Коли повернення — це лише початок: історія фахівчині із супроводу ветеранів та ветеранок Вікторії Андрійчук в Луцькій громаді

Фахівці із супроводу ветеранів та ветеранок — поруч із тими, хто повертається з фронту. Вони допомагають пораненим, підтримують родини, супроводжують тих, хто лише вчиться жити після служби. Це робота, яку не завжди видно. Але саме вона часто стає першим кроком до відновлення — через розмову, документ або просте «я поруч».

Для Вікторії Андрійчук супровід ветеранів — не просто професія. Цей вибір не був раптовим — він формувався роками, через досвід, відповідальність і постійну роботу з людьми у найскладніших станах.

Коли супровід — не робота, а внутрішнє рішення

Шлях Вікторії почався ще у 2014 році. Тоді вона працювала в Національній гвардії України, у окремому загоні спеціального призначення «Азов», одним із напрямків роботи був супровід поранених — у часи, коли не було чітких алгоритмів, систем і посадових інструкцій. Була лише відповідальність за людину. 

«Шлях до супроводу ветеранів у мене почався давно. Ще у 2014 році я працювала в Національній гвардії, у ОЗСП “Азов”. Ми вже тоді здійснювали супровід поранених, ще на етапі формування батальйону», — розповідає Вікторія. Згодом жінка здобула фах соціальної працівниці. 

Повномасштабна війна застала Вікторію вдома у Луцьку. Вже через добу, 26 березня вона вивезла сина та родину за кордон і почала активно займатись міжнародним волонтерством. У лютому 2023 року Вікторія вдруге стала мамою ще одного синочка. 

«У вересні 2023 року мені подзвонили й сказали, що в Луцьк почали привозити поранених бійців Третьої Штурмової бригади та бригади «Азов», а людей, які можуть цим займатися, просто немає. Я вийшла з декрету раніше». Спершу — волонтерство, регулярні відвідини шпиталів, розмови з пораненими. І дуже швидко стало зрозуміло: це не тимчасово. «Для мене це не робота. Це сенс у моєму житті. Я в будь-якому випадку робила б це — як волонтерка чи як фахівчиня», — згадує Вікторія. Тож вона  почала працювати у «Волинському обласному центрі соціально-психологічної допомоги» у  відділенні кризової психологічної допомоги учасникам АТО/ООС, Захисникам та Захисницям та членам їхнім родин. 

Це були складні кейси — спроби самогубства, сімейне насильство, тяжкі психоемоційні стани, залежності. Паралельно — супровід поранених військових з евакуаційних рейсів, які часто залишалися без будь-якої підтримки. Дуже швидко стало зрозуміло: це не тимчасово. «Для мене це не робота. Це сенс у моєму житті. Я в будь-якому випадку робила б це — як волонтерка чи як фахівчиня», — згадує Вікторія.

Згодом вона подала заяву, пройшла конкурс і сьогодні працює фахівчинею із супроводу ветеранів у комунальній установі КУ «ХАБ Ветеран» Луцької територіальної громади.

Робота фахівця із супроводу рідко починається з великих рішень, найчастіше — з дуже простих, але критично важливих речей: «Ми починаємо з базових речей: відновлення втрачених документів, зв’язку з командуванням, оформлення направлень, перевірки кожної букви в документах».

Для багатьох ветеранів це перше зіткнення з цивільною системою — без досвіду, без розуміння, куди звертатися і що робити далі. : «Багато хто навіть не знає, що таке декларація з сімейним лікарем. Є хлопці, яким ледь виповнилося 18, і вони одразу пішли на фронт». У цей момент фахівець із супроводу часто стає єдиною людиною, яка може перекласти складну систему зрозумілою мовою і взяти на себе перші кроки, коли сил у самого ветерана ще немає.

Саме тому, переконана Вікторія, супровід має починатися якомога раніше — ще у шпиталі: «Робота з ветеранами повинна починатися саме з медичного закладу, коли людину тільки привозять після поранення. Вони ж не знають, які документи потрібні, куди далі рухатися». Вона приходить у лікарні після прибуття евакуаційних потягів, представляється, залишає контакти, брошури з QR-кодами. Часто перші розмови дуже короткі — у цей момент людям зазвичай «нічого не потрібно». Але трохи згодом вони телефонують.

Коли одна вчасна дія змінює маршрут життя

За роки роботи Вікторія супроводила велику кількість кейсів. Але деякі історії залишаються з нею назавжди: «Побратимство в шпиталі — це те, що мене досі вражає. Вони допомагають не лише один одному, а й дітям, родинам, навіть якщо не знайомі». Один ветеран після користування милицями повернув їх поштою, щоб вони могли допомогти комусь іншому. «Це була максимальна опіка. Побратимство — не тільки між військовими, а й до дітей, яких вони навіть не знали»,  — говорить Вікторія.

Іноді супровід виходить далеко за межі посадових інструкцій: “У мене вдома прописані ветерани. Я не виписую їх доти, доки ми не отримаємо всі пільги, статуси і виплати». Це відповідь на реальність, у якій люди після поранення часто залишаються без житла, без підтримки, без точки опори”. Дехто з них згодом вирішує залишитися у Луцьку: «Вони лишилися жити в Луцьку. Кажуть: нам тут добре»

Ще одна історія — про молодого бійця Нацгвардії, якому було щойно 18, коли він пішов служити. Після поранення з’ясувалося: у нього ніколи не було декларації з сімейним лікарем. «Я кажу: зв’яжись із сімейним лікарем. А він відповідає: “А хто це?”». Він чекав повноліття, щоб піти на фронт, і не встиг оформити декларацію. Тепер, після поранення він не міг отримати направлення, а значить і реабілітацію. Разом із Вікторією вони оформили документи, пройшли стаціонар, організували реабілітацію. Після відновлення чоловік повернувся до служби.

Бути поруч — це теж професія

Фахівчиня переконана: якісний супровід неможливий без постійної комунікації — з лікарями, волонтерами, фондами, військовими частинами — і без постійного навчання. «Фахівець має постійно вчитися. Зміни в постановах з’являються часто, і ти маєш знати про них першим — заради ветерана». Але головне — не просто закрити запит: «Наше завдання — не просто закрити кейс, а допомогти людині відновитися й інтегруватися в життя».

Робота фахівця із супроводу ветеранів та ветеранок — це щоденна відповідальність за людей, які повертаються з війни, і за шлях, який їм доводиться проходити далі. Для Вікторії Андрійчук вона не обмежується посадовими обов’язками, а ґрунтується на досвіді, довірі й готовності бути поруч стільки, скільки потрібно — без очікування швидкого результату чи вдячності. У її розумінні супровід завершується не в момент закриття кейсу, а тоді, коли ветеран або ветеранка можуть рухатися далі самостійно.

Саме завдяки таким фахівцям система стає доступною й зрозумілою для ветеранів, ветеранок та їхніх родин. Так поступово з’являється довіра — до фахівця і до системи, яка бачить й враховує потреби конкретної людини.