навіть попри це, виживати довелося в надзвичайно важких умовах — без електроенергії та опалення, лише завдяки невеликому запасу харчів і городині. Вони з дружиною жили у приватному будинку, відрізаному від усіх благ цивілізації. Їхнє життя в окупації ускладнювалося ще й тим, що двоє з п’яти дітей — син і донька — також перебували на фронті. Це додавало ще більшого емоційного навантаження до і без того тяжкої реальності.
і все ж восени 2024 року окупанти схопили Валерія Галадима. Він був заарештований — арешт тривав цілий місяць і супроводжувався жорстоким психологічним тиском, допитами, побиттями та катуваннями. «Увесь цей час доводилося лежати прикутим наручниками — рукою й ногою — до батареї. Спав на підлозі, на старому матраці, з мішком на голові, який було категорично заборонено знімати», — згадує Валерій в одному з інтерв'ю. Окупанти, не знайшовши жодних підтверджень обвинувачень, вивезли його в багажнику автомобіля і, зі зв’язаними руками, посеред ночі просто викинули в полі. «Як вивозили, так і викинули, десь у полі. Було темно, холодно, і я подумав: ось воно — кінець. Саме тут мене й закопають. Але я вижив», — згадує автор. Йому вдалося дістатися до найближчого села — Новоолексіївки. Він постукав до чужих людей, які, хоч і побоялися прийняти його до себе, дозволили переночувати в покинутій хаті. «Такі часи… Але вони не відмовили в допомозі: дали їжу й трохи грошей на дорогу». До рідних Олешок Галадим повертався довго й важко.
у квітні 2025 року Валерій із дружиною нарешті змогли вирватися на підконтрольну Україні територію І вже у травні взяв участь у VII Всеукраїнському форумі військових письменників. Його рукопис, надісланий донькою, отримав спеціальну відзнаку літературної премії ім. Василя Паламарчука "Смішно про страшне".
також у 2025 році Галадим став дипломантом літературної премії ім. Михайла Чайковського за книгу "Стріляний горобець" та на Всеукраїнському літературному конкурсі прозових видань імені Олександри Кравченко (Девіль) отримав диплом за повість «Стріляний горобець, або один день з життя Валерія Вікторовича» - за ретельне документування історії окремих побратимів та їх вклад у виборювання незалежності України.
нині Валерій Галадим із дружиною мешкає під Одесою. Але автор не втрачає віри і прагне бути активним учасником суспільного життя. «Ми втратили все, але не втратили гідність. Ми вже немолоді, але хочемо бути корисними. Не хочемо бути тягарем. Хочемо працювати, жити, говорити, писати, донатити. Бо воля — це те, чого найбільше потребує людина».