Ветеранська література: Юрко Костишин «Абидобраніч. Книга світлин і емоцій»

Юрко Костишин

«Абидобраніч. Книга світлин і емоцій»

(Видавництво 333, 2026)

Про книгу:

книга про війну, в якій війна майже ніколи не постає безпосередньо. Тут немає прагнення вразити читача видовищем бою. Вона входить у світлини і текст інакше: через понівечену будівлю, розбиту дорогу, набої, обгоріле дерево, холодну каву, втому, бруд на руках і тишу, що настає після вибухів. І це не звичайна фронтова фотохроніка, а дуже особистий щоденник людини, яка намагається не втратити здатності бачити. Автор майже не фотографує війну «в лоб». Це завжди якісь напівтони, або щось що змушує задуматись, а що є там ще за кадром.
світлини зроблено звичайним смартфоном «Blackview» безпосередньо під час служби, часто неподалік лінії бойового зіткнення. Тому в цих світлинах немає постановки, а лише погляд людини, яка перебуває всередині цієї реальності і яку цікавить щось невловиме та не завжди помічене одразу: уламок, подряпина, слід, тріщина, покинута річ, зім’ятий дитячий малюнок, чашка на грубій дошці, промінь у пробитому даху. Саме з таких дрібних деталей поступово складається відчуття величезного лиха.
людина в цьому фотобуці часто присутня не обличчям, а слідом. Рукою, тінню, взуттям, спорядженням, залишеним посудом, протоптаною дорогою, написом на стіні. Це дуже точний образ війни: люди можуть не потрапити в кадр, але простір навколо зберігає їхню втому, страх, турботу й надію. Особливе місце займають руки. Зашкарублі, забруднені, обвітрені, вони тримають зброю, каву, ягоди, комаху, крихітну знахідку. У цих руках поєднуються дві реальності: необхідність воювати й потреба залишатися живою, чутливою людиною.
природа тут не є красивим тлом, яке відволікає від війни. Вона стає її мовчазною співучасницею і свідком. Пошкоджені дерева нагадують поранені тіла, розтрощене скло – павутину, сухе листя - оголену шкіру, а коріння й тріщини в землі - шрами. Межа між людським тілом, землею, деревом і металом постійно стирається.
водночас природа вперто повертає у книгу життя. Квіти ростуть біля руїн, комахи повзуть по обгорілій деревині, павук плете павутину, равлик продовжує свій шлях, світло пробивається крізь уламки. Ці образи не обіцяють, що все неодмінно буде добре. Вони просто нагадують: життя не запитує дозволу, щоб тривати.
чорно-білі фотографії загострюють головну напругу книги між темрявою і світлом. Глибока чорнота тут часом здається майже непроникною, але в ній постійно виникає невеликий світлий отвір: крапля, квітка, сонце, блиск павутини, біла пляма на землі. Світло не перемагає легко — воно буквально пробивається. А кольорові світлини неначе стверджують життя і що посеред війни завжди є місце чомусь гарному, світлому – вони дають надію. Надію на життя, надію на те, що все буде добре, надію на нашу перемогу і що ми вистоїмо, що ми й далі радітимемо всьому живому, що нас оточує.
у книзі дуже відчутна тілесність війни. Вона має температуру, запах і фактуру: пил, мороз, розчинна кава, мокра земля, дим, метал, дерево, що розсипається під пальцями. Війну тут можна майже відчути на шкірі не як абстрактну історичну подію, а як щоденне фізичне існування.
у цьому фотобуці немає поділу на «великі» й «малі» речі. Покинутий кухоль може говорити про самотність не менше, ніж зруйнована будівля. Маленька комаха, насінина чи квітка часом уміщують більше надії, ніж урочисті слова. Автор дивиться на світ уважно й близько ніби боїться, що завтра цього вже може не бути. Поряд зі зброєю постійно з’являються речі домашнього світу: чашки, ложки, їжа, книги, іграшки, дитячі малюнки, старі фотографії, двері й підкови. Вони нагадують, що військовий не перестає бути людиною з домом, пам’яттю та близькими. Навіть посеред війни він подумки повертається туди, де на нього чекають.
тексти Юрка Костишина так само різні, як і зображення: коротка проза, поетичні замальовки, спогади, майже казкові історії, внутрішні монологи, фронтові спостереження. Реальність у них легко переходить у сон, міф або дитячий спогад, а потім так само раптово повертається до холоду, дороги, зброї та втомленого тіла. Один із наскрізних мотивів книги – пам’ять. Вона зберігається не лише в людських оповідях, а й у речах, деревах, старих хатах, фотографіях, назвах сіл і родинних історіях. Сучасна війна накладається на попередні трагедії, і земля знову стає місцем, де минуле не закінчується, а повертається новими ранами.
найважливіше в цій книзі не сама війна, а опір внутрішньому спустошенню. Камера і слово допомагають авторові вберегти серце від зачерствіння. Він не відвертається від смерті й руйнування, але вперто продовжує помічати красу не декоративну й безтурботну, а крихку, поранену, часом майже невидиму. Фінальні сторінки залишають не відчуття завершення, а відчуття тривання. Небо, світло, рослини й стара родинна світлина повертають людину до її коріння. За військовим у кадрі стоять його рідні, попередні покоління, пам’ять дому — те, заради чого він узяв до рук зброю і що прагне зберегти.
на титульній сторінці книги автор розмістив присвяту: «Присвячую найдобрішій у світі людині, чиї руки пахли коляндром, - бабусі Палазі».
назва «Абидобраніч» звучить як проста побутова фраза, але поступово перетворюється на тихе замовляння. Побажати доброї ночі тут означає побажати людині вижити, дочекатися дня й повернутися. Назву книзі дав хештег з його сторінки у фейсбуці, на якій він розміщував світлини та дописи. «За словами Юрка, - це такий межовий простір між життям і смертю, білим і чорним, добром і злом, і якщо ніч буде доброю, то й день за нею прийде добрий. А саме цього насамперед хоче людина, яка стала захисником, у всіх можливих сенсах, для тих кого вона захищає», - так розповідає у передмові про назву книги Катерина Міхаліцина, письменниця, культурна менеджерка та упорядниця книги «Абидобраніч».
попри велику кількість образів руйнування, книга не справляє враження безнадійної. Її внутрішній рух спрямований не до смерті, а до збереження. Автор фотографує й пише так, наче збирає уламки світу, який війна намагається розсипати, щоб бодай щось урятувати від зникнення. Зрештою, «Абидобраніч» - це книга про любов, яка змушена говорити мовою війни, але не дозволяє війні стати своєю єдиною мовою. Любов до рідних, землі, живих істот, світла, старих речей і самого життя. Саме вона поєднує всі ці світлини й тексти та виявляється сильнішою за темряву, з якої постала книга.

Чому потрібно читати:

щоб побачити війну не лише через бойові події, а через її сліди у повсякденному житті. Фотобук показує те, що часто залишається поза офіційними хроніками: втому, холод, мовчання, зруйновані речі й короткі миті спокою між небезпеками.
щоб відчути особистий досвід людини, яка перебуває всередині війни. Світлини й тексти Юрка Костишина позбавлені постановності та зайвого героїзування це чесний, щирий і дуже близький погляд військового на реальність, у якій він живе.
щоб навчитися помічати життя навіть серед руйнувань. Квіти біля понівечених будівель, комахи, дерева, світло й маленькі побутові речі нагадують: війна здатна нищити простір, але не може остаточно скасувати красу, ніжність і людяність.
щоб зрозуміти, як слово і фотографія допомагають людині не зачерствіти. Ця книга є не лише свідченням війни, а й способом зберегти пам’ять, внутрішню чутливість та зв’язок із домом і близькими.
щоб побачити за образом військового живу людину. Людину, яка воює, але водночас сумує, згадує, любить, помічає дрібниці й тримається за все, що повертає їй відчуття нормального життя.

Цитати:

Мережі тут не має. Є мережа сердець і невимовних душ: «Як ти?» - «Добре». Якась прадавня містерія, в яку ти віриш попри забобони, смерті, поранення, вибухи авіабомб чи «градів».
Кожен день – як крайній, кожне слово- як молитва. Ми – Степова Варта!
Як покинуте налякане щеня у картонній коробці – сонце. Зіщулене, поміж сірого лахміття хмар виє…
Книги рятують від божевілля, а солодкавий запах ванільного цукру, випадково розсипаного на кухні, приманка для загублених душ, що шукають у твоїй хаті порятунку і безсоромно заглядають у всі твої потаємні шухляди, а знаходять лишень трухляві скелети у старій порепаній шафі, трохи піксельних думок й стару віні- лову платівку.
Корінь товстого дерева вибухом випнуло. Громіздкому велетню місця мало в поліській землі, начиненій вогнем бурштиновим і перуновими блискавицями. Бронік та курячого Бога тобі на захист, бо праведні тут не ходять, а доми- на колесах. Смієшся, не віриш словам моїм? Повір, Друже, так і є, доми на колесах, колесах величезних божевільних машин, напнутих брезентом та по вінця начинених незбагненною мольфарською силою. Істину кажу вам!
Кожна зустріч таїть небезпеку. Ти ховаєшся від неї у темний під'їзд, як равлик у мушлю, замикаєшся в безпросвітний і вогкий бліндаж своєї підсвідомості, та навіть холодна сталь твого ножа не надає тобі впевненості. Пам'ять скрегоче і шипить, мов білий шум у твоєму шлемофоні. Спроба змінити «хвилю» марна і нічогісінько не дає. Ти відхаркуєш степовий пил з легень і пробуєш поринути у сон. Друга спроба теж невдала. Фотографія у мілітеківському гаманці трохи відволікає. Та ненадовго. Стає нереально холодно. Нейрони твого мозку буквально ціпеніють. Серце зупиняється, і ти повільно вмираєш...Ти перестав існувати. Космічний вакуум повністю поглинув тебе...
Як равлики ніколи не розлучаються зі своїми спіральними хітиновими хатинками, так і ми, вояки, ніколи не розлучалися зі своїми товаришами-наплічниками. У кожного із нас своя історія — в когось вона весела, в когось, на жаль, сумна. Бо чийсь понівечений та подірявлений, почорнілий від крові, втоми та горя похідний друг так і залишився назавжди в ковилово-полинових степах Донбасу чи суворих землях українського Півдня...
«Смерть - це не вихід», — запашний чорний чай у металевій, потемнілій від кіптяви чашці повертає тебе у реальність. Полум'я вихоплює з темряви сумні, хмурі, пошрамовані обличчя. Повільна розмова, пахощі чаю, кави, тютюну, поту і соляри. Боги спустилися на землю і сіли на хвильку біля жертовного вогню. Ти приєднуєшся до цього сонму небожителів. Тобі вже не страшно, не холодно.
Кажуть, що в балаклавах ми надто схожі на таких собі Дон Кіхотів – щоправда, замість далеких зірок ми визираємо безпілотники…
Ви знали, що глупої ночі будинки набувають життя? Вони прикро й дошкульно, мертвими очицями розбитих вікон і холодними, драглистими мацаками спогадів цуплять затишок та спокій, як злодій-самітник, понуро вдивляються у твої сни, руйнуючи їхній крихкий, ірреальний, неземний конструкт.
Я та мій безтурботний Бог полюбляємо вареники з вишнями. Приправлені цукровою пудрою, вони найсмачніші саме тоді, коли неквапливий вечір, схожий на кленовий сироп, прилипає до наших сивих густих борід. А ми поруч сидимо на ґанку і плетемо мереживо з тихих, незахмарених спогадів - наче на стіл кладемо духмяний свіжоспечений хліб, без зайвих рухів та спотворених слів...
Але то був час, коли дерева були великими, а ми були ще маленькими. Та й тепер, уже дорослий, при нагоді задивляюсь у зоряне небо і шукаю в його темних глибинах той дивний, химерний Пояс, шукаю там бабусю та всіх наших. І від того мені стає добре...
Щороку вона поверталася. Пам'ять. Стара пані з втомленим поглядом, у вицвілому волонтерському камуфляжі. Кімнати відразу наповнював запах соляри, пилу та дешевої розчинної кави. Був ще один за- пах, який лякав чорного кота, що мирно дрімав на кухні. Пам'ять обережно, боязко заходила до будинку, намагаючись обійти уявну «розтяжку». Переконавшись, що вона в безпеці, Пам'ять сі- дала в потерте від часу крісло і поринала у сон. Сон її був поверхневим. Був розкішшю для неї. Давав їй тимчасове заспокоєння. А пробудження, здавалося, принесе смерть. Швидку й неминучу. Я старався жодним випадковим рухом не потурбувати її, не вирвати з рук Морфея. З вулиці через відчинене вікно долинав без- турботний дитячий сміх, а на кухні готувалася кава. Вже без дощу, без присмаку заліза. Невдовзі вона йшла. Не попрощавшись. Як завжди, залишаючи по собі холодні зоряні ночі, розпечений метал і гарячий пісок, крик поторочі в чорному лісі, тліючі багаття, зачитані книжки, міцні дружні обійми та радість, що вижив, каву з дощем і терпким присмаком крові, втому, впертість і... легкий аромат яблук з бабусиного саду.
Дивною хаткою-латкою ховався на узліссі наш маленький бліндаж. Доброю магією оточений, замовляннями давніми. Крайній рубіж у битві між добром і злом.
Гроза рано чи пізно закінчується. Громовиці стихають, дощ припиняється, а порожнечу в душі заповнює темрява. Ти вдивляєшся в неї і бачиш своє лихе відображення: абрис чужої людини, людини з холодним, відстороненим поглядом тремором у душі. Довкола - занадто тихо і не- безпечно. Рука мимоволі тягнеться до зброї. Тлін та смерть... Задуха і пил... Невдовзі приходить розуміння, що ти - сам. Тебе кидає в піт, але... дитяча рука вириває із жахливого марева. Теплі маленькі долоні обіймають тебе, а вус- та промовляють твоє ім'я... ім'я, а не позивний! Відлуння війни залишилося далеко позаду. Ти дивився в очі Смерті і вижив. Помалу темрява відступає. Холодний липкий піт дбайливо витирає тендітна жіноча рука. Запах конвалій заповнює ваш затишний дім. Більше ніщо не має значення, окрім того, що ви разом.
Дитяча безпосередність серпня - штурхати ногами перше поодиноке пожухле листя, вдихаючи його первісно-прілий аромат; з подивом роздивлятися ірландський танок втомлено- го вітру та білих із сивиною хмар; рахувати до болю в скронях, як скапують з ринви краплини води в переповнене, заздалегіть поставлене старе рудяве відро; обернутися втомленим поглядом на постать, дивно схожу силуетом на батька, якого вже немає, і ковтати гіркаві, як мигдаль, спогади; встигнути скучити за степовим пряним багаттям, дим якого лоскоче носа і провокує сльозу; мружитися від сонця, шукаючи затінку; і просто жити – навіть тоді, коли потенційно хочеться вмерти.

Про автора:

Юрко Костишин – український військовий, письменник, фотограф і митець із Тернополя, людина, яка навіть посеред війни вміла бачити красу світу. Для тисяч людей він відомий як Кіт Характерник – автор фото і текстів, у яких було багато сили і світла, ніжності до природи та любові до України.
народився Юрко Костишин 10 березня 1977 року в Тернополі. Закінчив географічний факультет Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю вчителя географії. Ще змалку захоплювався фотографією, намагаючись через об’єктив зберегти миті краси й загадковості світу.
“Це для мене як дарувати людям емоції – веселі, сумні, різні. Аби доторком світла збудити людей ізсередини…” – казав Юрко про власну творчість.
його світлини особливі – у простих речах він умів бачити справжню красу. Равлик, крапля дощу, трава, польова дорога чи вечірнє небо в його роботах ставали нагадуванням про те, заради чого українці сьогодні борються, – про дім, землю, пам’ять і право жити.
у 2015 році Юрко добровільно долучився до лав Збройних сил України та служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, беручи участь в АТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії повернувся на фронт у складі 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Брав участь в обороні Києва та Курській операції, воював на Донеччині, Запоріжжі, Сумщині, Дніпровщині. І між боями не припиняв фотографувати.
його фронтові світлини з 2024-2025 років показували на виставках у Тернополі, Львові, Києві, Вільнюсі, Берліні, Празі та Загребі. Роботи Кота Характерника були використані в артбуці Інни Гончар “#4.5.0.”, у збірці Валерія Пузіка “Три медалі в шухляді”, у книзі загиблого воїна Назара Мялікгулиєва “Критик до народу або вірші мого дитинства”, а також стали обкладинкою музичного релізу “Руїна” гурту “Забавка і Дмитрик” і ввійшли до релізу “Viribus Unitis” гурту “1914”.
Юркові тексти публікувалися у благодійному проєкті Мартина Якуба “Йбн блд рсн” та в антології військових письменників “Голоси”. Також він став учасником аудіозбірки “Незламні”, де військові читають українську поезію.
“Абидобраніч. Книга світлин та емоцій” – перша власна збірка Юрка, до якої увійшли і його тексти, і фотографії. На жаль, вона вийшла друком уже посмертно.
15 грудня 2025 року Юрко Костишин помер у запорізькій лікарні від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання поблизу села Діброва на Дніпровщині. Похований на Пантеоні Героїв Микулинецького цвинтаря у Тернополі. Посмертно удостоєний звання Почесного громадянина міста Тернополя. Окрім того, мав нагрудні знаки “Учасник АТО”, “За знищення ворога”, “Ветеран війни”, “Захиснику України”.
Юрко Костишин, Кіт Характерник, залишається символом дуже людяної любові до України – тихої, глибокої й справжньої. Людиною, яка навіть під час війни вчила інших бачити світло.