Ветеранська література. Гліб Бітюков «Моїй донечці. Записки тата з війни»

Гліб Бітюков

«Моїй донечці. Записки тата з війни»

(Видавництво Старого Лева, 2025)

Про книгу:

це збірка щоденникових текстів, звернень і коротких нарисів, написаних під час служби автора у ЗСУ, яку він присвятив своїй маленькій донці Стефанії.
тексти показують реалії війни, переживання батька, любов і тривогу за дочку, а також глибокі роздуми про життя, цінності та людяність у воєнні часи.
автор розповідає, що військова служба та розлука з донькою стали однією з головних мотивацій написати щирі тексти до неї, щоб передати свої почуття, переживання та думки за час війни, а також страх, що може не повернутися й не побачити доньку, тому записував “важливі слова”, які хотів би їй сказати. «Коли пишеш дитині, стаєш більш відкритим, відвертим, чистим», – зізнався авто р на одній із своїх презентації.
перші тексти з’являлися прямо в телефоні. Під час подій березня 2022 року він почав занотовувати звернення й думки в телефонних нотатках – як спосіб сказати доньці те, що не міг сказати вголос: «Я ліг на засніжену бруківку однієї з вулиць і став подумки розповідати своїй донечці те, що відчуваю. Те, що хотів би сказати, але не міг. Вона вже була далеко, і я не знав, чи ми ще колись побачимося». Також писав певні тексти спочатку як пости у Facebook та колонки в медіа, а потім зібрав їх у книгу.
попри складну тему книга легко читається, але й довго не відпускає. Короткі тексти-нариси можна читати фрагментами, повертаючись до них знову.
Шлях до видання був довгим: редагування і «дозрівання», загалом пішло близько 3,5 року. Після виходу книги автор розповідав, що донька була дуже рада, що тато написав книгу, хоч і зазначав що повністю прочитати й усвідомити зможе пізніше бо книга більше для дорослих і це можливість поділитися власним досвідом з іншими батьками, коли хтось з них перебуває на фронті. «Описую тут усі ці відчуття й переживання, сподіваючись на те, що це допоможе комусь вижити у складних умовах».
Один із заходів, на якому була презентована книга автора модерував військовий письменник Артур Дронь, автор книги про війну «Гемінґвей нічого не знає».
за двома нарисами – «Бахмут» і «вибір» та автора студія «Вавилон – 13» відзняла документалні відеофіксації реалій війни, які можна знайти за вміщеними qr-кодами.

Чому потрібно читати:

щоденник війни зсередини. Тексти написані військовим медиком безпосередньо під час служби – без дистанції часу й без прикрас. Наживо.
про любов сильнішу за страх. Війна тут проговорена через звернення батька до доньки – чесно, ніжно й дуже особисто. це для кожного і про кожного батька, який на війні. Для чого і чому він там: мотивація і причини.
війна без героїзації. Без пафосу й гучних слів – лише реальні переживання, сумніви, втрати й відповідальність. Це про те, що такі люди серед нас і їх в першу чергу треба розуміти, а не героїзувати і дистанціюватись.
підтримка для тих, хто чекає. Книга допомагає зрозуміти, що відчувають ті, хто на війні, і ті, хто живе в постійному очікуванні вдома, особлива якщо ваша близька людина є бойовим медиком
книга зберігає пам’ять про війну очима людини, яка рятує життя й боїться не встигнути сказати головне. і це головне дуже щире, часом емоційне і дуже глибоке, яке варто знати й пам’ятати, яку ціну платять наші Захисники і Захисниці.

Цитати:

Ми можемо бути свідками жахливих подій. Нам може здаватися, що далі життя не має сенсу, а те, що ми бачимо,- поза межами наших можливостей сприйняття. Але бажання вижити й допомогти вижити іншим вартує того, щоб не здатися. Десь поза межами цього жаху буде життя. І ми маємо його продовжити.
Для кожного з нас втрати різні, але вони про те саме: ми втрачаємо частину себе. У такі миті варто згадати всіх тих, хто нас любив. Любив такими, які ми є. Згадати їхні слова, їхні щирі побажання. Варто зупинити на хвилину світ. Вивільнити всього хвилину тиші, щоб згадати їхні обличчя, їхні теплі усмішки і щирі очі. Чи хотіли б вони, щоби ми здалися? Зневірилися? Розчарувалися? Як же багато цих людей! Ми не можемо їх підвести.
Часом здається, що втрачено сенс життя. Я більше ніколи не зможу бігати. Тепер ранки стануть порожніми. Немає куди тягнутися, немає чергової планки, яку ти ніколи тепер не здолаєш. Але не варто забувати, що сенс життю ми надаємо самі. Маємо навчитися, що важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, чого життя очікує від нас. Не треба шукати сенс життя – натомість варто думати про себе як про людину, якій те життя підкидає випробування, щодня і щогодини. Бо зрештою, життя – це відповідальність за те, щоб знайти правильні розв’язання проблем і впоратися з викликами, які воно ставить перед нами.
Кожен наш день- це ще одна написана книга, яку ми ставимо на поличку бібліотеки нашого минулого. Сенс життя не стільки в тому, що очікує нас попереду, скільки в тому, що ми залишаємо після себе, в тому, яку бібліотеку ми зберемо, що буде на тих полицях: цікаві книжки – чи просто томи з порожніми сторінками.
Цінність кожного з нас залишається з нами завжди – за будь-яких, навіть найгірших обставин.
Коли щось робиш, потрібно горіти цим і згорати. Згорати, не залишаючи себе на потім. Не чекати, не сперечатись не звинувачувати. Відпустити тих, хто пройшли повз. На кожного з них доля має свій план. Кулі, яка летить у тебе, усе одно не почуєш, а решта – не твої.
На мені відповідальність. За себе, за доньку, за життя бійців. Значить, маю рухатись вперед. Контролювати себе. Знову гуде сирена тривоги. Війна близько, ох, як же вона близько. Люди на пляжах, у торговельних центрах, на вулицях міст. Вони не знають, як це – жити під постійними обстрілами. Як добре, що вони цього не знають. Нехай вони будуть де завгодно – на пляжах. У магазинах, у товаристві друзів, - але ніколи не знають, що таке вибух неподалік. А я повернусь туди – у своє персональне пекло, в якому щодня сотні інших людей. Я маю бути там. Задля наступного Дня Незалежності. Задля усмішки на доньчиному обличчі. Навіть лише заради цього варто жити й не дати ворогу зжерти нашу країну.
Круговерть життів навколо пришвидшує цей квантовий стрибок чи то дорослішання, чи то черствіння. Війна виправдовує це черствіння, грубість, зверхність і навіть жорстокість. Бо ми там, куди решта намагається навіть не дивитися, швидко перегортаючи новини, щоб поглядом не зачепитися за нові метри уже не нашої території й кількість загиблих героїв.
Ти ще не розумієш, як важко втрачати когось дуже близького, і я так не хотів би, щоб цим близьким колись став я. Але навіть якщо це трапиться, ти прочитаєш усе, що я тобі написав, і знатимеш, що твій тато, як і багато інших татусів, пішов захищати свою дитину від жахливого ворога, який напав на нашу країну багато років тому. Не всі й одразу це зрозуміли.
Це так легко й важко водночас. Ступити крок «від», а не «до». Відштовхнутися від усього, що любиш, залишити позаду себе тепле, ще сонне, наше з тобою улюблене місто, купити квиток на війну і їхати в нікуди. Туди, де знищені будинки й мости, туди, де світло ледь пробивається крізь дим вибухів.

Про автора:

Гліб Бітюков - український військовий медик, лікар, блогер, експерт з медичного менеджменту, громадський діяч і викладач.
закінчив Київський медичний коледж і понад п’ять років працював у службі екстреної медичної допомоги в Києві. Згодом здобув ступінь бакалавра в Тернопільському національному університеті, а також отримав медичну освіту за кордоном — у США та на Мальті.
до повномасштабного вторгнення працював медичним менеджером. Був радником при Міністерстві охорони здоров’я, виконуючи роль у трансформації системи екстреної медицини та впровадженні сімейної медицини та електронних систем у медицині.
під час пандемії COVID-19 поїхав до Італії, щоб допомагати місцевим лікарям у пікові моменти захворюваності.
у 2024 році закінчив магістерську програму з публічного управління та адміністрування у Школі публічного управління Українського католицького університету
входив до числа 30 публічних інтелектуалів, до чиєї думки прислухаються українці за версією видання NV.
організовував та проводив навчання з тактичної медицини для добровольців і військових, включно з бійцями ЗСУ та Нацгвардії.
з початком повномасштабної війни у 2022 році Бітюков добровільно вступив до лав Збройних сил України. Служив військовим медиком у гарячих точках, включно з Бахмутом, Авдіївкою, Харківщиною та іншими напрямками фронту.
Під час служби отримав важке поранення, після чого проходив лікування і реабілітацію.
Бітюков також викладає в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та активно залучений до освітньої та громадської діяльності у сфері медицини та громадського здоров’я.
є засновником центру здоров’я і розвитку дитини «М’ятне слоненя», створеного для підтримки батьків дітей із розладами аутистичного спектра, дефіцитом уваги та гіперактивністю. Центр допомагає родинам зрозуміти, що такі діти можуть успішно адаптуватися в соціумі, однак подолання поведінкових труднощів потребує часу й системної роботи.
захоплення та інтереси автора пов’язані з писемністю (блогінг та тексти), освітою (постійне навчання та викладання), тактичною медициною та роботою з людьми, а також системним мисленням щодо змін у суспільстві, медицині та обороні України. У своїх виступах автор багато уваги приділяє ціннісним питанням: свідченню, служінню, спілкуванню, розвитку системи охорони здоров’я та ефективності армії. Для нього це не просто професійні інтереси, а життєва філософія, пов’язана з тим, як він будував свою кар’єру і свої тексти
про свою мотивацію піти до війська автор на своїй презентації книги описав так: «Іншого варіанта не було, адже коли на тебе насувається ця армада й коли ти розумієш, що мова не про твою особисту долю, не про долю твого міста, а про майбутнє твоєї країни – вона буде існувати чи не буде? Для мене іншого вибору не було. Лише зібратися, мобілізуватися внутрішньо, сказавши собі: все, ти йдеш в армію. Так, мені це було трішки простіше, ніж багатьом іншим, тому що я був волонтером-медиком з 2014 року. Відколи залучений до війни, тісно спілкувався з хлопцями, які там, бачив реальну війну, бачив поранених, знав, що відбувається на фронті. Тож чудово розумів, куди йду і яка наша армія. Але, безумовно, цей крок був визначальний: так, ти тато і маєш думати й дбати про своїх дітей, тобто дбати про їхнє майбутнє. А якщо хочеш, щоб їхнє майбутнє було в цій країні, то мусиш щось зробити для цієї країни. Тож зберися й піди в армію».

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна , авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.