Місток довіри: як фахівчиня із супроводу Олександра Латишева зі Славутича допомагає ветеранам і родинам військових знаходити шлях до цивільного життя

Коли ветеран чи ветеранка повертається додому після служби, складний період не залишається позаду. Адже попереду — оформлення численних документів, тривале лікування та реабілітація, пошук роботи, питання соціального захисту та необхідність заново будувати звичне життя. Не менш складний шлях проходять і родини військових, а також сім'ї полеглих, полонених і безвісти зниклих захисників. 

Задля того, аби ці люди не залишалися сам на сам із проблемами, в Україні працює вже понад 2700 фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Вони допомагають пройти цей шлях, пояснюють державні механізми підтримки, координують взаємодію з різними установами та залишаються поруч доти, доки проблему не буде вирішено. Для багатьох із цих фахівців це не просто нова робота, а можливість використати власний досвід, щоб допомагати іншим. Саме так почалася й історія Олександри Латишевої — фахівчині із супроводу ветеранів зі Славутича.

Професія, до якої привів не тільки власний досвід, а й поклик душі

За освітою Олександра — педагог, понад десять років вона працювала в школі, була вчителем-філологом, соціальним педагогом, згодом — заступницею директора.

Пізніше перейшла в журналістику. Майже 20 років була тележурналісткою, спочатку у Славутичі, потім у Чернігові. Після епідемії COVID-19 очолила місцевий інформаційний портал slavutich.cn.ua (тепер slavutych.info).

Саме цей професійний досвід навчив не тільки знаходити потрібну інформацію, ставити правильні запитання, будувати контакти й працювати з людьми різних професій, а чути людей, помічати те, про що вони не говорять уголос, шукати спільну мову з дітьми й дорослими. Згодом ці навички стали опорою у роботі фахівця із супроводу. 

Її життя змінила війна. Чоловік Олександри, ветеран АТО, під час повномасштабного вторгнення знову став до лав захисників України. Він виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках: Донеччина (Богородичне), Луганщина (Білогорівка), Харківщина (Куп’янськ, Сеньківка), знову  Донеччина (Торецьк, Покровськ та інші). Нагороджений орденом " За Мужність", відзнакою " за Доблесть" та "Золотий Хрест", нагородним пістолетом, двічі представлявся до нагороди орденом імені Богдана Хмельницького. Сім’я завжди підтримувала свого Захисника. Цей досвід став важливим для розуміння і підтримки тих, чиї рідні знаходяться на фронті.

Про можливість отримати професії у сфері супроводу ветеранів Олександра дізналася ще тоді, коли працювала редактором інформаційного порталу: "Мені завжди подобалося допомагати людям. У школі, у журналістиці — всюди я шукала можливість бути корисною для людей. Тут я побачила шанс робити це щодня, допомагати і захищати інтереси тих, хто захищає цілісність і незалежність Батьківщини ціною власного здоров’я і життя", — згадує Олександра.

 "Я просто почала телефонувати людям"

Коли Олександра приступила до роботи, для більшості ветеранів і їхніх родин її посада залишалася невідомою. Люди ще не розуміли, хто такий фахівець із супроводу, із якими питаннями до нього можна звернутися і чим він відрізняється від соціального працівника чи працівника органу місцевого самоврядування. Фахівчині потрібно було вибудовувати довіру й робити кроки назустріч: "Я відкрила телефонну книгу і почала згадувати всіх, кого знала. Телефонувала військовим, дружинам захисників, мамам, знайомим ветеранам. Казала: "Я працюю фахівчинею із супроводу. Розповідала про все, чим можуть допомогти фахівці ветерану та членам його родини. Надати потрібну інформацію, консультацію, допомогти з оформленням документів без черг, супроводжувати в медзакладах, державних установах та організаціях, надавати всебічну підтримку. Практично, допомагати у вирішенні будь-яких питань. Якщо потрібна допомога, телефонуйте". Так усе і почалося»".

Журналістський досвід став важливою опорою у новій професії. За роки роботи в місцевому медіа Олександра познайомилася із сотнями людей: керівниками установ, лікарями, освітянами, волонтерами, працівниками міської ради, громадськими активістами. Саме вони згодом стали партнерами у вирішенні питань ветеранів.

Олександра каже, що до неї і колег-фахівців, яких у Славутичі четверо, звертаються не лише за однією консультацією. За першими питаннями про соціальне забезпечення часто йде й тривале лікування, оформлення документів, пошук роботи. Важливою є і психологічна підтримка, яка проявляється не тільки у словах, а й у залученні до різноманітних заходів: психологічних тренінгах, майстер-класах з хендмейду, спортивних чи культурно-мистецьких заходах, залученні до громадської діяльності. Саме тому робота починається із довірливої розмови, а не з алгоритмів чи програм.

"Мені здається, люди дуже відчувають, коли їх справді слухають. Часто людина приходить із одним питанням, а під час розмови виявляється, що насправді допомога потрібна ще й зовсім в іншому. Якщо поспішити, цього можна навіть не помітити.

До нас звертаються ветерани та ветеранки, діючі військовослужбовці, члени їхніх родин, рідні загиблих Захисників та Захисниць, полонених і зниклих безвісти. Кожна історія — важлива, бо стосується, насамперед життя ветерана та його родини", — говорить Олександра.

Так, завдяки славутицькій волонтерці Аллі Карпенко фахівчиня познайомилася із ветераном, який зазнав важкого поранення ноги. Протягом тривалого часу його життя було схоже на нескінченний маршрут між лікарнями. Одне відділення змінювало інше, проводилися нові обстеження, лікарські консиліуми, стаціонарне лікування, але остаточного рішення не було. До моменту знайомства чоловік побував у семи медзакладах. Ветеран майже перестав вірити, що ситуацію ще можна змінити. "Коли ми зустрілися, він був дуже виснажений. Було видно, що людина вже не сподівається почути хороші новини. Він жив із думкою, що ногу, найімовірніше, доведеться ампутувати", — згадує Олександра. Складність полягала ще й у тому, що через пошкодження нервів, у ветерана не працювала одна рука. Він пересувався на милицях, не мав підтримки і допомоги близьких у вирішенні бюрократичних питань.

Фахівчиня почала спілкуватися з колегами із різних областей України, радитися з іншими фахівцями із супроводу, які вже стикалися зі схожими випадками. Важливі поради щодо рішучих дій надав фахівець із супроводу, який також ветеран, особа з інвалідністю внаслідок війни і має власний подібний досвід.  

Олександра з’ясувала, що попри тяжкі поранення, частина необхідних документів так і залишалася неоформленою: "Я тоді подумала, що не можу просто сказати йому: "Вибачте, так сталося". Якщо є хоча б один шанс, ним треба скористатися". Вона зв'язалася з лікарем, пояснила ситуацію, ще раз перевірила всі документи, наполягла на тому, щоб питання переглянули. Уже під час наступної розмови стало відомо, що військового все ж внесли до списків на лікування за кордоном.

Минуло вже два роки, реабілітація ветерана у Німеччині триває й досі, лікарям вдалося зберегти його ногу. "Ми й досі підтримуємо зв'язок. Іноді люди думають, що робота фахівця закінчується після того, як заповнено документи. Насправді ні. Ти ще довго переживаєш за цих людей, радієш їхнім успіхам і дуже хочеш, щоб у них усе було добре. Вони стають важливою частиною твого життя", — говорить Олександра.

Робота фахівця із супроводу не обмежується оформленням документів чи консультаціями. Часто вона полягає в тому, щоб допомогти людині зробити перший крок до відновлення: переконати звернутися до лікаря, пройти реабілітацію або скористатися допомогою, від якої ветеран раніше відмовлявся. Іноді супровід триває місяцями: фахівець підтримує ветерана під час проходження оцінювання повсякденного функціонування (ЕКОПФО), допомагає готувати звернення, веде комунікацію з державними установами та відстоює права, гарантовані законодавством.

Одного разу у соціальних мережах Олександра побачила допис ветерана, що потребував підтримки і запропонувала свою допомогу. До війни його добре знали у спортивному середовищі як багаторазового чемпіона України, срібного чемпіона світу. Чоловік багато раз перемагав на різноманітних міжнародних турнірах. Після початку російського вторгнення, ще у період АТО, добровольцем пішов до війська.

Під час служби він пережив кілька контузій, однак щоразу повертався до свого підрозділу. Згодом наслідки пережитого почали “наздоганяти” його один за одним: з'явилися сильні головні болі, потім порушення координації, а згодом почали відмовляти ноги. Те, що раніше здавалося тимчасовим нездужанням, виявилося серйозними наслідками бойових травм. Олександра згадує: "Він зізнався, що довго мовчав, бо йому було соромно сказати, що він почувається погано. Хотів якнайшвидше повернутися до хлопців і думав, що все минеться. Весь час вживав знеболюючі, які з кожним разом допомагали все менше й менше".

Частину ліків він купує власним коштом, а частину питань ще доводиться вирішувати разом із державними установами. Боротьба за достойне життя триває. "Ми дуже часто говоримо про поранення, які можна побачити. Але є й ті, які роками залишаються непомітними. Людина звикає терпіти біль, відкладає обстеження, думає, що ще впорається сама. А потім виявляється, що допомога була потрібна набагато раніше. Сьогодні чоловік користується пільгами УБД, бере участь у програмі Є-Ветеранський спорт, залюбки відвідує басейн. Разом ми намагаємося оформити інвалідність, пов’язану із захистом Батьківщини. Це питання-виклик, оскільки наслідки бойових травм свого часу не були належним чином задокументовані, і тоді це траплялося доволі часто, а саме питання не врегульоване ще на державному рівні. Але ми не здаємося!", — говорить вона.

Ще один із важливих напрямків роботи — допомога ветеранам у поверненні до професійного життя. Олександра переконана, що після лікування та реабілітації людина має не лише відновити здоров'я, а й знову відчути себе потрібною, знайти можливість реалізувати свій досвід і повернутися до активного життя. 

Вона допомагає ветеранам у пошуку нових можливостей для працевлаштування, співпрацюючи із роботодавцями, партнерами громади та представниками органів місцевого самоврядування.

Для когось це було повернення до професії, для когось — шанс розпочати новий етап після лікування й реабілітації. Тож мета супроводу — не лише допомогти з документами, а допомогти знову відчути впевненість у власних силах, знайти своє місце у громаді та будувати плани на майбутнє.

Там, де немає швидких відповідей

Найважчими Олександра називає зустрічі з родинами загиблих, полонених та безвісти зниклих військовослужбовців. Жоден професійний досвід, на думку фахівчині, не може навчити правильно поводитися в таких ситуаціях, адже поруч із тобою сидять люди, життя яких розділилося на "до" та "після". Це дуже складно прийняти: "Вони живуть від дзвінка до дзвінка. Кожне повідомлення дає надію, але водночас приносить нову тривогу. Найважливіше, що ми можемо зробити, — бути поруч і допомогти пройти цей шлях". Саме тому у Славутичі з'явилася група підтримки для родин військовополонених і безвісти зниклих. Тут вони можуть не лише отримати консультацію, а й зустріти людей, які переживають схожий досвід. Для багатьох саме це стає першим кроком до того, щоб перестати залишатися зі своїм болем наодинці.

Місток довіри, який допомагає рухатися далі

За півтора роки на посаді фахівця із супроводу Олександра переконалася, що цю професію неможливо описати лише переліком обов'язків, алгоритмів та важливих документів. Звичайно, потрібно володіти знаннями державного законодавства, програм, механізмів отримання соціальних гарантій, треба вміти взаємодіяти з різними установами та знаходити рішення у найскладніших обставинах.  На її думку, фахівець із супроводу стає для ветерана чи його родини людиною, до якої можна звернутися без страху бути незрозумілим. Встановлення довірливих зв'язків відкриває можливість допомогти, адже дуже часто за одним питанням приховується десяток інших: "Найцінніше для мене, коли людина розуміє, що її вислухають, не залишать сам на сам із проблемою і разом шукатимуть рішення. Тоді й починається справжня робота".

Тож за кожним зверненням вона бачить перш за все людину. Тому не буває однакових універсальних алгоритмів та механізмів вирішення проблемних питань. Комусь потрібна допомога з оформленням статусу, комусь — підтримка під час тривалого лікування, а комусь достатньо знати, що поруч є людина, якій можна зателефонувати у складний момент.

Важливою частиною цієї роботи є співпраця із партнерами. На думку фахівчині, жоден фахівець із супроводу не здатний самостійно вирішити всі питання ветерана. Навколо кожної історії об'єднуються працівники органів місцевого самоврядування, лікарі, психологи, юристи, представники громадських організацій, волонтери, а часто й самі ветерани, які вже пройшли цей шлях і готові підтримати інших. Олександра говорить: "Я завжди кажу, що один у полі не воїн. Якщо ми працюємо командою, якщо між нами є довіра і бажання допомогти, тоді навіть дуже складні питання поступово знаходять своє вирішення".

За словами Олександри, найбільша нагорода у роботі фахівця із супроводу — це не лише офіційно закриті кейси, а коли телефонують ветерани, щоб повідомити хороші новини про нову роботу, завершення лікування, повернення до активного життя. Саме в такі моменти вона розуміє, що найважливіше у професії фахівця із супроводу — бути поруч із людиною на її шляху до нового життя. І, можливо, саме цей місток довіри стає тією опорою, з якої починається рух уперед.