“Бути поруч — це мій вибір”: історія фахівчині Мінветеранів Олени Ждань та її робота з ветеранами на Волині

Коли війна забирає надто багато, роль фахівця із супроводу ветеранів перестає бути звичайною посадою. Ці люди стають точкою опори і для тих, хто повернувся з фронту, і для родин, які продовжують чекати й триматися.

Шлях до нової професії

Фахівчиня Люблинецької громади Волині Олена Ждань прийшла у професію з багаторічним досвідом у місцевому самоврядуванні, соціальній сфері та волонтерською роботою часів початку повномасштабного вторгнення. Нині вона допомагає ветеранам та їхнім родинам проходити складні процедури, орієнтуватися в програмах підтримки й знаходити рішення там, де люди часто не знають, з чого почати.

Пані Олена починала в місцевому самоврядуванні з наймолодшої посади й дійшла до керівниці відділу Ковельської районної ради. Згодом перейшла до управління соцзахисту, де два роки нараховувала державну допомогу. Попри складний перехід після 24 років роботи в іншій сфері, вона швидко опанувала нові процеси й здобула той широкий досвід, який нині допомагає їй упевнено орієнтувати людей у найрізноманітніших питаннях.

Після початку повномасштабного вторгнення Олена, окрім основної роботи, волонтерила у транзитному центрі: зустрічала військових, вантажила вагонні поставки, допомагала переселенцям, видавала продуктові набори та одяг. Працювала без огляду на час, як і вся громада в той момент. Саме тоді одна фраза колеги стала вирішальною: «Та хіба ти не справишся? Ти й так це робиш. Просто робитимеш офіційно». Так пані Олена зважилася податися на конкурс фахівців із супроводу ветеранів. Та найбільш рушійною силою у виборі професії став син, який з 15 років обрав військову справу.

Подання заявки на участь у конкурсі на посаду фахівця із супроводу ветеранів виявилося майже детективом: старий комп’ютер блокував систему, програма зависала, і пані Олена вже вирішила, що це знак — “ні, не моє”. Та колеги не дали їй відступити й долучили навіть техпідтримку Міністерства у справах ветеранів, аби вона таки зареєструвалася. Зрештою Олена успішно склала тести й перемогла в конкурсі. 

4 березня вона розпочала роботу як фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Люблинецької громади, де мешкає близько 6 000 осіб.

Постійне навчання як частина професії

Попри понад два десятиліття досвіду в місцевому самоврядуванні, пані Олена не вважає себе фахівчинею, яка знає усе — навпаки, вона каже, що працювати з ветеранами означає вчитися щодня. «Я вчуся, щоб краще розуміти, як говорити з мамою загиблого чи братом, який хоче повернутися на фронт із помсти», — каже вона.

На початку роботи на посаді фахівця із супроводу жінка проходила навчання у Бородянка-центрі. Там, за її словами, вона отримала «ключові знання і безцінні обміни кейсами з колегами». Окрема частина її підготовки — психологічні тренінги. Без цих знань складно налаштувати розмову так, щоб підтримати людину не поранити ще сильніше.

Також вона пройшла навчання на програмах ГО “вільний Вибір”, Prometheus, тренінговому центрі Наталії Сабліної та адвокатки Дарії Тарасенко. Пані Олена відвідала лекції про типи особистості військових, реакції на стрес, особливості спілкування з людьми, які повернулися з передової. Фахівчиня згадує, що там уперше почула формулювання, які допомогли їй по-новому подивитися на поведінку тих, хто приходить у кабінет у стані злості, виснаження чи повної апатії. І майже щомісяця — навчання, організовані з ветеранської політики Обласної адміністрації: інформація про нові програми, отримання житла, питання соцзахисту, зайнятості, лікування. 

Запити, з якими приходять люди

По допомогу до Олени звертаються військовослужбовці, ветерани, їхні близькі, а також родини загиблих, зниклих безвісти та тих, хто перебуває в полоні. Усі вони приходять із різними історіями — хтось у розгубленості, хтось у гніві, хтось у повній виснаженості. Їх об’єднує одне: потреба бути почутими й отримати підтримку.

У своїй роботі Олена супроводжує людей у всіх питаннях соціального захисту — від оформлення посвідчень, пільг і субсидій до підготовки пенсійних документів. Вона заздалегідь готує необхідні папери, щоб її підопічні не мусили ходити з кабінету в кабінет і витрачати сили на нескінченні черги. Каже, що важливо не тільки вирішити проблему, а й зняти з людини той тягар, який вона несла до кабінету.

Олена добре знає своїх підопічних: хто мріє спробувати себе в навчанні, хто лікується, хто знаходить спокій у риболовлі чи спорті. Для себе вона називає це «теплими списками» — невеликими примітками, які допомагають запропонувати людині саме той варіант підтримки, який їй справді підійде.

Коли супровід стає більше, ніж роботою

Одна з історій  — про ветерана, який отримав житловий сертифікат. Вони разом об’їздили весь Ковель, переглядаючи квартири, обговорювали варіанти, зважували плани й бюджет. Пані Олена згадує: «Ми сіли в авто і поїхали оглядати усі пропозиції. Я дивилась не як рієлтор, а як людина: чи зручно, чи безпечно, чи підійде йому насправді. Зрештою він знайшов житло, в якому йому стало спокійно. І це було головне». Фіналом стало те, що ветеран придбав хорошу квартиру — і тепер там справді почувається вдома.

Інша історія — про ветерана, який за час повномасштабного вторгнення створив родину. Тепер вони разом збирають документи для участі в житловій програмі вже з оновленим складом сім’ї. Олена каже: «Мені важливо, щоб вони входили в новий етап життя з відчуттям підтримки».

також звернувся ветеран, котрий після поранення та проведеної операції залишився ні з чим: військова частина зняла з обліку, а групи інвалідності немає. Почали з початку й вже досягли потрібного результату.

Найважче — це моменти, коли приходять родини загиблих. Іноді люди відмовляються оформлювати належні їм виплати — із болю, принциповості чи небажання визнавати страшні факти. У такі моменти вона пояснює зовсім інше значення цього кроку: «Це підтримка, яку держава зобов’язана надати родині. Ви користуєтеся правом, яке належить вам. Якщо не хочете залишати кошти собі — передайте їх на потреби військових. Головне, щоб рішення давало вам спокій і гідність».

Окрім особистого прийому та супроводу, пані Олена організовує заходи для ветеранів та членів родин загиблих і зниклих безвісти, у чому її підтримує голова громади Наталія Сіховська. Протягом року відбулися події “Малюю з ветераном”, зустріч зі слідчим для сімей зниклих за особливих обставин, захід до Дня пам'яті захисників України, а також акція на підтримку членів родин безвісти зниклих — “За тих, кого ми чекаємо. Заради тих, хто чекає”. Кожна з цих ініціатив подарувала людям відчуття турботи й підтримки, показує, що вони не самі у своїй втраті та надії.

Робота пані Олени — це приклад того, як кваліфікований супровід і щире ставлення можуть змінювати життя ветеранів і членів їхніх родин. Кожен кейс, від допомоги у пошуку житла до підтримки родин загиблих і зниклих безвісти, показує: коли поруч є людина, яка уважно слухає, розуміє і підтримує, навіть найскладніші випробування стають трохи легшими.