Ветеранська література. Євген Луняк «Фронтові оповідання з Донбасу»

Євген Луняк 

Фронтові оповідання з Донбасу

(Gorobets, 2025)

Про книгу:

• це книга про російсько-українську війну від 2014 року до сьогодні, написана зсередини фронтового досвіду. Її автор історик, науковець і водночас військовослужбовець ЗСУ, який пройшов через перший етап війни на Донбасі, а після початку повномасштабного вторгнення знову став до війська. Тому ці тексти сприймаються не просто як проза про фронт, а як особисте свідчення людини, яка бачила війну поруч, знала її будні, її людей, втрати, страхи й моменти справжньої сили.
• в основі книжки реальні події, спогади самого автора, фронтові спостереження, записи з польових щоденників та історії побратимів. Частина цих історій пережита ним особисто, частина – почута від людей, яким він довіряв і з якими ділив воєнний досвід.
• автор почав вести щоденники ще під час служби у 2014–2015 роках і повернувся до цієї практики вже під час повномасштабної війни. Для нього ці записи були способом утримати те, що дуже легко губиться у вирі подій: деталі, імена, голоси, обставини, короткі розмови, людські реакції. Усе те, з чого згодом і складається жива пам’ять про війну.
• книга говорить не лише про бойові епізоди, у ній багато фронтового повсякдення: побратимства, взаємної підтримки, відповідальності одне за одного, втоми, небезпеки, втрат і навіть коротких моментів гумору, без яких на війні іноді просто неможливо витримати. Автор не прикрашає війну й не робить її «зручною» для читача. Він показує її важкою, виснажливою, жорстокою, але водночас наповненою людяністю, гідністю і внутрішньою силою тих, хто тримає оборону.
• частина оповідань написана від першої особи – це тексти, пов’язані з подіями, у яких автор брав безпосередню участь. Інші мають більш літературну форму, але також виростають із реальних фронтових випадків, почутих від побратимів або відомих авторові з достовірних джерел. Саме це поєднання особистого свідчення й художнього осмислення робить книгу живою: у ній є і точність пережитого, і емоційна глибина.
• задум написати книгу про війну з’явився у автора ще у 2014–2015 роках, коли він брав участь у бойових діях, пов’язаних з обороною Донецького аеропорту, і вів фронтовий щоденник. Уже тоді побратими радили йому записати пережите. Частина текстів була створена ще до 2022 року, однак повномасштабне вторгнення відклало завершення книжки.
• у 2023–2024 роках, перебуваючи на Донбасі, автор знову занотовував події фронтового життя, власні спостереження та історії побратимів. Згодом ці записи, спогади й почуті історії склалися в цілісну збірку. У вересні 2024 року він вирішив упорядкувати матеріали, а вже в лютому 2025 року книжка «Фронтові оповідання з Донбасу» була опублікована.

Чому потрібно читати: 

• це книга про людей на війні. Про тих, хто до 2014-го або 2022-го мав звичайне цивільне життя, родину, роботу, плани, але в певний момент став до зброї. Про тих, хто в окопах, на позиціях, у дорозі, під обстрілами й у коротких хвилинах тиші залишався людиною. Саме тому ця збірка важлива не лише як літературний твір, а і як документ сучасної української історії, місцями чесний і болючий, але потрібний для пам’яті.
• окрема цінність книги у погляді автора-історика. Автор не просто переповідає фронтові епізоди, а бачить у них частину великої історії українського спротиву. Його досвід особливий ще й тому, що він пройшов через різні етапи цієї війни: від АТО/ООС до повномасштабного вторгнення. 
• це не випадкові спогади й не просто особисті записи. Це те, з чого з часом складатиметься наша пам’ять про війну: про те, що пережила Україна, якою ціною трималася оборона і з яких людських вчинків народжується справжня історія. 
• особливо щемкими є розділи про песиків та котиків на війні, про дитячі малюнки і новорічні чудеса. Саме тут стає зрозуміло, що ця книга не просто хроніка війни, а справді жива історія, яка твориться поряд із нами і дає відчуття, що навіть у найтемніших обставинах людина здатна берегти тепло, ніжність і віру в добро. У цих епізодах війна постає через маленькі знаки життя, які допомагають вистояти. Малюнок від дитини, врятований кіт, пес поруч із військовими, несподіване новорічне диво, покинута корова чи просте морозиво - усе це ніби нагадує: на фронті борються не тільки за території, а й за саму можливість жити по-людськи, любити, піклуватися, пам’ятати про дім і не втрачати себе.

Цитати:

• Коли наші воїни перебувають на фронті, їх дуже наснажує молитовна підтримка близьких і рідних. Напевно, думки справді мають здатність матеріалізуватися. Тому, крім матеріальної допомоги, завжди має значення й допомога духовна. Особливо цінно, коли так підтримують люди малознайомі, випадкові, не пов'язані з вами.

• Я не раз бачив, як такі малюнки або вироби з ниток чи паперу, зроблені не завжди вмілими дитячими руками, але заряджені чистою безгрішною енергією світлих душ мале- чі, ставали справжніми оберегами для українських воїнів. Їх часто розвішували в місцях проживання, возили в машинах, зберігали на пам'ять.

• Єдине приміщення, яке залишилося абсолютно цілим, як можна було судити з надісланого мені фото, це бокова прибудова, де в нас була кухня і яку незадовго до того ми обклеїли дитячими малюнками.

• …поява в українских воїнів домашніх улюбленців створювала певну атмосферу затишку в цій складній і напруженій фронтовій буденності

• Пам'ятаю, як, квартируючи у великому будинку разо бійцями 93-ої бригади в Тоненькому, де з нами мешкала лода кішечка, я кілька разів просив побратимів із цієї брига щоб під час ротації, коли їх будуть відводити з фронту, в залишили нам свою пухнасту хвостату подружку, але від відь завжди була одна: «Своїх не кидаємо»

• Але коли розмова торкалася військової тематики, він ставав дуже серйозним і виголошував

сентенції, що глибоко за- карбувалися в моїй душі. Наведу кілька з них, використовуючи, як зможу, слова Тітарчука.

ВІЙНА - ЦЕ ЛАЙНО!

Він кілька разів у різних варіаціях обігрував цю тезу, наводячи різну аргументацію. Тітарчук казав, що в нас дуже викривлене, ідеалізоване уявлення про війну, навіяне пропагандист- ськими фільмами та книгами. Насправді у війні немає нічого прекрасного. Реальна війна - це бруд, кров і сморід. Той, хто вважає, що війна - це живописні й довготривалі стрілялки з супротивником у різних декораціях, ніколи не був на фронті й не бачив реальних страхіть війни. Незважаючи на те що війна - це неправильний стан суспільних стосунків, у державі бути люди, які візьмуть на себе цю огидну та тяжку ношу - готовність убивати та бути вбитим задля блага цієї держави. Якщо таких свідомих відчайдухів не буде – країна просто зникне, а її територію захопить противник, у якого такі люди є. Тому політики мають максимально уникати збройного протистояння між собою. Війна вибухає тоді, коли обидві сторони втягуються політиками в таке протистояння. При цьому одна сторона обороняється й веде справедливу війну, а інша нападає й порушує всі закони збройного протистояння. 

Війна це лайно й у буквальному сенсі! Звичайною є річ, коли новачок на фронті обгидить свої штани від страху, адже не боїться лише дурень. У момент важкого поранення організм не здатен контролювати свої випорожнення, тому поранений може лежати в купі свого лайна, не в змозі щось зробити. У госпіталях тяжко поранені можуть довго лежати у своєму лайні через недбалість медперсоналу чи через неспроможність його обслуговувати велику кількість пацієнтів. Війна - це лайно!

ВОРОГ МАЄ БУТИ МЕРТВИМ. ЯКЩО ЙОГО НЕ УБ'ЄШ ТИ – ВІН УБ’Є ТЕБЕ.

Головна мета війни – досягти перемоги. Її можна здобути, тільки розгромивши ворога. Перемагає той, хто виявляється сильнішим. Під час війни варто відставити на другий план гуманізм і розуміти, що проти тебе стоїть людина, яка хоче твоєї смерті, хоче вбити тебе. Ось лежить на боці поранений супротивник. Підходиш ти до нього, зазираєш у його обличчя. А він дивиться на тебе своїми небесно-блакитними очима, посміхається тобі. Аж раптом бачиш, як розтискається його долоня, у якій граната Ф-1. І забирає цей ворог тебе із собою в інший світ, тільки він залишає наш світ героєм, а ти – дурнем!

Гуманізм можна проявляти лише тоді, коли ти маєш абсолютну впевненість, що навіть переможений ворог не може спричини шкоди тобі чи твоїм товаришам.

Незважаючи на жахливий характер війни, треба уникати зайвої жорстокості в ставленні до супротивника. Навіть убиваючи ворогів, не слід відчувати зла до цих людей, а якщо ти посилаєш їм смерть, вона має бути максимально легкою. І категорично недопустимо піддавати знущанням і тортурам без- захисного ворога. Катування полоненого це прояв не сили, а слабкості. Свою силу ти маєш довести в бою проти озброєного неприятеля, а не в підвалі проти бранця - скривавленого, зраненого, знесиленого.

ВІЙСЬКОВЕ ЗАВДАННЯ МАЄ БУТИ ВИКОНАНЕ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ.

Якщо перед тобою поставлене якесь завдання, ти маєш знати, що від його виконання чи невиконання, як правило, залежить доля дуже багатьох людей. Можливо, доля всієї країни. Тому це завдання має бути виконано. Саме тоді на Донбасі місцеві люди, одурені путінською пропагандою, блокували рух української бронетехніки в напрямку російського кордону. Тітарчук сказав, що, якби він був на бронетехніці, зміг би проїхати крізь такий натовп, рухаючись повільно, стріляючи над головами людей, маневруючи за можливості, щоб уникнути втрат серед мирного населення. Але в будь-якому випадку свою бронетехніку він би точно довів до вказаного місця.

ТИ МАЄШ БУТИ ГОТОВИМ ДО СМЕРТІ СВОЇХ ТОВАРИШІВ І ДО СВОЄЇ ВЛАСНОЇ СМЕРТІ.

шлях воїна, маєш змиритися з думкою про смерть! Звичайно, ти повинен максимально зберігати своє життя та життя своїх побратимів. Однак варто враховувати, що кожен може загинути. Розставляючи людей на позиції, ти мусиш передбачати різні варіанти розвитку подій і планувати все таким чином, щоб втрати, якщо вони будуть, мінімізувати. Якщо, наприклад, ворог уб'є твого бійця в точці А, то інші бійці, поставлені тобою в точках Б і В, мають бути готові знищити ворога й тим зберегти життя собі та іншим. Неодноразово Тітарчук з легкістю малював на папері схеми розташування бійців у різних випадках, ураховуючи місця дислокації, стан озброєння, а також природні й кліматичні умови. Смерть людини на війні – це нормально. Але вона ні- коли не має бути даремною.

НАЙВИЩОЮ ЦІННІСТЮ Є ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ.

В армії є багато речей. Наприклад, вартість танку сягає мільйона доларів. Однак найважливішою цінністю є все-таки не техніка, а людське життя. Саме його треба берегти в першу чергу. Кожна людина є унікальною. Якщо немає можливості вберегти техніку, то краще пожертвувати нею (хай там скільки 6 вона не коштувала), але зберегти людське життя. Танки, літаки, кораблі люди зможуть відновити, відремонтувати, зрештою - збудувати ще. А втрачене людське життя відновити вже неможливо. Зазвичай, загибель однієї людини стає назавжди трагедією для багатьох близьких для неї людей.

НАЙГОЛОВНІШИМИ ЛЮДЬМИ В ЖИТТІ Є ДІТИ.

Серед людей найголовнішими в житті є діти, адже саме вони майбутнє країни, а їхнє майбутнє і є головною метою перемоги у війні з агресором. Солдат жертвує собою, прирікаючи себе на страждання передусім заради того, щоб діти не знали страхіть війни. Задля наших дітей ми й воюємо. Пізніше, коли я й мої побратими почали отримувати цілі міш- ки зворушливих листів від школярів з дитячими малюнками, Тітарчук щоразу намагався зв'язатися з дитиною, якщо вона вказувала свій телефонний номер, щоб особисто подякувати їй за листа. Я добре пам'ятаю, як він цілий день ходив у широчезних червоних трусах по кімнаті в окулярах та все дзвонив і дзвонив дітям з різних місць України, говорячи кожній дитині - хлопчику чи дівчинці що її «листа ми отримали, дуже дякуємо» і що українська армія в змозі захистити всіх дітей та всю державу.

Про автора:

• Євген Луняк - український історик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, військовослужбовець ЗСУ та учасник російсько-української війни.
• народився у місті Кам’янське (Дніпродзержинськ) Дніпропетровської області.
• закінчив історичний факультет Дніпропетровського національного університету, з 2001 року працює у Ніжинському університеті. Його наукові зацікавлення пов’язані з історією українського козацтва, історіографією та українсько-французькими історичними взаєминами. Обіймає посаду завідувача кафедри історії України, є доктором історичних наук, професором. 
• за науково-педагогічну роботу був стипендіатом Кабінету Міністрів України, нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, а також нагрудним знаком «Відмінник освіти України». У 2017 році в Ніжині його відзначили як «Людину року» в номінації «Науковець року».
• до війни Євген Луняк був передусім науковцем і викладачем. У 2003 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Кирило-Мефодіївське товариство в історичних дослідженнях другої половини ХІХ – ХХ ст.». У 2009–2012 роках навчався в докторантурі при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а у 2013 році захистив докторську дисертацію «Козацька Україна XVI–XVIII ст. у французьких історичних дослідженнях». Напередодні повномасштабного вторгнення вийшла його дебютна збірка літературних оповідань “Ляпаси”.
• Євген Луняк є автором близько 200 наукових праць, серед яких — дослідження про Анну Руську / Анну Київську, козацьку Україну у французьких джерелах, українське минуле в романтичних історіях.
• окрім цивільної історичної освіти, Луняк закінчив військову кафедру як фахівець з морально-психологічного забезпечення. Саме цей напрям згодом став важливим у його військовій службі.
• у 2014 році, коли Росія окупувала Крим і почалася війна на Донбасі, автор ще до початку мобілізації сам прийшов до військкомату і заявив, що готовий до служби. За його словами, вирішальним було не лише професійне розуміння історика, а позиція чоловіка і громадянина, який має захищати свою країну.
• у 2014–2015 роках служив у складі 1-ї танкової бригади брав участь в АТО. Його танкова рота була відправлена в район Донецького аеропорту: частина перебувала у Пісках, частина –  в Авдіївці. Основне завдання роти полягало у забезпеченні життєдіяльності оборонців Донецького аеропорту: танки прикривали конвої та виконували бойові завдання, а автор займався забезпеченням танкістів пальним, водою, харчами, медикаментами
• під Донецьким аеропортом його підрозділ забезпечував так звану «дорогу життя» до кіборгів і був прикомандирований до 93-ї бригади. 
• у квітні 2015 року автор був демобілізований. Після цього повернувся до цивільної роботи в університеті, але зв’язку з армією не поривав і займався волонтерською діяльністю.
• напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року,  перебував у Києві на конференції, присвяченій Анні Ярославні. 24 лютого, почувши вибухи, він поїхав до Ніжина і того ж дня пішов до військкомату. 
• у перші дні повномасштабної війни він брав участь в обороні Ніжина. 25 лютого 2022 року російські війська підступали до міста, у районі Гуньки відбувся обстріл, були поранені й загиблі. Автор власною машиною вивозив поранених, а потім тіла загиблих захисників. Після поранення командира роти фактично почав виконувати обов’язки командира роти.
• до січня 2023 року він виконував завдання з оборони Ніжина: охорона підступів до міста, облаштування оборонних позицій, створення й утримання блокпостів, охорона важливих державних об’єктів від можливого проникнення ворожих ДРГ.
• після деокупації Чернігівщини, автор був переведений до 31-ї окремої механізованої бригади, де з січня 2023 по лютий 2025 служив командиром зенітно-ракетного взводу в системі ППО.
• згодом переведений до Військового інституту танкових військ. Нині продовжує службу в званні майора. Незважаючи на зміну місця служби, продовжує залучатися до виконання бойових завдань