«Крок за кроком — і людина вже не одна»: історія фахівчині із супроводу з Рівненщини 

В Україні працюють понад 2400 фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Це люди, до яких звертаються, коли потрібно розібратися з документами, оформити статус, знайти лікаря або просто зрозуміти, що робити далі після повернення з війни. Серед них багато тих, хто проходив шлях повернення після служби, реабілітації, очікування, втрати на власному досвіді. Фахівцями із супроводу часто стають ветерани, ветеранки, а також члени родин військовослужбовців. 

У Рівненській області такою фахівчинею є Іванна Панчук. Дружина загиблого Захисника вже рік працює фахівчинею із супроводу на в комунальному закладі Головинської сільської ради. Сьогодні у Іванни — понад дві сотні запитів. За цими цифрами — десятки історій і щоденна робота, яка починається з простого: вислухати і допомогти розібратися.

Шлях до нової професії

Пані Іванна — педагогиня за освітою, тривалий час працювала у дитячому садочку. Ще рік тому вона не планувала працювати у ветеранській сфері — до цього рішення прийшла радше випадково, але з часом ця робота стала для неї зрозумілою і близькою.

Опанувати нову сферу допомогли колеги із соціальних служб, постійна самоосвіта і щоденна робота з родинами військовослужбовців. Важливим став і власний досвід — втрати, через яку довелося проходити самій. «Я читала, ознайомлювалася, зверталася до фахівців, проходила психологічні тренінги», — каже вона.

Після загибелі чоловіка Іванна відвідувала психологічні тренінги, шукала підтримку і відповіді на власні питання. Зараз цей досвід допомагає їй краще розуміти людей, які звертаються. Паралельно з основною роботою вона займається волонтерством — допомагає військовим не лише з документами, а й у повсякденних потребах. Каже, що це інша частина роботи — менш формальна, але не менш важлива, зокрема, разом з іншими плете маскувальні сітки і долучається до зборів для підрозділів. 

Що робить фахівець із супроводу

«Моя робота — це комплексна підтримка людей, які опинилися в цих складних обставинах. Це і виявлення потреб, і оцінка ситуації, і складання індивідуального плану», — пояснює Іванна. Часто це виглядає як поєднання різних ролей одночасно. «Я виступаю посередником між людиною і установою, допомагаю координувати отримання підтримки і супроводжую на всіх етапах», — каже вона.

У щоденній роботі це має вигляд постійної навігації: пояснити порядок дій після звільнення зі служби, допомогти оформити документи, скерувати до лікаря або соціальної служби, проконтролювати процес. «Головне — правильно направити, скерувати», — додає фахівчиня.

Іванна постійно взаємодіє з соціальними службами, ЦНАПом, медичними закладами, Пенсійним фондом, територіальними центрами комплектування. Часто саме швидкий контакт між ними дозволяє не втратити час і рухатися далі без затримок. «Я знаю алгоритм, але завжди телефоную до інших фахівців, уточнюю, домовляюся. Це колективна робота», — пояснює вона.

Така співпраця особливо важлива у складних кейсах, коли питання стосується одночасно і медицини, і соціальних виплат, і документів. У цих ситуаціях фахівець із супроводу фактично стає точкою, яка об’єднує різні служби навколо потреб однієї людини.

Від консультації до тривалого супроводу

Запити, з якими звертаються військові та їхні родини до Іванни, спочатку можуть здатися типовими. Проте за кожним запитом — історія окремої людини, родини та досвіду. «Такі прості питання, але вони не прості насправді», — каже Іванна. Сьогодні до неї приходять із запитами як діючі військові, так і ті, хто вже повернувся зі служби. Є запити від ветеранів з інвалідністю: щодо лікування, реабілітації, заміни протезів чи допоміжних засобів. Людина вже може мати лікаря, контактувати з фахівцями, але все одно повертається до фахівця із супроводу,  щоб уточнити, перевірити, зрозуміти, чи все відбувається правильно. 

Більшість звернень стосуються звільнення зі служби: як правильно пройти шлях від списання до встановлення інвалідності, які документи потрібні, як не загубитися між інстанціями.

Є звернення, які займають кілька годин, а є ті, що розтягуються в часі й переходять у тривалий супровід. Наприклад, військовий приїжджає у відпустку, щоб дізнатися про пільги. Йому пояснюють, куди звернутися, передають до соціального працівника — і він повертається на службу вже з розумінням, що робити далі.

Інша історія — щодо військового, який отримав поранення і хотів оформити нагороду. Він чув від побратимів про медаль за поранення, але не розумів, як її отримати. З цим питанням звернувся до Іванни. Разом вони підготували рапорт і пройшли необхідні кроки.

Інший напрям звернень — житлові питання. Сьогодні до фахівців часто звертаються ветерани зі статусом ВПО, які хочуть отримати компенсацію на житло. Іванна супроводжувала дві родини в таких процесах — від першого дзвінка до отримання рішення: «Супроводжувала кожен крок. Заяву схвалено, чекає на компенсацію», — розповідає вона.

Частина звернень стосується правильного оформлення електронних документів. Наприклад, коли людина не розуміє, як отримати витяг про несудимість і що з ним робити далі. Такі ситуації потребують терпіння і постійного супроводу: пояснити, перевірити, ще раз пояснити.

Частина звернень потребує фізичної присутності й безпосередньої залученості:  «Ти садиш маму зниклого безвісти до себе в машину і везеш її у необхідну установу, проходиш з нею всі ці етапи», — розповідає вона. Так було і в історіях із родинами зниклих безвісти. Переважно це мами старшого віку, які залишаються сам на сам з великою кількістю процедур і документів. «Мама військового може не знати, як поставити електронний підпис  — і ти все це робиш разом з нею», — каже Іванна.

Так, одного разу до Іванни звернулася мама зниклого безвісти військового. Жінка залишилася сам на сам із великою кількістю питань: потрібно було звернутися до поліції, здати зразки ДНК, подати заяви, зібрати документи, відстежувати відповіді від різних установ. Для неї це був незрозумілий і лякаючий процес.

«Вона думала: як ми це все зробимо?» — згадує Іванна. Разом вони почали з найпростішого — їздили в установи, оформлювали документи, уточнювали деталі. Частину інформації необхідно було пояснювати кілька разів, щоб жінка відчула впевненість і розуміла, що відбувається: «Спочатку сумнівалася: чи правильно зробила заяву, чи дійшли документи, чи отримали листа…», — розповідає вона. З часом ці сумніви зменшилися — з’явилося розуміння процесу і відчуття, що вона не одна.

І коли всі необхідні кроки були пройдені, жінка просто подякувала. Для Іванни такі моменти — про те, що навіть складний шлях можна пройти, якщо поруч є людина, яка допомагає не зупинитися.

Про складність і емоційне навантаження

За кожною такою історією — не лише документи і рішення, а й сильне емоційне навантаження. Щодня це різні історії — про втрату, невизначеність, злість або втому. Люди приходять у різних станах, і часто перш ніж перейти до рішень, потрібно просто дати їм можливість виговоритися.

Іванна каже, що важливо навчитися не пропускати все через себе, але водночас не втратити чутливість до людини. «Я стикаюся з людським болем, кризовими ситуаціями. Інколи я думаю, що ця витривалість вже на нулі. До кожної підібрати слова», — говорить вона.

Попри складність, Іванна говорить про речі, які тримають. «Мене мотивує бажання допомагати людям. Хочеться бути опорою для цих людей. Те “щире дякую” — воно залишається в пам'яті», — говорить вона.

Фахівець із супроводу — це не людина, яка вирішує всі проблеми замість ветерана. Це той, хто допомагає розібратися, показує варіанти і проходить частину шляху поруч. У цій роботі багато невидимого: розмов, підтримки, пояснень і довіри, яка з’являється не одразу. Але саме з цього і складається система, яка поступово стає зрозумілішою і доступнішою для тих, хто повертається з війни та членів для їхніх родин. І поки цей процес триває, поруч є людина, яка допомагає не зупинитися.