Точка опори для ветеранів й ветеранок: історія військовослужбовця Олександра Павлова із Снігурівської ТГ Миколаївської області

Фахівці із супроводу ветеранів з’явилися в громадах як відповідь на потребу військовослужбовців та членами їхніх родин. Їхня функція — допомагати орієнтуватися у складній системі виплат, документів, рішень і сервісів й просто бути поруч у складних ситуаціях. «Ти не просто направляєш людину — ти повинен допомогти їй отримати цю довідку чи те, що їй потрібно», — каже Олександр Павлов, фахівець із супроводу ветеранів Снігурівської територіальної громади Миколаївської області.

Особиста історія: шлях до служіння після фронту

«Моє професійне життя до повномасштабного вторгнення було зовсім не схожим на нинішнє», — розповідає Олександр.Раніше він працював учителем фізичного виховання. Згодом пішов у сільськогосподарську сферу, де вісім років працював у Харківській області: «Я був бригадиром, працював на техніці, оператором преса соку прямого віджиму». Із перших днів повномасштабного вторгнення Олександр пішов до війська добровольцем: «Я встиг вивезти сім’ю, посадити на евакуаційний потяг до Львова, відправив їх до Польщі, а сам взяв документи і пішов у військкомат». Він служив у підрозділі, який нині відомий як 425-й окремий штурмовий полк «Скеля». «От так почався мій бойовий шлях», — каже він.

Особистий досвід взаємодії з системою

Під час служби Олександр отримав важке поранення: «Отримав поранення, пов’язане з ампутацією нижньої кінцівки». Лікування було тривалим і складним: «Була операція на спині. І потім — звільнення». Усі процеси щодо оформлення документів він проходив сам: «Я робив все самотужки. Спілкуючись з побратимами в шпиталях, дізнавався, що і куди треба подавати». Саме цей досвід став визначальним. «Пройшовши цей шлях, я зрозумів, що треба допомагати побратимам», — говорить він.

Навчання і становлення у професії

Пропозиція стати фахівцем із супроводу надійшла ще тоді, коли Олександр перебував у госпіталі. «Голова військової адміністрації сам мені зателефонував і запропонував цю посаду», — згадує він. «Наші бажання співпали».

Олександр Павлов працює на посаді фахівця із супроводу Снігурівської територіальної громади Миколаївської області з 1 січня 2025 року і наразі є єдиним фахівцем у громаді. «Коли я прийшов на посаду, я об’їхав усі старостати, представився, розповів, як будемо працювати», — каже Олександр. «Коли люди знають фахівця особисто, інформація поширюється через особисті рекомендації».

Олександр проходив навчання у Бородянці та у Києві, у Центрі «Простір можливостей». Програма включає юриспруденцію, психологію та тренінги від громадських організацій, що допомагають фахівцям відточувати навички роботи з ветеранами та їхніми родинами. «Це вже друга група фахівців із нашої області, яку відправила обласна військова адміністрація. Ми обмінюємося досвідом, пояснюємо новачкам, як працювати з ветеранами, і разом шукаємо рішення для складних кейсів», — розповідає Олександр.

Фахівець підкреслює, що ефективне навчання фахівця із супроводу не обмежується лекціями. Часто учасники самі діляться кейсами, з якими зіткнулися на практиці. «Кожний фахівець, якщо не розуміє якогось питання в кейсі, скидає його у всеукраїнську групу, і всі, хто вже з цим стикався, підказують шляхи вирішення», — пояснює він.

Хто допомагає: співпраця як основа роботи

Олександр збудував мережу співпраці з усіма ключовими установами: «Я об’їхав Пенсійний фонд, ЦНАП, ТЦК та СП, представився і обмінявся телефонами». Для нього важливо, щоб людину не «ганяли по всьому місту». «Якщо є співпраця — тоді є і робота», — переконаний він. Він створив групи у Viber і Telegram, де поширює актуальну інформацію, а також тісно працює з Центром зайнятості. «Вони створили цілий буклет з можливостями навчання і перекваліфікації для ветеранів», — розповідає він.

Він наголошує, що ефективність роботи залежить від співпраці з місцевою владою та державними установами. Коли є розуміння та взаємодія, ветерани відчувають підтримку, а громада отримує результат. Завдяки такому підходу в Снігурівській громаді реалізовуються важливі проєкти, зокрема алея пам’яті загиблих та зниклих безвісти військових, де врахована думка їхніх рідних.

Кейс-менеджмент: жоден випадок не «закривається»

«Я не закриваю кейси», — наголошує Олександр. «Людина може звертатися десять разів з різними питаннями». Одне зі звернень від військового, який не отримував довідку про обставини поранення. «Я зв’язався з частиною, довідку надали, і він почав отримувати грошове забезпечення». Далі була допомога зі звільненням, оформленням інвалідності та пенсії. «Від початку до кінця, як я сам це пройшов», — каже Олександр. Робота з цим кейсом тривала понад пів року.

Ще один приклад — житлова компенсація за постановою №719. «Військовий цього не знав, я підказав, ми оформили документи», — розповідає Олександр. У результаті ветеран отримав компенсацію і придбав квартиру в Одесі.

Окремий напрямок — робота з родинами зниклих безвісти та полонених. «Люди перебувають у такому стані, що не розуміють, що робити», — каже він. Олександр організовує зустрічі з Координаційним штабом, юристами і психологами. Це дає можливість більше розповісти, яка велика робота насправді ведеться для пошуку зниклих безвісти.

Професія як місія

«Я ніколи не відмовляю в консультації», — говорить Олександр. «Як я можу відмовити побратиму?» Для нього ця робота — продовження власного шляху після фронту. «Я стараюся допомагати всім, хто звертається. Якщо не можу сам — знаю, хто може допомогти».

Історія Олександра Павлова — це приклад того, як особистий досвід війни стає основою для системної допомоги іншим. Фахівець із супроводу ветеранів у його виконанні — це не про формальні консультації чи одноразові звернення, а про постійну присутність поруч, довіру і готовність йти з людиною весь шлях — стільки, скільки потрібно.

«Якщо я вже поставив собі мету допомагати, то буду шукати всі шляхи, щоб це зробити», — каже Олександр. Для нього це означає не обмежуватися межами посадових інструкцій, а робити більше: тримати зв’язок, повертатися до складних кейсів, шукати рішення навіть тоді, коли відповідь неочевидна. Його бажання — щоб ветерани та їхні родини знали: у громаді є людина, до якої можна звернутися в будь-який момент, без страху й зайвих пояснень. Саме така позиція дає змогу фахівцеві із супроводу стати точкою опори — там, де після війни вона особливо потрібна.