Ветеранська література: Тетяна Хіміон "Танго соло"

Про книгу:

Це документальна книга про людей, з якими довелось служити авторці. людей, які прийняли правила війни або підлаштувалися під її систему, зі своїми втратами, болями, радощами й “маленькими кроками вперед”.

Авторка описує свій військовий шлях - навчання, бойові виходи й передусім людей, які були поруч: абсолютно різних за характерами та життєвим досвідом, сильних і вразливих, «крутих» і не дуже. Це тверезий, чесний погляд на військо - на ставлення до жінки в армії, на недоліки системи загалом, але й разом з тим на силу людської підтримки, взаємну відповідальність і те, що тримає навіть у найважчі моменти.

Тетяна Хіміон написала «Танго соло», щоб чесно зафіксувати свій шлях крізь війну й зміни - як спосіб зберегти любов до життя, не втратити себе та зрозуміти, ким стає людина після пережитого.

Окрім прозових текстів, кожен розділ книги доповнений поезією авторки — сильною, точною, емоційно оголеною. Ці вірші не пояснюють події, а проживають їх разом із читачем, фіксуючи стан, біль і внутрішню напругу війни. Важливою частиною книги стали й фотографії побратимів і посестер, з якими авторка мала честь служити, - як жива пам’ять про людей, що були поруч у найскладніші моменти та стали невід’ємною частиною її шляху.

Чому потрібно читати:

Це книга про життя, а не лише про війну - про те, як людина зберігає себе, любов і сенс навіть у найжорсткіших обставинах. І ще це книга про нас: про те, як ми живемо і будемо жити поряд із Захисниками й Захисницями, про наше ставлення до них, про повагу й уважність, а також про те, чи зможемо ми правильно й гідно з ними комунікувати після пережитого досвіду війни.

Жіночий погляд зсередини війни - без пафосу, дуже чіткий і зрозумілий, але водночас наповнений глибокою емоційною чесністю та внутрішньою силою. Такий досвід є особливо цінним для комбатанської літератури України, адже кількість книг, написаних жінками-військовими, досі залишається відносно невеликою у порівнянні з книжками, створеними чоловіками.

Історія трансформації, зрозуміла кожному: як змінюється людина на війні, її роль, ідентичність і цінності, коли звичний світ руйнується. Людина, яка щиро любила танці, раптово стає воїном, але водночас знаходить опору у власному попередньому досвіді. Недарма авторка зазначала в одному зі своїх інтерв’ю: «Танець - це координація, боротьба, навантаження. Коли мотивації не вистачає - працює дисципліна».

Текст, що дає опору. Він не героїзує біль і не прикрашає втрати, а показує, як рухатися далі - крок за кроком, навіть тоді, коли життя вже ніколи не буде «як раніше». І разом з авторкою та її розповідями ми вчимося цьому руху - уважному, чесному й людяному.

Цитати:
💬 …Як показав досвід, або мрії мають термін придатності, або їх замінюють прості бажання.

💬 Жити, залишаючи щось хороше,а не просто не роблячи чогось поганого. Жити, розуміючи, що в кінці смерть, а не жити, боячись померти. Це не про безсмертя, не про фантастичні історії мати чарівну пігулку, а про два стани цього слова: залишитися живим та дозволити собі жити.

💬 Людину можна оцінювати не сантиметрами, а об'ємом серця; не сильою страждань, а кількістю страждань людей від неї.

💬 Усе буде так, як ми не хотіли, але прийняли… Ми пишемо історію.

💭 Хто тепер я? Ким можу залишитися? Чи хочу я залишитись тим, чим можу? Чи здатна на все те, що вміла? Чи хочу хоч щось із того, що мала? Хтось назве це переоцінкою цінностей чи змі- ною свідомості. Річ у тім, що мої цінності мене влаштовували, ба більше, мене навіть я влаштовувала. А тепер? Світ ніби спинився, часи повні подій, а душа як сито, нічого не залишається в ній, ніщо не наповнює її. Хто закінчує цю книгу? Сильна та незалежна чи слабка та спустошена? Людина, яка готова вступити в нерівний та безнадійний бій, чи істота, яка не вірить у перемогу? Та, яка веде за собою, чи та, що не хоче зрушити з місця? Дівчина в рожевих окулярах чи стара бабця, яка ненавидить усіх за все? Ким би я тепер не була, головне, щоб ви дали мені можливість бути собою. Не заганяйте мене у свій світ, не сподівайтесь, що я повернусь, вдягну панчохи та підбори й буду танцювати. І це не тому, що я не люблю танцювати, а тому, що колись усе ламається. Не намагайтеся сказати мені, що я роблю щось не- правильно. Не треба знаходити пояснення чи виправдання. Не кажіть, що ви мене розумієте, бо це неможливо. Я прийду у ваше життя так, ніби все це природно, але не вірте в це, я просто прийду і буду йти з вами в паралельному світі. Відпустіть мене, але не втрачайте.

Мені б хотілось дуже зазирнути
Туди, де вже за сорок мають діти.
Де мають вони вуса та сивіють,
Родини власні та юрму малечі.
Можливо, в тому світі нас немає,
Можливо, зникли десь під час війни ми,
Щоб діти наші мали змогу жити,
Життям зі смаком волі у повітрі.
Хочу ту старість, де я можу бігти.
Де подорож із коханим зовсім звична.
Можливо, танцювати на вечірках
Та з подругами випити текіли.
В ній можу бути звичною бабусею,
Яка млинцями внуків нагодує.
Хотілося б у ту старість зазирнути...
Бо в мене старості, можливо, і не бути.

Тепер вже інші в нас прикраси,
Чи повернуся до старх знов?
Купую зброю та припаси
Вдягаю бронік… не любов.

Як воно ходити по порожнечі?

Як тримати в руці нічого...

Як воно говорити тільки з собою?

Про важливе та різний непотріб...

Як воно ходити по металевому полю?

Кожен крок ступати в безодню...

Як воно кохати без нього?

Ніби є, але ніби немає нічого...

Найкраще, що з тобою могло статися:
Ти отримав важке поранення.
Тепер у тебе є можливість вижити,
А в мене - тебе собі залишити.

Я маю досвід бути людиною,
Трішки є досвіду бути скотиною,
Навіть вмирати досвід я маю,
Як відродитись - ось це я не знаю.

Не стирайте наждачкою світло.
Не робіть децибелами дружби.
Не просить кулаками по столу.
Не дзвоніть ногам и у двері.
Не поєднуйте цвяхами руки.
І не пестить ватрою душу.
Не вкривайте ненавистю тіло.
І живим ще не дихайте смертю.

Я змінила посмішку на погляд,
Це прикраса нового життя.
Навіть, коли буде перемога,
Цим вимірюватиму буду я життя.

Які дорослі стали наші діти,
Які сумні жіночі голоси.
Рахунок днів важких та більш болючих,
Що їм сказати... Залишайтеся живі!

Про автора:

Тетяна Хіміон багато років працювала професійно з бальними танцями — виховувала чемпіонів світу, була суддею міжнародних змагань, організовувала культурні заходи у Слов’янську.

Народилася у білоруському Гродно, але з дитинства живе у Слов’янську. Родина повернулася на Донеччину одразу після її народження.

У дитинстві займалася різними видами спорту, але головним захопленням стали бальні танці. Танцювати почала ще з першого класу, а в старшій школі тренування і виступи стали пріоритетом: "Школу могла пропустити, заняття — ніколи" - так зазначала про себе Тетяна Хіміон.

У 2002 році Тетяна Хіміон заснувала танцювальний клуб «Фо степ», 20-річчя якого планували відзначити у 2022 році, але повномасштабна війна змінила ці плани.

З початком широкомасштабного вторгнення росії, коли її чоловік пішов до територіальної оборони, Тетяна спочатку волонтерила, а згодом приєдналася до ССО.

Позивний “Танго” обрала саме через свою пристрасть до танцю, і він для неї символізує життя, боротьбу та силу духу на війні.

Була снайперкою на передовій - воювала під Херсоном, на Донеччині (Нетайлове, Курахове, Гірник, Українськ).

За час служби була тричі поранена, але найбільш важке поранення отримала від атаки ворожого дрона - значні ушкодження ноги, спини та корпусу, після чого пройшла вісім операцій. Зараз проходить лікування і реабілітацію. І хоч лікарі дають невисокі шанси на повне відновлення ноги, але Тетяна щодня тренується та планує повернутися до служби, можливо у новій ролі (наприклад, інструкторській), якщо не повернеться на передову.