Досвід ветерана: Андрій Мельник – з вчителя історії, через війну, до директора школи

Вчитель, програміст, кухар, військовослужбовець…

Ти можеш бути ким завгодно, коли йдеш на поле бою, але після повернення ти – ветеран.

У текстах "Досвід ветерана" ми зібрали історії ексбійців АТО/ООС. Дуже різних, але в чомусь однакових. Вони розповіли нам про зміни у світогляді, у стосунках з оточуючими, у житті та й у самій особистості після повернення. Це історії без прикрас, але доповнені коментарями військового психолога та HR-експерта, які допомагають зрозуміти, що стоїть за поняттям "ветеран", позбавленим луски медійних образів, упереджень та стереотипів.

Перший наш герой – в минулому вчитель історії та ветеран, а нині директор київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203 Андрій Мельник.

Ми поговорили про те, що спільного в учителів та бойових командирів, про чемність на передовій, випробування мирним життям та все, що приховується за словом "ветеран".

У професію я потрапив, з одного боку, цілком свідомо, а з іншого – випадково.

Захоплення історією з’явилося ще в середній школі, а ось викладанням захопився вже згодом, коли навчався в університеті Шевченка. У середині 90-х бюджетники мали відпрацювати певний час у державних установах, тому в 97-му я пішов працювати до школи, паралельно з навчанням. З’ясувалося, що викладання – це те, що мені цікаво і що приносить задоволення. Та на початку 2000-х від викладання довелося відмовитись. Години та навантаження зросли, замість половини ставки почав працювати на півтори, а заробітна плата так і залишалася 20 доларів. Зрозумів, що далі в такому режимі існувати не можу, і відкрив невелику власну справу. Утім, згодом доля знову повернула до школи. Кілька років тому зустрів колегу, який став директором школи, і він мені сказав: "Знаєш, у мене 10-11 класи, потрібен хороший вчитель, прийди на пару годинок". Я прийшов на пару годинок, і вже з наступного року в мене знову було півтори ставки.

У вчителя має бути величезна жага до знань. Як тільки він перестає вивчати щось нове, цікавитися своїм предметом, він перестає бути вчителем і стає урокодавцем. І тоді це вже не навчання, а відчитування матеріалу. Бути добрим учителем – це прагнути тої миті вчительського щастя, коли розумієш, що урок удався. Та, звісно, знаходити в собі сили та бажання проаналізувати свою поразку, якщо є відчуття, що урок був поганий або клас тебе не сприйняв.

Повістку я отримав прямо в школі.

На той момент чітко для себе вирішив, що знов піду служити, якщо покличуть. Заздалегідь попередив директора, рідних, близьких, тож ні для кого це не стало несподіванкою. Так я з учителя перетворився на заступника командира протитанкової артилерійської батареї. Не скажу, що якось відчутно переживав перехід з мирного до військового життя. Часу на рефлексії не було, треба було швидко діяти та швидко адаптуватися.

Що одразу помічаєш, так це те, наскільки зміщений у нашому війську віковий баланс. На той час, у 2015 році, це була армія молодих генералів та старих лейтенантів. Тобто були ситуації, коли дорослими, зрілими чоловіками з великим життєвим досвідом командували зовсім юнаки, які не одразу розуміли, що підхід "копай звідси і до обіду" з досвідченими людьми вже не спрацює. Напевно, ось ці вміння відчувати колектив, з яким спілкуєшся, пояснювати складні речі простими словами – ті речі, які б командири могли запозичити у вчителів. Бо підходи тут схожі, незалежно від віку.

Дивно звучить, але життя на передовій значно простіше, ніж удома. Тут одна небезпека – тебе можуть вбити. Думаєш про виживання, а все інше – що вдягнути, що з’їсти, що подарувати дружині, як там діти в школі – відходить на другий план. Твої базові потреби задоволені, ти чітко розумієш, що добре і що погано, і життя стає дуже простим.

Передова – світ чемних людей, бо ображати людину зі зброєю бажання ніхто не має.

Звісно, стріляти у своїх ніхто не буде, але цей внутрішній запобіжник спрацьовує дуже добре. Тут також з’являється дуже сильне відчуття приналежності до колективу. Бути частиною дружньої спільноти – базова потреба людини, і армія задовольняє її на 100%. Саме тому багато хто не може покинути поле бою – це не гроші, не якісь бонуси на майбутнє, а відчуття того, що ти серед своїх, що навколо всі підтримують одне одного.

Пам’ятаю, як у кінці серпня 2015-го року приїхав у відпустку до Києва, де якраз проходила репетиція параду до Дня Незалежності. Я йшов та вітався, коли бачив людей у формі, як робив це в Щасті або Новому Айдарі. І помітив, що тут уже ніхто у відповідь зі мною не вітається, ніхто не показує "я свій". Оце відчуття, що ті, кого наче вважаєш своїми, в інших обставинах виявляються зовсім чужими, було для мене дуже складним.

Повернення додому – це і полегшення, і випробування.

Полегшення в тому сенсі, що зникає напруга від постійної небезпеки, ти опиняєшся в колі близьких та рідних людей. З іншого ж боку, на передовій ти звикаєш до простих та прямолінійних рішень, до такого ж спілкування. Після повернення доводиться вибудовувати тисячі запобіжників у голові, стежити за тим, що та як говориш, звикати до того, що градус чемності в мирному житті значно нижчий. Деякі близькі та знайомі казали, що я дуже змінився. Не уточнювали, як саме, але хочу вірити, що все ж на краще. Я завжди намагався ставити себе на місце близьких та розуміти, як вони можуть сприймати мою поведінку та дії, щоб той новий досвід, який я отримав, їм не зашкодив.

Мені дуже допомогло те, що після повернення мене оточили підтримкою та розумінням – колеги, учні, дирекція школи, мерія, департамент освіти. Це було приємною частиною ветеранського статусу.

А ось викладати далі я вже не зміг. Повернувшись до улюбленої професії, я зрозумів, що не можу продовжувати, що мій внутрішній стан протестує проти того, що я роблю.

Ззовні наче нічого не змінилось – я пішов на війну з класу і повернувся в той самий клас, до тих самих дітей. Але військовий досвід – не класна кімната, з нього не можеш просто вийти, коли урок закінчився. Не можу пояснити, що відбулося, але я відчув, що викладання відійшло на задній план, а продовжувати через силу та врешті стати урокодавцем я собі не міг дозволити. Тому коли надійшла пропозиція від районного управління освіти податися на конкурс директора школи, тобто змінити вид діяльності, але залишитися в освітній сфері, не вагався. Для більшості вчителів, які тяжіють до організаційної роботи, посада директора є верхівкою амбіцій, бо директор – найвища педагогічна посада, де ти ще зберігаєш зв’язок із навчальним процесом.

І після повернення я зрозумів – це саме те, що мені потрібно. Робота директором школи для мене – це шанс реалізувати свої ідеї в улюбленій галузі.

Школу часто судять по директору, і навпаки. Водночас це і величезна відповідальність, адже наслідки рішень впливають на майбутнє учнів. Ти наче прокладаєш прохід у майбутнє по мінному полю. Незважаючи на військовий досвід, мені більше імпонує ліберальний стиль управління, а не авторитарний. Кожен повинен розуміти, навіщо він робить свою роботу, і якщо єдина можливість змусити людину працювати – це примус, то людина не на своєму місці.

Командир на полі бою та директор у школі – це про відповідальність.

Тут можна навести гарний приклад. Буває, хтось кричить у класі, ти заходиш і питаєш: "Хто кричав?" – а всі: "Це не я". І коли хтось каже: "Це я" – значить, що з’явилася доросла людина. Так от командир і директор завжди мають бути готові сказати: "Це я".

Чи стикався я з негативним ставленням як ветеран? Траплялося, що переставав спілкуватися зі знайомими, які не підтримали мій вибір. Були ті, від кого чув, що війна – це помилка і не треба ні з ким воювати. Були й ті, хто втомився від війни і кого ми "задовбали зі своїм ветеранством". Як правило, найбільше втомлені та обурені були ті, на чиє життя війна вплинула менше за все. Раніше таке ставлення мене обурювало, але зараз я це сприймаю спокійно. Це дорослі люди, і в мене не стане сили їх перевиховати або перекричати.

Неприємно бачити, коли зараз із ветерана намагаються створити агресора, опудало. Мене ще раніше дратувало, коли говорили "ось повернуться наші хлопці з фронту, покажуть вам…" А зараз дуже часто можна побачити новини типу "Ветеран АТО вкрав пляшку горілки", хоча той чоловік, може, ветеран в десяту чергу, а в першу – пияк, який ті пляшки крав ще до війни.

Коли за статусом не бачать людину або коли за одним ветераном судять ще сотні тисяч – це неправильно, хоча й очікувано. Найкраще, що може робити ветеран у такій ситуації, – розуміти власну відповідальність та подавати гарний приклад.

Побувати на війні – це досвід, але тільки від людини залежить, як вона ним скористається. І більшість із нас прагне використовувати цей досвід із користю.

АНДРІЙ КОЗІНЧУК
військовий психолог

Повернувшись з війни, Андрій змінив роботу вчителя на директорську. Так часто трапляється з ветеранами, тому що на війні, незалежно від твоїх бажань чи здібностей, ти відкриваєш у собі нові особливості чи функції. Ти можеш більше, краще, масштабніше. І після повернення тобі вже не вистачає можливості впливати на ширші процеси. Там від тебе залежали життя і долі. Тут ти можеш реалізувати проєкти, від яких залежить, приміром, освіта. Рівноцінна заміна.

Джерело: УП. Життя