Ветеранська література: Андрій Мероник «Сьома рота. Сміх і сльози». Частина 1

Андрій Мероник

«Сьома рота. Сміх і сльози». Частина 1.

(«Видавництво 21», 2025)

Про книгу:

це збірка фронтових історій, які Андрій Мероник почув або пережив під час служби у сьомій роті на південному напрямку у 2024 році. Це солдатські байки, розмови й випадки, що передавалися від одного бійця до іншого, а згодом стали основою книги.
тут майже немає розповідей про масштабні військові операції. Натомість автор показує звичайні будні військових: окопи, ротації, старі пікапи, ремонти, нестачу сну, пошуки їжі, проблеми з технікою та постійні прильоти.
у книзі смішне весь час стоїть поряд із трагічним. На одних сторінках можна щиро реготати з армійських пригод, а вже за кілька сторінок читати про загибель людини, яка була героєм однієї з цих веселих історій. Саме тому назва «Сміх і сльози» дуже точно передає настрій книжки.
гумор для героїв книги – це не просто розвага. Це спосіб хоча б ненадовго відволіктися від страху, виснаження і небезпеки. Жарти, дивні позивні та взаємні підколи допомагають бійцям триматися там, де звичайній людині важко навіть уявити себе.
автор не намагається зробити своїх героїв бездоганними. Вони можуть помилятися, сперечатися, лаятися, потрапляти в безглузді ситуації. Але передусім це живі люди, які попри втому й страх продовжують виконувати свою роботу та підтримувати побратимів.
за веселими історіями добре помітні й складні сторони армійського життя: бюрократія, недосконала організація, проблеми з постачанням, байдужість окремих командирів і психологічні наслідки втрат. Тому книжка не прикрашає війну, навіть коли говорить про неї з гумором.
наприкінці стає зрозуміло, що це не лише збірка фронтових байок, а й книга пам’яті. Після звісток про загибель Ворона і Турбо веселі епізоди сприймаються вже зовсім інакше. За кожним позивним тут стоїть конкретна людина, її характер, історія і життя, віддане за Україну.
кожний розділ проілюстрований малюнками, які витримані в одному стилі: чорно-біла різка, трохи грубувата графіка, яка візуально нагадує суміш коміксу, газетного малюнка та ліногравюри. Тут майже немає м’яких переходів чи дрібного реалістичного промальовування, зображення складаються з ламаних ліній, густих чорних плям і сильних контрастів. Завдяки цьому вони добре передають відчуття фронту: бруд, напруження, втому, хаос і постійну небезпеку. Ілюстрації в книзі не прикрашають текст, а доповнюють, створюючи відчуття грубого фронтового альбому, ніби це збережені уривки спогадів, зроблені поспіхом між виїздами. Спочатку малюнки допомагають підтримати гумор і абсурдність армійських історій, але ближче до фіналу дедалі більше працюють як частина пам’яті про людей, яких уже немає.
«Сьома рота» отримала продовження - у 2025 році вийшла друга частина на 248 сторінок.
видання присвячене Андрію Круку та Максиму Бережняку, які загинули, захищаючи Україну, а також Беркуту й усім людям, які продовжують виконувати свою роботу на війні.
100% коштів, отриманих автором від її реалізації, спрямовуються на допомогу Збройним силам України та людям, які постраждали від російської агресії. Станом на липень вже зібрано понад 3,4 млн грн.

Чому потрібно читати:

щоб побачити війну такою, якою її щодня проживають самі військові. Не лише через вибухи, бої та зведення з фронту, а через недоспані ночі, старі пікапи, мокрі окопи, постійні ремонти, дивні накази й короткі хвилини перепочинку. Саме з таких, на перший погляд, дрібниць і складається справжнє фронтове життя.
бо герої цієї книги – живі люди. Вони втомлюються, помиляються, лаються, підколюють одне одного, потрапляють у безглузді ситуації й сміються там, де, здавалося б, уже не до сміху. І саме ця людяність допомагає відчути до них особливу близькість.
щоб зрозуміти, чому на війні так багато жартують. За грубуватими байками й солдатськими приколами часто ховаються страх, виснаження і біль, про які не завжди можна сказати прямо. Сміх тут стає способом не втратити себе, витримати ще один день і хоча б ненадовго відсунути думку про смерть.
бо наприкінці веселі історії раптом набувають зовсім іншого звучання. Коли дізнаєшся, що деяких їхніх героїв уже немає, кожен жарт і кожен позивний сприймаються гостріше. Тоді стає зрозуміло: перед нами не просто збірка фронтових байок, а тепла й болісна пам’ять про людей, які жили, сміялися, воювали й віддали життя за Україну.

Цитати:

— Андрюх, а знаєш який бізнес тут процвітає? — відірвав мене від глибоких спостережень Турбо.

Проститутки? — вирвалося в мене кліше.
Та які проститутки, думай ще.

—…Може, військторг якийсь?

Уже кращий варіант. Але воєнторг у нас тут один. А є бізнес, у якого аж п’ять точок.
…точно не вгадаю, розказуй.
Так, а що розказувати, я краще покажу. Хочеш спробувати найкращу шаурму у своєму житті?
Серйозно? Тут є шаурма?
Ага, і не одна, друже. Тут просто шаурмічний рай!

У мене потекла слина. Мені, як людині, яка завжди любила зброю, автівки й шаурму, починало тут подобатися.

І якщо ви уявляли, що військові 365 днів у році безперестанку сидять в окопі, то це дещо не так. У них є своє дозвілля, розваги й навіть чемпіонати з важкої атлетики. І все це під ритмічний і канонічний супровід вибухів та «прильотів». Інша справа, що кожен похід — смертельна лотерея.
Але війна така штука, що ця людина могла бути й моїм ровесником. Але додайте сонце, недоїдання, стрес, холоди, дощі, поранення, хвороби, грибки, антисанітарію і нерозуміння дружини й дітей — і вуаля. Вам + 20 років і сивина у 30.
Найстрашніше на позиціях — уночі. Не дякуйте кепу. Фон — тихіший, звуки —голосніші. Листя шурхотить, нічого до пуття не видно. Якщо маєте нічник чи теплак — то файно, але це однаково не два ваших ока в білий день.
У цих степах було повно покалічених і знівечених тварин. І в усіх була схожа доля, якщо це взагалі можна так назвати. Ракети й міни підривали сараї, руйнували загорожі, сікло осколками всіх цих німих, ні в чому не винних істот, і ті розбрідалися степами та посадками, керуючись якимось давним-давно забутими інстинктами предків. І вони нікому не могли сказати: «Люди, ви ж нас приручили, давайте, відповідайте тепер за нас». Бо ті люди, які до цього призвели, давно вже не люди. І навіть не тварини.
Узагалі, я так помітив, що військові, коли не на позиціях, за взуттям

діляться на три типи:

на берцях;
на кросівках;
на шльопках.

Б’юсь об заклад, тут є якась кореляція з темпераментом людини. Прекрасна тема для чиєїсь дисертації: «Дослідження впливу вибору взуття на бойову ефективність військовослужбовців».

Слухай, Вікінг, а чо ти Вікінг?

Хлопець заржав.

Розказуй, що там. Правда, що твої предки першими Америку відкрили? Чи все-таки Колумб?
Я тобі розкажу, Андрюха, але ти нікому не кажи.
Казати не буду, максимум у книжці напишу. Моїх і так ніхто не читає.
Хах, у книжці можна. Най знають люди.

Я приготувався до якоїсь дуже крутої історії. Все ж популярна культура, кінематограф і міфологія надиктувала нам образ північних воїнів дуже маскулінним, потужним і небезпечним. Стьопа був класний мужик, але точно не небезпечний.

Короче, пішов я на курси аеророзвідки. А там анкету треба було заповнити. Ну й пише поле: «позивний»… а в мене ж нема позивного, я тоді ще цивільним був.
І шо? Що ти там такого витворив, що вирішив «вікінг» написати?
Та що-що. Я… думав-думав, а задача ж це непроста. Як корабель назвеш, так він і попливе, як то кажуть. Ніфіга я, словом, не придумав. Дивлюся, мужик попереду сидить і пакет поліетиленовий тримає. А там надпис «VIKING», і я такий: «О, це моє!». Ну ти прикинь, десь у новини попаду ,а там: «Військовий ЗСУ з позивним Вікінг узяв у полон п’ятьох окупантів»! Отак, короче, я і став вікінгом.
Через пакет?
Ага, через пакет!
Ну-у, я точно нікому не розкажу, а то ще пакетом тебе наречуть.
Ага, не треба. Інфа тільки для книжки.

Як колись виникали козацькі прізвища, так і зараз позивні з’являються. У деякому сенсі, кожне наше прізвище, імовірно, було колись позивним, бо, як не крути, а воює наш народ усе своє життя. Усю свою історію.

Про автора:

Андрій Мероник - український письменник, підприємець, благодійник і військовий.
народився в місті Борщів Тернопільської області. Після школи навчався у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, а згодом у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» за напрямом, пов’язаним із системами та методами прийняття рішень.
З дитинства він цікавився математикою і точними науками. Великий вплив на нього мав дідусь Василь – викладач вищої математики, який прищепив онукові любов до енциклопедій, шахів, головоломок та інтелектуальних ігор. У студентські роки, у 2011–2012 роках, автор грав у «Що? Де? Коли?».
за освітою та першим професійним досвідом автор пов’язаний із математикою, програмуванням і фінансовими технологіями. Він розробляв скорингові системи для банківських і фінансових установ: створював алгоритми, перевіряв гіпотези та шукав закономірності у великих масивах даних. Один із таких проєктів тривав понад три роки, а робочі записи згодом стали основою його першої книжки — «Золотий Ґрааль криптовалютного трейдингу», виданої 2020 року.
автор є одним зі співвласників мережі київських стоматологічних клінік KDO. Досвід створення цього бізнесу Андрій Мероник разом зі стоматологом Богданом Кушніром описав у книзі «Беззубий бізнес».
також автор книги був засновником Фундації шкільних стипендій, проєкту, у межах якого школярі могли отримувати заохочення за участь у конкурсах, написання есе, створення технічних чи соціальних ідей.
а ще є автором книги «69 невдалих побачень», життєвої та гумористичної історій про стосунки і досвід.
у 2021 році став радником голови Громадської ради при Державіаслужбі та працював над питаннями оновлення українського авіаційного законодавства і застосування міжнародного досвіду.
після початку повномасштабного вторгнення Андрій Мероник почав вести записи, які стали книгою «24.02. Щоденник війни». Вона охоплює перші 42 дні великої війни та містить не лише його власні спостереження, а й історії інших українців. Книгу поширювали за благодійні внески, а отримані кошти спрямовували на потреби ЗСУ та допомогу постраждалим. На кінець 2023 року завдяки цьому проєкту було зібрано понад мільйон гривень. Книга також отримала офіційну подяку платформи United24, представляла Україну на Франкфуртському книжковому ярмарку 2022 року та була висунута на премію імені Олеся Гончара.
оповідання «Символ волі» було подане на премію імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності у 2024 році.
у першій половині 2024 року автор долучився до сьомої роти одного з батальйонів бригади, яка воювала на південному напрямку. Сам автор пише, що разом з іншими військовими виконував щоденні справи, зокрема копав окопи та проходив стрільби. Саме там він почав записувати почуті від бійців байки, спогади й історії, з яких народилася «Сьома рота. Сміх і сльози».
Указом Президента України у 2025 році року Андрію Меронику було призначено стипендію Президента України для молодих письменників.
наразі окрім військової служби автор працює над проєктом MOLFAR Tools, який виготовляє розроблені ним аксесуари та інструменти для зброї, проводить благодійні збори через продаж книжок та організовує літературні акції на підтримку українського війська, підтримує ініціативу «Біль зайвий», у межах якої військові можуть безкоштовно лікувати зуби.