Ветеранська література. Микола Ніколаєв Щоденник непрофесійного військового

Микола Ніколаєв

Щоденник непрофесійного військового

(Видавець О.О. Євенок, 2023)

Про книгу:

це документальна воєнна проза, побудована на реальних щоденникових записах, які автор вів під час служби у 2015–2016 роках у зоні бойових дій на Донеччині. Книга не є художньою реконструкцією подій і не створювалась “після війни” — вона народилася всередині війни, у режимі щоденного виживання, відповідальності та постійної небезпеки.
у цій книзі багато побуту, щоденного рутинного життя, з описом недоліків та проблем, коли справжня українська армія тільки формувалась.
автор фіксує реальність такою, якою вона є в конкретний момент: обстріли, ротації, побут взводу, короткі діалоги, втому, страх, чорний гумор, внутрішні сумніви й несподівані спалахи людяності. Саме ця безпосередність робить книгу схожою на польовий документ, а не на літературний твір у класичному розумінні.
особливістю цього тексту є те, що автор створює паралель між двома війнами. Поряд із подіями російсько-української війни у щоденнику з’являються спогади про Афганістан, але не як сюжетна лінія, а як пам’ять тіла і свідомості. Автор показує, як війна, навіть через десятиліття, продовжує жити всередині людини, і як новий досвід накладається на старі травми, відкриваючи болючі повтори історії.
війна очима звичайної людини, яка стає військовою не за покликанням, а за обставинами. Автор пише з позиції “непрофесійного військового», тобто людини, яка не готувалася до війни як кар’єри, але змушена була взяти на себе командування, відповідальність за підлеглих і рішення, від яких залежало життя.
Структурно книга складається з коротких щоденникових фрагментів, датованих і прив’язаних до конкретних місць та ситуацій. Така форма створює ефект присутності: читач не “читає про війну”, а проживає майже день за днем разом з автором і його побратимами. Водночас у тексті відсутній пафос або героїзація, натомість присутня тиха, часто болісна чесність.
У книзі всі ілюстрації створені автором Миколою Ніколаєвим. Вони не ілюструють події буквально, а працюють як ще один рівень фіксації досвіду: емоційного, внутрішнього, того, що важко передати словами. Також у кінці книги є окремий розділ під назвою «Фотоальбом», у якому на 46 сторінках розміщено світлини з побратимами та людьми з якими автор служив, а також побачене у зоні бойових дій.
перший наклад книги був надрукований власним коштом у 2019 році та презентований на Львівському форумі військових письменників. Протягом року перший наклад був розпроданий. Передрук відбувся лише у 2023 році.

Чому потрібно читати:

чесне свідчення, а не реконструкція. Текст книг не написаний “після”, з дистанції років чи безпечного кабінету, він створений усередині війни, день за днем. Саме тому він не намагається бути завершеним, він живий, нерівний, інколи болісний. Короткі записи, фрагментарність, відсутність «великого сюжету» змушують читача в певному сенсі відчути реальний темпі війни - з паузами, очікуванням, різкими змінами. Це не читання заради захопливого сюжету, а досвід співпереживання. У цьому і є одна з головних цінностей тексту: читач має справу не з образом війни, а з її реальною присутністю.
війна очима звичайної людини. Микола Ніколаєв не позиціонує себе як професійного військового чи героя, він є людиною з цивільного життя, яка взяла на себе відповідальність у критичний момент. І це дозволяє побачити війну без пафосу і без романтизації такою, якою її переживає більшість мобілізованих: зі страхами, сумнівами, втомою і постійним внутрішнім пошуком опори. про відповідальність за інших. Автор пише як командир взводу, людина, яка відповідає не лише за себе, а й за підлеглих. У щоденнику багато моментів, де війна постає не як бій, а як важкий щоденний тягар рішень, від яких залежить життя. Це дозволяє зрозуміти, що справжня мужність на війні часто тиха і непомітна.
фіксування раннього досвіду російсько-української війни. Події 2015–2016 років - це період, коли українське військо лише формувалося в нових умовах, коли бракувало досвіду, ресурсів і чітких відповідей, коли інерція радянської системи ще була відчутною в армії. Книга ж зберігає живу пам’ять про цей етап, який сьогодні легко втратити за масштабами повномасштабної війни. Це важливий документ для розуміння того, з чого починався сучасний український спротив. Книга зберігає живу пам’ять про початковий етап війни, який легко губиться за масштабами повномасштабного вторгнення. Вона допомагає зрозуміти, з чого починався сучасний український спротив, і нагадує, що війна розпочалася ще у 2014 році. Саме цей ранній досвід, досвід витримки, самоорганізації та відповідальності передався новому поколінню військових у лютому 2022 року і став основою здатності України вистояти та продовжувати боротьбу.
поєднання двох воєнних досвідів. Паралелі з Афганістаном роблять текст унікальним. Вони показують, як війна не зникає з життя людини, а може повертатися через десятиліття, змінюючи форму, але не суть. Це рідкісний погляд людини, яка пережила дві війни різних епох і здатна відчути історичну повторюваність насильства.
це розмова в певному сенсі про травму без пафосу і моралізаторства. У тексті немає прямих пояснень про ПТСР чи психологічні наслідки війни, але вони відчутні між рядками. Втома, роздратування, іронія, мовчання - усе це форми виживання. Книга дає читачеві можливість побачити внутрішній стан військового, не нав’язуючи готових інтерпретацій.
потрібність не лише сьогодні, а й у майбутньому. Це текст, до якого повертатимуться, як до джерела, як до свідчення, як до документа епохи. Він важливий для читачів зараз і буде важливим для тих, хто хоче зрозуміти через певний відрізок часу, як насправді виглядала ця війна зсередини.

Цитати:

“ФІгура не мудріша за гравця”- гротеск і алегорія. Як навчитися сприймати, світ дивлячись на гру під назвою життя, трохи збоку, щоб власні комплекси і стереотипи не заважають приймати правильні рішення та робити неупереджені висновки?
У людства є тільки один спосіб створити людину і безліч, щоб позбавити життя!
Гіршими від ниючих та істеричних жінок є тільки ниючі та істеричні чоловіки!
Я зустрічався з дружиною…Відчуваю, що їй складніше ніж мені. У моїй реальності все дуже просто, усе монохромне, є свої- вони навколо мене, і є вороги, які десь у визначеному секторі. А в неї барвиста реальність, але на мою думку, усі кольори змішалися в якийсь брудно-сірий. І в цій реальності, на жаль, дуже мало радості, усе відтерміновано на “колись у майбутньому”.
І я впевнений: перемога у війні - це не якесь особливе дійство. А от поразка у війні це обов’язково - бездійство. Саме тому війну не можливо виграти, можна тільки програти. І програє її той, хто зробив найбільше помилок.
Так, смерть у молодому віці хоч від кулі, хоч від серцевого нападу здається безглуздою. Але своє життя, єдине життя та ще й під час визвольної війни покласти на самотнє ліжко, втікаючи з війська, - безглуздо вдвічі…
Іноді здається, що люди вірять у свою відмінну унікальність і саме тому нехтують увагою до дрібниць. А саме з них (дрібниць) і складений весь світ.
Війна сама по собі ніяк не змінює людину, а завдяки екстремальним обставинам - тільки загострює вже існуючі звички та поведінкові характеристики.
«Після повернення ви вже ніколи не будете такими, як були...». Ця фраза трохи здивувала мене, бо вважав, що у свої 50 років навряд чи щось може дійсно мене змінити. Я навіть час від часу спостерігав за своїм ставленням до навколишнього світу: чи не змінилося щось у мені? Нібито ні. Але дещо все ж таки відбулося. Світ виглядає, як якась монохромна картинка. Можливо, через щоденну вірогідність втратити життя загострилося бажання жити, і це залежало від швидкого прийняття правильного рішення. Зникли напівміри, усе навколо було справжнім, не таким, як у цивільному житті, де був час на помилки. Взагалі цивільне життя схоже на чернетку, яку завжди можна ніби виправити або взагалі переписати. Кажуть, що до зручного звикаєш швидко, здається, ще швидше звикаєш до незручностей. Коли обираєш між сухим, та бліндажем, який протікає, не звертаєш увагу, що в сухому більше щурів, головне, щоб стеля в два накати і до траншеї близько. У майбутньому ми вже ніколи не будемо такими, як були. Не будемо, бо почали розділяти довкілля на те, що безпечне, і те, що несе загрозу. Тому спалахи за териконом це загроза, а вологий бліндаж зі стелею в два накати безпека. Ворожий погляд місцевого жителя - це загроза, іржаві набої гроза, навала російських телеканалів у Мар'їнці, гул гусеничної техніки серед ночі, звук ворожого безпілотника... Це все - загроза… Підсвідомо ми стали ділити людей на своїх і ворогів.
Ну що, Україно, приймай своїх Героїв, які вже ніколи не будуть такими, як були.

Про автора:

Микола Ніколаєв - український ветеран, автор воєнної документальної прози, людина з багатошаровим життєвим і військовим досвідом, який охоплює дві різні війни, два історичні етапи і дві різні армії.
народився у Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення Машинобудівного технікуму у 1984 році призваний на строкову військову службу, яку проходив у республіці Афганістан (1984–1987).
активно долучався до патріотичного і спортивного середовища: створив та очолив військово-спортивну групу «РОСЬ». У цивільному житті займався підприємницькою діяльністю, а також працював графічним дизайнером у Києві. Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності.
після початку російсько-української війни Микола Ніколаєв у лютому 2015 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у складі 14-ї окремої механізованої бригади, зокрема в районах Мар’їнки, Гнутового, Сартани, поблизу Маріуполя. Обіймав посаду командира механізованого взводу.
з 2016 року продовжив службу за контрактом, у 2017 році був переведений до оперативного резерву у званні капітан. Повернувся до підприємницької діяльності та активно займатись патріотичним вихованням молоді у рідному місті.
з початком повномасштабного вторгнення Росії знову долучився до захисту країни у підрозділах територіальної оборони. У 2025 році завершив військову службу у зв’язку з досягненням граничного віку, але залишився в активному ветеранському та культурному середовищі.
упродовж 2024 року автор активно вів сторінку в соціальній мережі Facebook, де публікував короткі розповіді про військові будні 139 батальйону територіальної оборони. Ці тексти стали частиною збірки «Лінія розмежування без змін», у якій зафіксовано живий досвід служби, щоденну реальність війни та людські історії, народжені безпосередньо на фронті. З одним із розділів цієї збірки автор взяв участь у конкурсі воєнної літератури «4.5.0.», який Міжнародний фонд «Відродження» проводив у співпраці з Видавництвом Старого Лева. У жанрі «Щоденники» цей текст був відзначений як фіналіст, що стало важливим професійним визнанням його документального письма.
у 2023 році автор завершив роботу над рукописом роману «ХИЖАКИ» — твору про життя двох друзів, які, формуючись упродовж життя в одних і тих самих реаліях, зрештою виробили різні системи цінностей і опинилися по різні сторони війни. у березні 2024 року уривок з рукопису цього роману був надісланий на конкурс Літературного фонду Peterson Literary Fund, за результатами якого автор став одним із чотирьох переможців премії для нових письменників у 2024 році.
окреме місце в його діяльності займає участь у середовищі військових письменників та культурно-патріотичних ініціативах.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.