Ветеранська література: Владислав Куліченко («Тихий») «На східному рубежі»

Владислав Куліченко («Тихий»)

«На східному рубежі»

(Видавництво «Твори», 2025)

Про книгу:

це документальна книга про війну очима звичайного піхотинця, відверта розповідь українського військовослужбовця про війну, побачену з позиції звичайного піхотинця. В основі твору лежить особистий бойовий досвід Автора, його спогади, переживання та щоденникові записи, які він почав вести після перших бойових завдань.
у книзі автор розповідає про добровольців із Кіровоградщини, які на початку повномасштабного вторгнення стали на захист України, про свою службу в 9-му окремому стрілецькому батальйоні, виконання бойових завдань разом із військовослужбовцями 57-ї окремої мотопіхотної бригади, перші зіткнення з ворогом, випробування та втрати.
географія описаних подій охоплює Луганщину, Херсонщину та Донеччину. Серед місць, згаданих у книзі: Тошківка, Лисичанськ, Воронове, Метьолкіне, Вовчоярівка, Лоскутівка, Лисичанський нафтопереробний завод, Богданівка та Берхівське водосховище. Окремі розділи присвячені бойовим завданням на Херсонщині, зокрема подіям серпня 2022 року.
війна тут показана чесно - без прикрас та вигаданого героїзму. Автор не намагається постати безстрашним воїном. Він відверто говорить про фізичне й моральне виснаження, страх смерті, розгубленість, конфлікти, власні помилки та сумніви. У його розповіді військові - це насамперед звичайні люди зі своїми слабкостями, потребами й почуттями.
особливе місце у книзі посідають побратими. Через історії друзів і бійців по службі автор показує людей, які залишили звичне життя, роботу, родини та особисті плани, щоб захищати країну. Книга зберігає пам'ять про загиблих і водночас є подякою тим, хто продовжує боротьбу.
це також історія внутрішнього стану людини, які опинилась в армії. Автор розповідає про власні психологічні переживання ще до повномасштабного вторгнення та про те, як війна змінила його світогляд, ставлення до себе, життя, смерті й майбутнього.
у творі переплітаються бойові епізоди, буденні ситуації, гумор і філософські роздуми. Поряд із небезпечними завданнями автор описує повсякденне життя військових, їхнє спілкування, взаємну підтримку та моменти, коли навіть у найважчих обставинах знаходиться місце для жарту.
книгу доповнюють фотографії, зроблені автором та побратимами безпосередньо під час служби, а також карти місцевостей, які допомагають краще зрозуміти перебіг описаних подій.
окрему емоційну глибину твору додають авторські вірші. Поетичні вставки передають особисті переживання, роздуми та почуття, які не завжди можна висловити звичайною розповіддю.
в одному з інтерв’ю автор зазначав, що «На початку це не планувалося як книга. Це, скоріше, був мій спосіб кудись виплеснути свої емоції, комусь виговоритися». І це допомагало автору. А згодом особистий щоденник переріс у повноцінну книгу, як не лише свідчення про пережите на війні, а й спосіб донести читачам краще розуміння, що відчувають військові та який слід війна залишає в їхніх душах.

Чому варто прочитати

щоб побачити війну очима людини, яка безпосередньо перебувала на передовій. Це можливість дізнатися не лише про бойові завдання, а й про повсякденні випробування піхотинців, їхні думки, страхи, переживання та маленькі миті звичайного життя посеред війни.
щоб краще зрозуміти військових. Книга допомагає подолати відстань між цивільним і військовим досвідом, побачити за образом захисника живу людину, якій буває страшно, боляче, важко і яка так само потребує підтримки та розуміння. Навіть сам автор в одному із своїх інтерв’ю про це говорив: «Я дійсно хочу, щоб ті, хто прочитають, вони зрозуміли, що відбувається у наших душах … після того, що ми проходимо».
щоб усвідомити, що мужність не відсутність страху. Автор відверто розповідає, що з кожним наступним бойовим завданням боявся навіть сильніше, адже вже знав, що на нього може чекати. Його досвід показує: сміливість полягає не в тому, щоб нічого не боятися, а в здатності діяти попри страх.
щоб зрозуміти, як війна змінює людину. Автор простежує власні внутрішні зміни: від юнака, який сумнівався у собі та своєму майбутньому, до військовослужбовця, який після пережитих випробувань інакше оцінює власні можливості, вчинки й життєві цінності.
щоб дізнатися, чому важливо говорити про психологічні труднощі та звертатися по допомогу. Книга порушує теми депресивних станів, травматичних спогадів і душевного болю. Автор на власному прикладі наголошує, що не варто залишатися наодинці зі своїми переживаннями, а звернення до фахівців - важливий крок до відновлення.
щоб краще зрозуміти тих, хто повертається з війни, і тих, хто продовжує служити. Особливо цінною книга може бути для рідних і близьких військових, адже допомагає побачити переживання, про які захисники не завжди готові говорити навіть із найдорожчими людьми.
щоб зберегти пам'ять про звичайних людей, які стали на захист України. Це не лише історія одного військовослужбовця, а й свідчення про його побратимів, з якими пройшли поруч найважчі випробування, хто продовжує службу і хто назавжди залишився у спогадах товаришів.
щоб побачити війну без романтизації, але з людяністю. У книзі є місце не лише болю та втратам, а й дружбі, гумору, підтримці, допомозі один одному, любові до життя та надії. Саме такі деталі дозволяють глибше відчути, що стоїть за сухими повідомленнями про бойові дії.

Цитати:

Я любив заходи Сонця навіть до війни, але тут вони для мене набули особливої чарівності, вони були для мене як орієнтир, вказуючи шлях додому. Я тут, на сході, а он там за горизонтом, де Сонце сідає - мій дім, якщо довго йти в тому напрямку, то рано чи пізно я прийду до своїх рідних країв. Якщо загублюся, Сонце в прямому і переносному значенні буде освітлювати мені шлях додому. Іноді, вечорами, коли особливо сумно ставало на душі, я дивився на захід Сонця, уявляв свій дім, який воно зараз бачить, мріяв про те, як колись зможу потрапити додому, обійняти маму та брата. Вечірнє Сонце зігрівало моє обличчя, а думки - мою душу. Тепер я усвідомив, як це по-справжньому сумувати за своїм домом. Час тут йде зовсім інакше, лиш 8 червня, а відчуття неначе пів життя пройшло.
Що можуть знати цивільні про війну - виключно те, що в новинах прочитають, там немає втрат особового складу, там місце виключно героїзму. А те, що діється в голові та серці піхотинця, зможе зрозуміти тільки ще один піхотинець, який пройшов схоже пекло. Цивільні нас ніколи не збагнуть, як би вони того не хотіли.
Я згадував ті зруйновані села і людські будівлі, понівечені лісосмуги і поля, а на заміну їм вже бачив цілі і доглянуті домівки людей, зелені лісосмуги і квітучі поля, і це викликало в мені почуття когнітивного дисонансу. В голові суперечили спогади і дійсна реальність. Я вже й забувся як виглядають нормальні населені пункти, де немає війни. В якийсь момент я дійшов висновку - якщо достатньо довго їхати, то кожна дорога приведе тебе на війну. Тиша зміниться кулеметними чергами, квітучі поля вкриються вирвами від вибухів, лісосмуги втратять свою зелену красу і змінять її кострубаті пеньки й посічені стовбури.
Мета таких прогулянок була в тому, щоб звикнути до спокою і не забути радощів цивільного життя, але в своїй формі я почувався зайвим і непотрібним в тому місці - іноді ловив погляди перехожих на собі, і це бентежило мене, я почувався незатишно під такими поглядами. Але серед військових я почувався затишно. Іноді йдучи містом я міг натрапити на такого ж бійця - будучи незнайомцями, ми все ж вітали один одного кивком та йшли далі по своїх справах. Це був прояв такої неписаної військової чемності, все ж приємно знайти в цих краях того ж, хто є таким самим чужинцем, що опинився тут не з власної волі. Іноді я впадав у очі якійсь красуні, але психологічний дискомфорт швидко змушував мене ховати очі додолу, та це звісно приємно. Бачити гарну дівчину солдатові так само важливо, як і здоровий сон, а відчувати зацікавленість до себе, така ж підтримка, що й повноцінна розмова з психологом. Тоді ти розумієш, що все ж є таким самим повноцінним учасником суспільства, який не перебуває на узбіччі цієї дороги.
Людям властиво бути довірливими, мов діти, навіть в дорослому віці, важливо лиш знайти тему, в якій людина буде зацікавлена, і навіть найзатятіший скептик чи параноїк віднаде віру і надію.
О, оце я розумію, справжній солдат, чуть що - одразу спати!
Я думаю, більшість, хто ходив на бойові завдання, розуміють як це, коли тобі раптово кажуть іти на вихід і в тебе і в тебе абсолютно зникає настрій.
Я не буду виправдовувати ні тих, ні інших, зрештою, такий «Моя хата скраю...». Кожен очікує, що його у нас менталітет - мине ця участь, і якось воно без нього там вирішиться все. Для самозахисту і власного виправдання можна використати кілька гарячих і актуальних в нашому суспільстві висловів про депутатів та їхніх дітей. Станом на першу половину 2023-го року переважна більшість добровольців, які самовіддано пішли захищати країну на початку війни, або вже давно загинула, або вкрай деморалізувалася від дій влади і байдужості суспільства. А нових і свіжих сил у війську суттєво бракувало - куди не кинь оком лиш дядьки років під п'ятдесят, і деінде з поміж них побачиш якогось молодика. Наше громадянське суспільство виявилося не готовим до тривалої війни, і у цьому провина влади. Замість того аби говорити правду - телебачення нас переконувало у «Переможному 2023-му році», та аж раптом відкрилася сувора реальність. От ми і отримали велику армію, але ухилянтів, які відважно втікали через Тису чи Карпатські гори. Вони готові були померти, та не за свою країну чи сім'ю, а власну шкіру, Блукаючи десь в горах, померти ганебно від обмороження ни голоду, бо виявилося, що вони не народилися для війни. Втікаючи від смерті, самі не розуміли, що біжать прямісінько в її обійми. А найгірше з цього було те, що ті, хто мали успіх нелегальної втечі за кордон, збирали масу схвальних відгуків своїх шанувальників. Кожне нове обговорення в медіапросторі мобілізаційних питань збурхувало велику націю, перетворюючи чоловіків на сварливих дівок, які вирішували хто кому більше винен. Та зрештою всі ми любимо ЗСУ - вони молодці, хороші хлопці, наші герої… От тільки чомусь всі ігнорують той факт, що ЗСУ склада- ється з хлопців, які теж є чиїмись чоловіками, синами і братами, яких так само чекають вдома, за яких хвилюються.
Цікаво взагалі вийшло, мріючи про смерть на початку шляху, поступово здобув жагу до життя, «клин клином...» - згадуючи розмову з психіатром. А можливо, більше за смерть, я все ж мріяв стати героєм, про всезагальне визнання, довести собі і світові, що чогось вартий? Одностайної відповіді я дати не можу навіть по цей день, можливо всього мені мріялося порівну.
Я вірю, що кожен, хто читає ці рядки, зрозуміє головне: ми не загинули. Навіть ті, кого більше з нами немає - продовжують жити в наших спогадах і серцях. А ми - стоїмо. І будемо стояти надалі. Бо позаду - наші. Якщо ви дочита- Ми ще не втратили ли - значить пам'ять жива. А значить найголовнішого.
Війна - однозначно складний період життя, як суспільства так і окремого індивіда, але війна - це саме той період темряви і мороку, коли починають сяяти найяскравіші зорі і коли темрява охопила нашу країну, і в цій темряві засяяв найкращий цвіт нації. Війна показала справжні наші обличчя, показала хто є хто, і на що здатен. Війна має безліч облич, серед яких зневіра, страх і розпач. До нас вона прийшла в подобі лютого звіра, підступного і небезпечного, який не має ні жалю, ні співчуття, руйнуючи, знищуючи та вбиваючи все на своєму шляху, і лиш найкращі цієї країни віднайшли сили і мужність відстоювати своє і давати відсіч. Якщо мене колись запитають, що для мене війна, я відповім, що війна - це постійний страх, який згодом ти перестаєш помічати, війна - це спрага, яку не можеш втамувати, сон, який не можеш доспати, голод, який перестає для тебе існувати, кров побратима, яку не має часу змивати, це постійна втома, яку ти мусиш долати.
Всякий боєць, котрий повертається з бою - неначе кришталева чаша, щораз більше надщербленим повертається звідти. Там ти виснажуєшся не лише фізично, а й психічно. І якщо в першому випадку тіло зможе відновитися достатньо швидко, за умови, що не здобуло поранень, то з психікою все складніше, часто ті травми і деформації в нашій свідомості, які ми набуваємо на полі бою, лишаються з нами назавжди.

Про автора

Владислав Куліченко, позивний «Тихий» - український військовослужбовець.
родом з Кіровоградщини. До повномасштабного вторгнення навчався в Черкаському національному університеті. Як згадує сам автор, у студентські роки мав багато мрій і планів, але водночас переживав складний період внутрішніх пошуків та невпевненості у власному майбутньому.
із початком повномасштабного російського вторгнення у 2022 році став на захист України. Разом із добровольцями з Кіровоградщини долучився до війська. На захист держави став також його батько.
проходив службу у складі 9-го окремого стрілецького батальйону, згодом, у підрозділах 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Мав безпосередній досвід служби в піхоті та виконання бойових завдань на передовій.
брав участь у бойових діях на Луганщині, Херсонщині та Донеччині. Зокрема, у книзі описує події поблизу Тошківки, Лисичанська, бойові завдання на Херсонщині у 2022 році та на Донеччині у 2023 році.
перші літературні спроби зробив ще до повномасштабної війни. Приблизно у 2020 році почав писати вірші, хоча раніше не вважав себе творчою людиною і не планував ставати письменником.
писати про війну почав після першого бойового завдання. Спочатку це були записи у звичайному щоденнику — спосіб упорядкувати думки, впоратися з переживаннями та не обтяжувати важкими розповідями близьких. Згодом ці записи стали основою дебютної книги.
у 2025 році видав «На східному рубежі». Книга побачила світ у вінницькому видавництві «ТВОРИ» та поєднала особисті спогади, документальні матеріали, роздуми й авторську поезію.
популяризує військову літературу та порушує питання психологічного здоров'я захисників. У публічних розмовах наголошує на необхідності психологічної підтримки військовослужбовців, особливо після повернення з бойових позицій.
долучився до організації презентації власної книги в Харкові, яка відбулася за участі представників Культурного десанту ЗСУ та фахівців із психологічної підтримки військовослужбовців. Під час заходу обговорювали не лише книгу, а й роль творчості в осмисленні бойового досвіду та психологічному відновленні захисників.
у 2026 році долучився до Форуму військових письменників у Львові. Разом з іншими учасниками форуму став співавтором альманаху воєнної поезії «Необмеженопридатна книга», який уже побачив світ.
також став одним з авторів альманаху воєнної поезії «Не мовчи». Видання об'єднує твори військовослужбовців, ветеранів і цивільних авторів та складається з трьох тематичних розділів: «Боротьба», «Дім» і «Небо». Вихід збірки запланований на 2026 рік. До неї увійшли й поетичні твори Владислава Куліченка.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.