Ветеранська література: Михайло Гаврилюк «Автобіографія війни»

Михайло Гаврилюк

«Автобіографія війни»

(Видавець Стасюк Л.С., 2023)

Про книгу:

це особистий щоденник перших днів повномасштабного вторгнення, написаний майже по гарячих слідах. Автор починає з ранку 24 лютого 2022 року — дзвінків рідним, новин про наступ, черг у магазинах, звуків ППО та поступового усвідомлення, що звичне життя вже закінчилося. Війна тут входить у буденність не гучною декларацією, а тривогою, розгубленістю і простим питанням: що робити далі?
у центрі книги - шлях цивільної людини, яка намагається знайти своє місце у війні. Молодий викладач та історик спочатку допомагає продуктами, долучається до чергувань і територіальної оборони, працює на кухні, а згодом опиняється у військовому штабі, де оформлює людей і веде документацію. Це не історія про миттєве перетворення на безстрашного воїна, а чесна розповідь про страх, сумніви, невпевненість і поступове прийняття відповідальності.
книга показує війну не лише через обстріли, а й через щоденну працю, без якої не може триматися армія. Автор докладно пише про приготування їжі, чергування, облік особового складу, перепустки, накази, зарплати та довгі години роботи з документами. У його оповіді війна складається не тільки з боїв, а й із тисяч непомітних справ, які хтось мусить виконувати щодня.
це також розповідь про людей, яких війна випадково звела в одному місці. Серед них — добровольці, військові, викладачі, науковці, кухарі, водії, сусіди й випадкові знайомі. Одні виявляють щедрість, витримку та готовність допомогти, інші — байдужість, пиху або безвідповідальність. Автор не ідеалізує військове середовище і прямо говорить про конфлікти, розчарування та складність людських стосунків.
одна з наскрізних тем: коротке, але дуже сильне відчуття єдності, яке виникло у перші тижні вторгнення. Люди діляться продуктами, одягом і транспортом, підтримують незнайомих, працюють без вихідних і швидко стають близькими. Водночас автор замислюється, чому українці так часто об’єднуються лише перед смертельною загрозою і чому це відчуття спільності так важко зберегти у звичайному житті.
книга багато говорить про смерть — без героїзації та красивих слів. Автор постійно відчуває її близькість, думає про власну загибель, згадує людей, яких уже немає, і вперше оформлює документи про смерть військових. Розділ «Повага до смерті» перетворює особистий досвід на роздуми про пам’ять, незавершені справи та про те, що людина залишає після себе.
прозові записи доповнені фотографіями, фрагментами листування і віршами, тому книга сприймається як жива хроніка часу. Знімки зброї, чергувань, побуту та товаришів не прикрашають розповідь, а підтверджують її документальність. Поезія в другій частині книги передає те, що не завжди вдається висловити прямо: тугу за мирним життям, біль утрат, любов до країни, віру у перемогу і страх не дожити до неї
сам автор в одному з інтерв’ю розповідав про свою книгу як про зібрані особисті переживання та враження, що народилися під час війни й змінили його самого. Водночас для нього це не лише розповідь про власний досвід, а й спроба через особистий приклад нагадати українцям, що навіть у найважчих обставинах потрібно рухатися далі, розвиватися і плекати в собі українськість. Автор сподівається, що ця книга не буде останньою, адже сьогодні бачить свою місію у збереженні України та всього, що з нею пов’язане.

Чому потрібно читати:

щоб побачити війну такою, якою вона є поза зведеннями й гучними словами. Тут вона складається зі страху, безсонних ночей, чергувань, кухні, документів, випадкових розмов і рішень, які доводиться ухвалювати без підготовки.
щоб зрозуміти: важливим може бути кожен. Не всі тримають зброю, але хтось готує їжу, оформлює людей, шукає потрібне, підтримує інших і просто залишається на своєму місці. Книга нагадує, що спільна стійкість виростає саме з таких щоденних справ.
цивільним вона допоможе краще відчути досвід людей, які опинилися у війську, а військовим — упізнати власні переживання. Розгубленість, втома, дружба, розчарування, гіркий гумор і постійна близькість втрати тут названі прямо, без прикрас і повчань.
це книга про необхідність берегти людяність навіть тоді, коли навколо все змінюється. Вона не створює бездоганних героїв, а показує звичайних людей з їхніми слабкостями й силою — і саме тому залишає віру, що вистояти можна не лише завдяки зброї, а й завдяки взаємній підтримці, відповідальності та пам’яті.

Цитати:

Життя — це підготовка, а підготовка — це те, що я лишив після себе.
Дивним є те, що в час єднання ти бачиш тих, для яких поняття “єднання” та “соборність” — лише хронічки з історії і такого далекого. Коли треба вставати і робити, а не показувати з себе начальника, будь ласка, українці вставайте і робіть.
Знову ж таки в бойових умовах частина людей показує свої кращі риси і сторони, такі, які дозволяють вірити у швидке закінчення війни.
Дружба під час війни для мене — це таке явище, яке описано контраверсійною відповіддю одного з моїх прифронтових товаришів: “На війні не можна заводити друзів”
Роби це так, як ти можеш і вмієш.
В бойових умовах всі як одне ціле, а “потім ми розбіжимося кожен по своїм місцям”. Не всі будуть близькими після війни, але близькість духу у тих умовах визначає твоє подальше існування.
Часом мені здається, що все це фільм, в якому ти головний герой. І все то пришвидшується, то уповільнюється залежно від насиченості подіями.
“Я такий військовослужбовець, як і ви”, “Дійсним доповідаю”, що такі слова не виправдовують, але дають змогу зрозуміти, як впоратися у дилемі або ситуації разом
І в зоні бойових дій можна розгледіти людей, а часом щось чорне і страшне, яке досить довго сиділо у них і вивалилося повністю всім своїм єством під час війни.
З кожного вищеписаного найцікавішим стає спостереження за зміною поведінки людей: від звичайної непривітності до самопожертви, від непривітності до нахабства, від нахабства до відкритої ницості
Спочатку це був страх за своє життя, а згодом — страх за те, що можна створити проблеми через свою смерть рідним.
Навіть в зоні бойових дій ми постійно пояснювали один одному про цінність один одного, що ми не впораємося, як не буде підтримки.
Ми всі пристосовуємося до різних умов, але, передусім, повинні зберегти своє людське обличчя.
Одне на думці —ПЕРЕМОГА,
але у кожного своя.

Або гуртом, або ніколи,
або братерство, або смерть!

Не втратити шарму джазу,
Собі келиха вина!
Війна хоч й носить заразу,
Не знищить тебе. Вона!

Про автора:

Михайло Гаврилюк – український історик, педагог, науковець, письменник і ветеран російсько-української війни. Народився в Житомирі.
у 2014–2018 роках навчався в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова, де здобув ступінь бакалавра за спеціальністю, пов’язаною з експертизою культурно-історичних цінностей та викладанням історії. У 2018–2019 роках продовжив навчання в магістратурі й отримав кваліфікацію викладача історії та науковця.
до повномасштабного вторгнення працював у сфері освіти: мав досвід роботи з дошкільнятами, викладав історію та правознавство у школі, займався індивідуальним навчанням дітей і молоді. Був керівником кафедри історії «Атмосферної школи» у Києві.
паралельно Михайло Гаврилюк розпочав наукову діяльність. Він навчався в аспірантурі Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, досліджував історичну, громадську та педагогічну спадщину Михайла Драгоманова, а також погляди українських діячів на мову, культуру й національну ідентичність.
після початку повномасштабного вторгнення Михайло Гаврилюк долучився до Сил оборони України. Служив у 206-му батальйоні територіальної оборони Києва, згодом продовжив службу у 125-й окремій бригаді територіальної оборони. Службу проходив у Львові, а також на Харківщині, Сумщині й Донеччині. Має статус учасника бойових дій.
власний досвід перших місяців великої війни автор осмислив у книжці «Автобіографія війни», перша частина якої вийшла 2023 року. У ній поєднані щоденникові записи, спогади, фотографії та поезія. Гаврилюк розповідає про шлях цивільного викладача до військової служби, про перші чергування, роботу в територіальній обороні й штабі, людські стосунки та внутрішні зміни, спричинені війною. Видання має продовження принаймні на рівні задуму автора.
у 2023 році звільнився з армії через складні сімейні обставини. За його словами, в дному з інтерв’ю, після смерті батьків на ньому залишилася відповідальність за родину та наслідки цих втрат. Саме сім’я завжди була для нього пріоритетом, тому він ухвалив рішення повернутися до цивільного життя. Водночас автор наголошує, що не віддалився від війська: підтримує зв’язок із побратимами, допомагає за можливості й залишається поруч із тими, з ким служив. Свою нинішню роботу він теж сприймає як внесок у спільну боротьбу: викладає історію та курсу захисту України, формує у молоді відчуття української ідентичності й відповідальності за країну. Його двоюрідний брат продовжує воювати, тому, як говорить сам автор, його родина й надалі залишається зі Збройними силами душею, серцем і справами.
нині продовжує працювати в освітній і науковій сферах. Є аспірантом відділу нової історії України Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України та фахівця відділення профорієнтаційної роботи Львівського державного університету внутрішніх справ. Він бере участь у наукових конференціях і досліджує українську інтелектуальну історію, зокрема діяльність Олександра Кониського, Михайла Драгоманова та Івана Крип’якевича.