Ветеранська література. Артем Попик «ПроКотел та інші оповідки»

Артем Попик

«ПроКотел та інші оповідки»

(Видавець О.О. Євенок, 2020)

Про книгу:

це збірка короткої прози. Тут є проза про війну, повість «Про котел», яка частково пов’язана з мирною професією автора та навіть фантастичні оповідки та легенда. ця книга дебютна для автора і вона починається з оповідок про війну і закінчується фантастичними текстами. Це цікавий момент, коли можна побачити, як автор шукає себе у різних жанрах. Адже в одному із своїх інтерв’ю він зазначав, що, напевно, якби не війна та армія він би не став на шлях письменництва.

фактично всі тексти були написані безпосередньо під час його служби в 2015-2016 роках, коли у автора з’являвся вільний час, який потрібно було чимось наповнювати. І тоді він згадав, як у школі любив писати твори й отримував за них п’ятірки. Писання стало способом упорядкувати думки й прожити побачене, заповнити паузи, не “розчинитися” в буднях служби й зберегти внутрішню рівновагу. Тож автор занотовував власні роздуми, фіксував життєві ситуації, що траплялися під час служби, а поруч із реальністю вигадував альтернативних мавок і гориничів - так народжувався інший, внутрішній вимір історій. Саме з цих записів і виросла книга.
тексти про війну фіксують період війни до повномасштабного вторгнення, але сьогодні читається актуально, бо цей досвід виявився не завершеним, а продовженим. Такі собі оповідки з армійських буднів, переважно про побут, свого роду серія текстів-замальовок, що складаються у мозаїчну картину війни.
«Я не бачив жахіть війни. За родом своєї армійської діяльності (першої і другої) та за місцем розташування (2-50 км від ворога) мені доводилося стикатися з багатьма її проявами. Однак бути під ворожим обстрілом і самому стріляти мені не доводилося. Ну майже. Тож, може, ті кому довелося, знайдуть ці нотатки легковажними і захочуть на мене образитися. Нічого не вдієш. Хтось пише героїку, хтось – виливає на папір свою ненависть і біль, а мені все ж ближче бурлеск. Іншими словами: на кожну «Війну та мир» має бути свій «Бравий солдат Швейк». Слава Україні, друзі. Ось так, спокійно, без галасу та знаків оклику. Життя продовжується і ми здатні зробити його кращим» (2016р) - так чесно зізнається автор книги про себе і свою творчість.
але усі ці тексти об’єднує тонкий гумор. Вони часто звертаються до наших реалій, не завжди простих, інколи проблемних і недосконалих. Але саме іронічна подача дозволяє побачити їх під іншим кутом: не лише як труднощі, а як досвід, з якого можна вчитися і знаходити сили жити далі. Автор свідомо шукає світлі моменти навіть у складних обставинах. Його тексти не заперечують проблем, але допомагають не втрачати внутрішню опору в цьому подекуди несправедливому й суперечливому світі.

Чому потрібно читати:

іронія. Багато іронії та самоіронії. Автор подає, як хороші так і проблематичні моменти в армії не з насмішкою, а такою доброю іронією, місцями легким сарказмом та оптимізмом, які дають авторові триматися посеред небезпеки, коли кожен день може стати останнім. Так само цей стосується інших не зовсім військових текстів, проте неопосередкованою вони також пов’язані з війною.
побачити як автор військовий може почати писати про війну, але продовжувати пробувати себе в різних жанрах і це не менш цікаво спостерігати: після війська людина знаходиться у пошуках себе- ким бути, що робити для цього, де і як себе шукати у цивільному житті. І тут одним із варіантів може стати письменництво.
відкрити для себе тексти військового, написані ще до повномасштабного вторгнення, — це можливість не стільки порівнювати, скільки співставляти й замислюватися. Замислюватися над тим, якими були військові автори і їхні тексти тоді, і якими стали після. Чи змінилися вони? І чи змінилися ми разом із ними? Це читання провокує роздуми про часові злами: чи ми вже сформувалися як люди й суспільство, чи все ще перебуваємо в процесі пошуку себе? Чи залишилися тими, ким були, попри досвід війни, чи стали іншими?

Цитати:

Інколи у Всесвіту буває своєрідне почуття гумору. І тоді вияв- ляється, що у кухаря-вогнеборця є диплом інженера і відчуття, що з цим дипломом в цій армії можна робити щось інше і цікавіше. Тоді кухар починає готувати складну страву під назвою "мариноване начальство". Для цього спочатку береться мілкий начальник і двічі-тричі на день дрібненько присипається прозорими і не дуже натяками на тему "переведіть-мене-будь-ласка-на-іншу-посаду". Тут головне - не переборщити, бо перемаринований начальник порушення може з легкістю замаринувати самого кухаря. А це рецепту, тож робити цього не варто. І коли дрібніший начальник уже достатньо промаринований, слід взяти такого ж, але покрупніше і маринувати їх разом. Процес той складний і делікатний, однак нічого не поробиш: кулінарія - річ непроста.
Чоловікам України випала доля служити, напевне, в одній з найнесподіваніших армій світу — в несподіваній армії України. Тільки тут сто раз перефарбований і поремонтований танк може носити ім'я Наталка чи Фіона, потужний танковий тягач може раптом виявитися Гномом, а стара швидка-таблетка — Вірусом. Лише тут морозного ранку замість звичного "чотири-п'ять-нуль" можна почути по рації: "Сьогодні Україна особливо прекрасна". Українська армія – острівець екуменізму і парадоксальної географії в бурхливих водах світових релігійних суперечок. Лише тут хрещений у православній церкві атеїст з Києва може підспівувати концерту, організованому мутними протестантами зі Слов'янська, маючи при собі греко-католицький хрестик, подарований йому волонтерами зі Львова в учебці десь під Полтавою.
Аватар - то могутній легендарний негативний персонаж, Він може набити пику товаришу, командиру чи несимпатичному йому мирному жителю, йти, куди його не просять, стріляти, куди не наказували, губити і ламати різну техніку і озброєння. Кілька аватарів, що діють спільно в одній точці простору та часу, інколи здатні заподіяти шкоди більше, ніж сепаратистська ДРГ. Заради справедливості слід відзначити, - в своїй неаватарській личині це може бути гарний боєць, фахівець, сім'янин і патріот. Щоправда, може і не бути.
Опорний пункт української піхоти на передовій – це фортеця, що живе за своїми законами та звичаями. Ви не знайдете там пафосу та вигуків "Слава Україні". Ні. Ви побачите там неголених, приморожених негодою чоловіків з усіх куточків великої України, що мріють повернутися додому, до своїх жінок і дітей, сокир і тракторів, малих і не дуже зарплат, до звичного побуту, а поки - тягнуть непросту лямку прифронтової армійської служби: стріляють і ховаються, рубають дрова і топлять буржуйку, пестять рідних лагідними словами по телефону, а сепаратистів - матами по рації.
А потім твоя зміна закінчується і ти йдеш відпочивати. Чи боротися з чадною буржуйкою, яка не хоче горіти, бо вона сама, як і дрова для неї, - не фонтан. А тобі добре, і думки в тебе – прості і ясні. Про зовнішніх і внутрішніх ворогів. Про війну, яка має ж колись закінчитись. Про самопожертву і чудових хлопців навколо. І про те, що жити, як ти жив «до», - вже не вийде.

Про автора:

Артем Попик - український письменник, військовослужбовець. Народився у Києві. Закінчив НТУУ «КПІ» за фахом інженер-конструктор. До початку повномасштабного вторгнення проживав у Броварах, працював за технічною спеціальністю.
у 2015–2016 роках проходив військову службу добровольцем у складі 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ (30 ОМБр) як учасник АТО. Саме досвід фронту цього періоду став основою його дебютної книжки «ПроКотел та інші оповідки».
з 2022 року доброволець у лавах територіальної оборони Києва. Служить у 204 батальйоні 241-ї окремої бригади ТрО ЗСУ, у мінометній батареї. Має офіцерське звання лейтенанта.
Після мобілізації активно став розвивати себе як письменник. Навчався письмеництву у Method Writing school - першої в Європі сертифікованої школа американського письменницького курсу Jack Grapes’ Method Writing.
у цивільному житті він поєднував технічну професію з активною літературною діяльністю: брав участь у презентаціях, публічних обговореннях та культурних подіях, говорив про війну як досвід покоління та про відповідальність пам’яті. Є лауреатом та фіналістом численних літературних конкурсів, серед яких «Коронація слова» та конкурс воєнної короткої прози пам'яті Василя Паламарчука.
книги «Рута-М'ята» (Друкарcький двір Олега Федорова, 2023), збірки поезій «Відбитки» (Друкарcький двір Олега Федорова, 2023) та історичного трилера «AVE MARIA» («Уроборос», 2025) та автор творів що увійшли до чисельних збірок, серед яких «Маленький жовтий екскаватор» (Видавничий Дім «Орландо», 2024) та «Захалявна книжка Захисника України» (2025)
окрім вищезгаданих книг Артем попик також випустив свою поетичну збірку «Відбитки» (Друкарcький двір Олега Федорова, 2023) про народження якої говорив так: «… те, що засмучувало та радувало нас цього року, про дохлого окупанта, ще поки живого окупанта, танки, трактори, міни й котли із зіллям, про Ірпінь, Бучу, Азовсталь та Бахмут і про те, що ми - і завдяки, і всупереч - але все одно обов’язково переможемо».
Артем попик не зупиняється у своїх творчих задумах і планах, окрім того, що пробує себе у різних літературних жанрах, наразі роздумує над своїм музичним альбомом, шлях до якого поступово намагається робити наскільки дозволяє йому вільний час у війську.
про себе автор говорить як про оптиміста, шанувальника смачної їжі, гострого слова та приємної компанії, де цінується живе спілкування і влучна іронія. Водночас називає себе пацифістом, який іронічно мріє про власний бронежилет, мініган і найсильнішу армію - не з любові до війни, а з усвідомлення потреби захисту. І у цій суперечливості його чесність і реалістичний погляд на світ.
«Мінометив. Міномечу. І буду мінометити аж до перемоги, яка, звичайно, неодмінно, настане».

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.