Син загиблого майора Павла Дришлюка став чемпіоном світу з футболу

Дружина загиблого майора Павла Дришлюка, син якого став чемпіоном світу з футболу: "Смерть батька Кирила дуже змінила. Я тоді сказала тренеру сина: "Якщо ви його залишите – він ще більше закриється"

Півзахисник ФК "Олександрія" Кирило Дришлюк здобув титул чемпіона світу у складі юнацької збірної України з футболу, яка у фінальному матчі FIFA U-20 World Cup перемогла команду Південної Кореї.

Цього могло б не статися, якби свого часу, після загибелі батька Кирила на Сході, мати хлопця не подзвонила тренеру молодого футболіста із проханням не залишати його у складний момент. "Кирило дуже схожий на батька, все тримає у собі", - зізнається Людмила. І зауважує: вона до останнього гадки не мала, що Павло Дришлюк літав у зону АТО.

Дружина борттехніка збитого над Слов’янськом літака-фоторозвідника Ан-30Б розповіла Цензор.НЕТ про єдину сімейну подорож на море, про те, як її чоловік змінився з початком війни, про спроби ідентифікувати його тіло за залишками обгорілих кісток, а також про перемогу сина та віднайдений сенс життя.

Ми з Пашею вчилися у одній школі. Але він був на рік старший за мене, і ми навіть не перетиналися, не знали одне одного.

Після школи він вступив до Харківського військового авіаційного університету, і лише за 5 років знову повернувся у Київ. Моя сестра тоді зустрічалася з його товаришем. Той прийшов до нас у гості і сказав: "У мене друг приїхав із Харкова. Давайте я познайомлю вас". Так ми і познайомилися. Дізналися, що разом вчилися у школі. Згодом почали зустрічатися, а десь за півтора року після знайомства - одружилися.

Меморіальна дошка на честь Павла Дришлюка на стіні київської школи №230

Ви знаєте, Паша був дуже гарним... Дуже. До того ж, він був військовим, та ще й льотчиком! Мені це дуже сподобалося. У моїй родині військових ніколи не було.

Пам’ятаю, якось незадовго до одруження Паша запитав: "За що ти мене кохаєш?" Я тоді відповіла: "Не знаю. Кохаю і все!" А ще він увесь час питав мене: "У чому сенс життя?" І тільки зараз, коли наш син одержав таку перемогу, я думаю: мабуть, у цьому сенс. У тому, щоб наші діти досягали більшого, ніж батьки.

Кирило народився у нас 16 вересня 1999 року. Я хотіла назвати його Арсеном. "Слава Богу, що не назвала…" - каже тепер син. А тоді чоловік, коли їхав реєструвати дитину, просто подивився які були церковні свята у найближчі до дня народження нашого хлопчика дні. 19 вересня було Кирила. Так ми його і назвали.

Він у нас єдиний син. Ми з Пашею все думали, що ось-ось заведемо ще одну дитину… Але завжди відкладали це через різні обставини.

… Ви знаєте, за 16 років спільного життя ми з чоловіком лише один раз поїхали на море. У Кирилівку. І там я чоловіка практично не бачила: зранку і до вечора він був у морі, ловив бичків. Потім ту рибу роздавав людям. Він дуже любив рибалку. А ще – гриби. Якось ми з Кирилом пішли вдвох по гриби на дачі, поки чоловік там займався будівництвом. Принесли з лісу цілий пакет грибів, а Паша зазирнув у той пакет – і на доріжку всю нашу здобич викинув. "Ви набрали одні поганки", - сміявся.

"М’ЯЧ СТАВ ЄДИНОЮ ЦІКАВОЮ КИРИЛУ ІГРАШКОЮ"

Батько мій, дідусь Кирила, до 20 років займався футболом. Він жив у Житомирі та грав за тамтешню команду "Локомотив". Потім переїхав у Київ, почав працювати, футбол відійшов на другий план… Але тільки-но Кирило почав ходити, дідусь став займатися з ним. Забирав малого з садочка і вони грали. Незабаром м’яч став єдиною цікавою Кирилу іграшкою. Йому не подобалися ані машинки, ані літаки, і навіть коли ми йому купили ролики – він зняв їх майже одразу…

Потім дідусь Кирила дізнався, що клуб "Динамо Київ" приймає хлопчиків з 7 років. Охочим потрібно було пройти три етапи. Як тільки син пройшов перший етап, одразу пролунало запитання: "Хто займався з цим хлопчиком?" Він був добре підготовлений.

Так син почав серйозно займатися футболом. Після уроків у Кирила були тренування, а на вихідних – ігри. Дуже важко було поєднувати школу і спорт. Але футбол був для сина не простим захопленням, він завжди мріяв стати футболістом. Військова кар’єра ним навіть не розглядалася. Та й чоловік мій чомусь не дуже хотів, аби син обрав його шлях…

Крім футболу, син дуже любить хіба що готувати. Це у нього від Паші. Іноді Кирило каже: "Мамо, я все ж таки у кулінарний піду!" А я у відповідь сміюся: "Синку, дідусь коли дізнається – він нас прикончить…"

"КІСТКИ ГОРІЛИ ЗА ТЕМПЕРАТУРИ 2000 ГРАДУСІВ"

Коли почалася війна, Паша був діючим військовим. Але я чомусь ніколи не думала, що вони все ж таки літають туди. У зону АТО. Чоловік нам ніколи про це не казав, беріг нас із Кирилом.

Він навіть розповідав мені про підбиті на Сході літаки (борт №80, до екіпажу якого входив Павло Дришлюк, двічі ставав мішенню для терористів, але вдало повертався на базу, - Ред.)… Але відсторонено. У мене навіть думки не виникало, що він і сам літає на війну…

Однак у останній місяць перед загибеллю Павло став абсолютно іншим. Раніше, якщо у нього був якийсь вихідний – він одразу їхав рибалити. А з початком війни почав проводити свої нечасті вихідні вдома. Ніби передчував щось. Також став дуже замкненим. Неможливо було його про щось розпитати. Цікавишся: "Чому у тебе немає настрою?" А він мовчить. Нічого не каже.

Напередодні загибелі чоловіка мені наснився сон, ніби я втратила обручку. Вранці він подзвонив мені. Про свій сон я йому нічого не стала йому розповідати. А він сказав, що цього дня приїхати не зможе – але пообіцяв, що, можливо, приїде завтра.

Пізніше, коли я вже їхала додому з роботи, мені почали дзвонити друзі чоловіка. "Павлика літак збили!" - кажуть. Я одразу зателефонувала чоловікові на службу. Там мені нічого не сказали, однак підтвердили, що літак дійсно було збито, і що у ньому дійсно був Паша. Потім у інтернеті з’явилася інформація про те, що екіпаж вижив… Але потім виявилося, що не весь.

Меморіал на місці падіння Ан-30Б у Донецькій області. 6 червня 2014 року літак-фоторозвідник (борт № 80), який здійснював спостережний політ над Слов’янськом, підбила випущена російськими терористами ракета. Був наскрізь пробитий правий двигун літака, почалася пожежа. Від вибуху одразу на місці загинув оператор фотозйомки Сергій Камінський (його тіло за наказом командира викинули на парашуті). Вогонь перекинувся на праве крило, літак почав втрачати висоту і падати на житлові квартали міста. Командир екіпажу підполковник Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Борттехнік капітан Павло Дришлюк допомагав іншим надягнути парашути та вистрибнути з літака. Сам він разом із командиром підполковником Костянтином Могилком і бортмеханіком прапорщиком Олексієм Потапенком залишився на борту. Екіпаж літака скерував Ан-30Б за межі міста, внаслідок чого жертв серед мирного населення не було. Машина впала у поле північніше Слов’янська. 5 членів екіпажу загинули, 3 – врятувалися, зістрибнувши з парашутами

Десь на третій день до мене прийшли з Пашиної служби. Сказали, що літак охороняють проросійські бойовики, що йдуть перемовини про те, щоб вилучити звідти хоч якісь залишки тіл.

Від мого чоловіка залишилися лише фрагменти кісток. В Україні немає обладнання, яке могло б підтвердити за ними його загибель, тому ми відправили їх спочатку у Німеччину, потім у Англію... Але… кістки горіли, як мені потім сказали, за температури 2000 градусів. Нічого не вийшло з’ясувати.

Тому була надія, що Паша все ж таки вистрибнув з літака. 6 місяців тривали його пошуки. Ми до останнього сподівалися, що його все ж таки знайдуть. Але 6 січня 2015 року Пашу визнали загиблим.

Ці місяці пошуків, мабуть, були найважчими для нас. Я навіть до ворожок ходила тоді… Й вони мені казали, що чоловіка немає серед живих.

Тепер щороку 6 червня ми з рідними інших загиблих обов’язково зустрічаємося у Борисполі.

"БУВ МОМЕНТ, КОЛИ КИРИЛА ВИРІШИЛИ НЕ БРАТИ НА ЗМАГАННЯ В ІТАЛІЮ"

Коли я дізналася, що літак збили, син тільки-но прийшов з тренування. Я пояснила йому ситуацію… А ми ж навіть не знали, що Паша літав у зону АТО.

Кирила смерть батька дуже змінила. Він продовжив ходити на футбол, але вже не викладався там на 100%. Це помітив і тренерський склад. Був навіть момент, коли Кирила вирішили не брати на змагання в Італію. Коли людина не стикається з лихом, вона не завжди розуміє наскільки це боляче… Тому я тоді подзвонила тренеру. Сказала: "Якщо ви його зараз не візьмете, залишите його – він ще більше закриється. Ви маєте Кирила підтримати. Він з 7 років займається…" Тренер погодився зі мною, і сина в Італію взяли. Після того чемпіонату все потроху стало на свої місця.

Коли Кирило не грає – я футбол не дивлюся. Але за кожною грою сина обов’язково слідкую, вболіваю за нього. Якщо потрібно, відпрошуюся для цього з роботи.

Коли закінчився чемпіонат світу - радості було море. Я сиділа сама тут, на дивані … Але почалися дзвінки, привітання. Я написала Кирилу: "З перемогою, синку. Я тебе люблю". Навіть не думала, що він мені подзвонить. А він передзвонив! Такий щасливий був: "Мамо, це все для вас!" Потім у одному з інтерв’ю він сказав, що перемогу цю присвячує своїй родині.

Кирило дуже схожий на батька. І зовнішньо, і за характером. Дисциплінований, охайний, все у нього лежить на своїх місцях. А ще він так само стриманий. Спокійний всередині. Коли у мене є проблема – я розповідаю про неї своїм батькам, я хочу, щоб мене пожаліли, обійняли, поцілували! А Кирило тримає все у собі. І це так схоже на його батька-військового…

Джерело: Цензор.НЕТ