«Ми маємо створити для них світ, за який вони воюють»: історія фахівчині із супроводу ветеранів Юлії Булавки з Чернівців
Нині в Україні працює близько 2 000 фахівців і фахівчинь із супроводу ветеранів — людей, які щодня допомагають тим, хто пройшов війну, адаптуватися до мирного життя. Вони стають провідниками між державними структурами та людьми, для яких підтримка часто означає не лише допомога з оформленням пільг чи виплат, а й просте людське розуміння.
Фахівчиня із супроводу ветеранів Юлія Булавка — одна з них. Вона працює в Чернівецькій міській громаді й уже має за рік понад сотню історій допомоги: від реєстрації пільг до реабілітації і просто — повернення віри в життя.
«Це не просто робота — це місія»
Юлія Булавка прийшла в цю професію з багаторічним досвідом роботи у Службі зайнятості. Більше десяти років вона допомагала людям знайти роботу, організовувала та проводила тренінги і семінари, відповідала за напрямок профнавчання та профорієнтації. Саме тоді вперше почала працювати з ветеранами. «Після повернення ветерани не одразу готові приступити до іншої роботи. Їм потрібен період, щоб соціалізуватися, відпочити», — розповідає Юлія. «Саме під час роботи у Службі я зрозуміла, що це категорія людей, якій я готова присвятити себе, бо це не просто робота — це місія».
Великий вплив мав і особистий досвід. Її брат воював у 2015 році, отримав поранення і має статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Разом вони проходили шлях оформлення документів, пільг, компенсацій.
«Ми пройшли цей шлях від А до Я, — згадує Юлія. — Тоді я ще не знала, що це називається супровід. А вже згодом побратим мого брата став моїм чоловіком — він теж військовий. Тож, по суті, я багато років живу поруч із ветераном, бачу, як вони спілкуються між собою, як тримаються один за одного. Це особливий світ, своя братерська реальність. І коли ти в ній живеш, то не можеш стояти осторонь. Хочеться бути корисною, долучитися, зробити щось важливе, бо у країні, де триває війна, кожен має бути на своєму місці».
Перші кроки: створити систему «з нуля»
Юлія — одна з перших, хто почав роботу в Чернівцях у грудні 2024 року: «Ми стартували практично з нуля, — каже вона. — Нас було троє, ми створювали базу, вчилися і водночас працювали. Міністерство у справах ветеранів нас підтримувало максимально, але багато чого доводилося робити інтуїтивно, опираючись на досвід і здоровий глузд».
Разом із колегами вона налагоджувала взаємодію з лікарнями, департаментами, ЦНАПами, соціальними службами та Територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки. Фахівці чергували в громаді, виїжджали в села, щоб бути ближчими до людей. «Ми познайомилися з усіма лікарнями, де лікуються наші захисники. Долучалися до кожного навчання і тренінгу, які проводили Міністерство або місцеві структури — онлайн чи офлайн. Ми розуміли: у цій роботі немає місця помилкам. Якщо ти не знаєш відповіді, ти маєш знати, де її знайти».
Фахівчиня ділиться: «Нам було важливо показати, що ми є, що ми працюємо. І зараз теж виїжджаємо: четвер — село Коровія, п’ятниця — село Чорнівка. Люди приходять, їм так зручно. На місцях ми залишаємо всю інформацію, буклети, контакти, щоб знали, куди звертатися».
Ближче до людей
Сьогодні в Чернівецькій громаді працює десять фахівців із супроводу. Вони розподілені по різних локаціях: поруч із ЦНАПом, у Центрі допомоги врятованим, Центрі життєстійкості, Департаменті соціальної політики та в Центрі підтримки ветеранів «Місце сили». Це зроблено для зручності ветеранів і їхніх родин.
«Ми маємо бути максимально доступними. Якщо людині чогось не вистачає в ЦНАПі — вона просто переходить через дорогу до нас. Для нас важливо, щоб люди знали, де нас знайти», — каже Юлія.
Фахівці також беруть участь у подіях міста й області. Зокрема, допомагають в організації вручення пам’ятних медальйонів «Батьківське серце» дітям загиблих Захисників. «У нас на супроводі є такі родини, де є діти. Тож мали за честь долучитися до цього заходу. Ми стараємося бути скрізь, щоб про нас чули, бачили, і щоб ми могли бути максимально корисними».
«Коли мама загиблого каже “дякую” — це не просто слово»
На супроводі у Юлії — ветерани, їхні дружини, батьки загиблих і зниклих безвісти. Кожна історія — окрема, кожна потребує часу та уваги. «Є мами загиблих, які чекали роками, не маючи документів, щоб оформити допомогу. Ми починали буквально з нуля: від рішення суду до виплат, пенсій, статусів. І коли вони приходять і кажуть: “Дякую, що ви були поруч”, для мене це не просто слова», — говорить Юлія.
Вона згадує одне з перших звернень мами загиблого під Києвом Захисника. Два роки жінка знала, що син загинув від авіанальоту ворога, а син вважався зниклим безвісти: «Вона була дуже знесилена й зневірена. Ми почали з рішення суду, зв’язалися з військовою частиною, оформили документи, допомогли отримати ОГД, пенсію. Тепер жінка відвідує наші групи підтримки. За рекомендацією цієї жінки на супровід прийшли й інші мами Захисників».
Ще одна історія, яка особливо запам’яталася Юлії, — дружина зниклого безвісти. Спочатку жінка звернулася за допомогою, щоб отримати витяг з МВС. Згодом стало відомо, що її чоловік перебував у полоні.
«І от влітку вона прийшла до мене вже зі своїм чоловіком. Його звільнили. Це був мій перший звільнений із полону. Ми допомагаємо йому пройти всі етапи — звільнення зі служби, отримання виплат, реабілітацію. Він зараз думає над новою професією, ми запропонували навчання», — розповідає Юлія.
Після цього стався ще один схожий випадок. Колеги жартують, що Юлія «легка на руку»: якщо вона береться за родину зниклого безвісти, часто трапляється добра звістка.
Ще один її клієнтський кейс — мама похилого віку, яка втратила зв’язок із сином. «Її сина мобілізували просто з вулиці під час евакуації з Покровська. Вона не знала навіть номер військової частини. Ми через центри комплектування по іменах і прізвищах змогли знайти, де він служив, і підтвердити його статус як зниклого безвісти», — каже Юлія.
Згодом фахівчиня допомогла оформити матеріальну допомогу та виплату грошового забезпечення. Жінка, яка має проблеми із зором, потребувала постійного супроводу — Юлія відвідувала її, допомагала вирішувати побутові питання. Зараз ця мама проживає у ОКУ «Чернівецький обласний центр соціально-психологічної допомоги» у комфортних умовах.
Реабілітація, зайнятість і нові можливості
У фокусі команди — не лише документи, а й відновлення. «Ми співпрацюємо з госпіталем ветеранів, лікарнями, соціальними партнерами. Хлопці їздять на реабілітацію до Моршина за безкоштовними путівками, отримують компенсацію за санаторно-курортне лікування за міською програмою підтримки ветеранів. Ми всім телефонуємо, щоб ніхто не залишився поза увагою», — пояснює Юлія.
Фахівці допомагають ветеранам знайти нову справу, зокрема через Службу зайнятості або грантові програми. «Багато хто хоче відкрити власну справу — кав’ярню, барбершоп. Ми розповідаємо, з чого почати, які є можливості. Але пояснюємо й важливе: кожен випадок індивідуальний, не варто орієнтуватися на Google чи поради з TikTok. Ми працюємо згідно з нормативними актами й маємо усвідомлювати, що від нашої інформації залежить доля людини».
«Кожен має бути на своєму місці»
Про свій робочий день Юлія розповідає як про шлях, наповнений задачами для вирішення, спілкуванням і максимальною віддачею роботі. «Ми не просто консультуємо — ми поруч із тими, хто потребує допомоги. Коли до тебе звертається людина, мало просто скерувати — потрібно включатися максимально і залучати всі ресурси. Тож фахівець із супроводу — це не лише інформаційний навігатор, а й сімейний лікар, карʼєрний радник, юрист, особистий психолог і діловод», — каже вона.
Щодня Юлія телефонує клієнтам, допомагає з документами, навчає, підтримує. «Мій робочий день — це постійні дзвінки, консультації, заходи, перевірки документів і навчання. Але є й ті, хто просто приходить попити кави й поговорити — і це теж важливо. Іноді людині достатньо, щоб її вислухали», — додає вона.
Юлія працює в Центрі підтримки ветеранів, де кожен колега має власний військовий досвід або близьких, які проходять службу. «У нас склалося потужне комбо: хтось ветеран, хтось звільнений із полону, я — дружина військовослужбовця й сестра ветерана. Ми всі дотичні до війни, тому й розуміємо одне одного без слів», — усміхається фахівчиня.
Разом команда проводить заходи для Захисників та їхніх родин, організовує зустрічі, консультує та супроводжує кожного, хто звертається. Командна робота дає свої результати — не лише у звітах, а насамперед у довірі, яку ветерани відчувають, переступаючи поріг Центру підтримки ветеранів «Місце сили» та інших установ, в яких працюють фахівці із супроводу.
Для Юлії ця робота — не просто посада, а продовження того, що вона вже робила все життя: «Я розумію, що в країні, де триває війна, кожен має бути на своєму місці. І робити те, що вміє найкраще, бо тільки так ми можемо перемогти. Мабуть, це і є моя місія. Працювати з цією категорією людей — це честь».
Вона визнає, що робота займає більшість її часу і навіть іноді важливо відгукнутися на звернення у неробочий час. Окрім того, посада фахівця із супроводу вимагає постійної самоосвіти, щоденного пошуку оновлень та аналізу ситуації, кейсів. Така інтенсивність, звичайно, виснажує. Проте Юлія знайша свій спосіб зберігати себе: «Головне джерело мого натхнення — це моя сім’я. У мене двоє дітей, чоловік. Я розумію, що хтось втратив усе, а я маю все. І хочу віддати всім максимально».
Юлія впевнена: фахівці із супроводу — це ті, хто допомагають не лише оформити документи, а й повернути віру в себе і в цей світ: «Ми маємо зробити все для того, щоб після служби вони відчули: їх підтримують, їх поважають, що їм вдячні. Ми повинні створити для них той світ, за який вони воюють».
Історія Юлії Булавки показує, як щире серце й відданість справі повертають людям віру в себе. Для неї супровід ветеранів — не робота, а спосіб повернути людям опору, гідність і віру в життя. Вона нагадує: поки триває війна, кожен має бути на своєму місці і робити свій внесок у той світ, за який борються наші Захисники.
Спілкувалася Ярина Корнієнко
