Ветеранська література. Валерій Пузік "Ким ми були"

Валерій Пузік

"Ким ми були"

(Віват, 2025)

Про книгу:

це художньо-документальний текст про досвід війни, втрату колишнього себе й болісну трансформацію людини в умовах насильства та смерті. Автор пише про війну не як про подію, а як про процес внутрішніх змін, у якому людина поступово прощається зі своїм мирним минулим.
події книги описують період російського вторгнення з часів Майдану, початку своєї служби і до сьогодення.
текст побудований на фрагментах пам’яті, відчуттях, спостереженнях — це не лінійна розповідь, а мозаїка станів і думок. Неначе автор веде діалог сам із собою, де відчутно, як автор готує все що згадує про людей на війні з ким доводилось служити, неначе боїться, що ці спогаді зітруться чи забудуться.
книга народилася з потреби зафіксувати досвід покоління, яке війна змусила подорослішати, втратити і переосмислити себе. «Ми всі взяли до рук зброю, бо не мали іншого вибору. Але всередині залишилися тими самими творчими людьми… І наша місія — не лише боронити, а й фіксувати правду, ділитися відчуттями, пам’яттю, щоб ніхто не забув, через що ми пройшли»- так говорив про творчість і війну автор в одному з інтервʼю.
автор не шукає героїзації - навпаки, він чесно говорить про страх, виснаження, мовчання і внутрішню порожнечу. Але й дуже відчувається в його історіях людяність, особливо про тих, кого вже не має з нами. В цій книзі автор говорить не стільки про війну, скільки про людей на війні.
це спроба відповісти на запитання: ким ми були до війни, ким були під час цієї довгої війни і ким уже ніколи не зможемо бути знову.
у книзі неодноразово згадується та цитується його колега по літературному цеху і побратим - Максим Кривцов, автор поетичної книги «Вірші з бійниці», який загинув на Харківщині 7 грудня 2023 року.
ілюстрації до книги намалював сам автор.

Чому потрібно читати:

книга дає чесний і негучний погляд на війну, без пафосу, але з глибоким емоційним ефектом. І це погляд творчої людини, яка ніколи не планувала воювати, але дуже чітко усвідомлює як людина культури, що і для чого вона стала на захист попри всі складнощі армійського життя
допомагає зрозуміти внутрішній стан військових і цивільних, які пройшли через травму, але не завжди можуть її озвучити, для тих, хто хоче не просто знати про війну, а відчути, як вона змінює людину зсередини.
культура пам'яті. текст книги працює як форма пам’яті: особистої, запам'ятати тих з ким був поряд автор під час війни й колективної, важливої для осмислення війни після і під час неї.
це книжка про людську вразливість, яка не є слабкістю, а способом вижити і захистити важливе в собі, в суспільстві, країні.
найголовніше тут це людина зі своїми почуттями, радощами, смутками, болем і сміхом і те що на війні вона безповоротно віддає своє життя, здоровʼя, зрештою те, ким вона була

Цитати:

Не поспішай вмирати. На все свій час
Коли ніхто з нас уявити не міг щось про Євромайдан, який пізніше охрестили Революцією Гідності. Коли ми не відчували на запах лютий чотирнадцятого. Коли ми не знали про бойові дії нічого. Коли ми не ховалися за позивними, а називали свої імена. Тоді ми навіть не думали про війну як таку. У нас були мрії про поїздки в Крим, про подорожі світом, про літературу, кіно, моду, музику та концерти. Коли в нас не було позивних - ми були дітьми. Ми могли сміятися і мріяти. Ми не відкладали своє життя на потім. Ми були…
Позивний та імʼя. Яка між ними різниця? За позивним ховають минуле й той досвід, проблеми, мрії, сподівання, яким на війні просто не місце. Позивний - це чиста сторінка, перший аркуш нової історії, яка змінює назавжди. Імʼя - позивний- імʼя. Ти-війна-пошук відповіді на питання: хто я? Повернутися до імені після війни найважче. Ти вже не ти, а хтось інший. Це і є найскладніше: наново знайти себе, зліпити, ніби з глини, нове «я», залатати діри, придумати, як грати в життя далі.
Памʼять - дуже дивна. Вона збиває все в один суцільний клубок. І ось, здавалося, ти знайшов нитку, якою можна йти далі, зазирати в минуле, згадувати слова, але запахи та звуки згасають. Слова втрачають сенс.
Війна нікуди не зникає. Вона ніколи не зникне.вона буде жити в тебе в голові постійно.
- Чому я досі живий?

- Ще не час. Не сьогодні. Спи!

На війні рятує сміх, от чесно, сміх і жарти.

Про автора:

Валерій Пузік - український художник, письменник, режисер, військовослужбовець.
учасник Революції Гідності, з січня 2015 пішов на фронт добровольцем; брав участь у бойових діях на Донбасі у складі ДУК ПС переважно як мінометник. В 2016 році мобіізувався. У березні 2022 автор знову долучився до лав ЗСУ.
народився в селі Теліжинці Старосинявського району Хмельницької області. За освітою художник-дизайнер. Був активним учасником виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном. Працював журналістом для декількох інтернет-ресурсів і паперових видань, а також в книгарні-кав’ярі видавництва Старого Лева в Одесі
автор 17 прозових і поетичних книг, переважно темою цих книг є війна, вірніше людина на війні. Також співавтор 8 збірок прози та поезії. А ще Валерій Пузік написав дві книги у жанрі фентезі для дітей і підлітків - «Делфі та чарівники» та «Макгі та Чорний дракон».
активний учасник сучасного кінематографа України, він автор чисельних робіт, де він виступає переважно сценаристом та режисером. В доробку автора 14 документальних та ігрових фільмів, та один міні-серіал "Бліндаж", найбільш відомі з яких - "Наші котки", "War Note". Окрім документального та ігрово кіно авор створив декілька кліпів та відеопоезію.
новела автора «На 42 кілометрі дороги життя» стала основою короткометражного ігрового фільму «Шлях», 2021.
автор не тільки фільмує та пише, а ще й є чудовим художником. За його художніми роботами відбувались виставки, а також перебуваючи у війську, автор малював картини на ящиках від набоїв. В 2025 році у видавництві Фоліо вийшла книга «Південний пейзаж. Нотатки на полях війни», в якій поєднались військова проза та живопис автора, які були написані впродовж крайніх трьох років служби в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Багато своїх робіт автор виставляє на аукціони, кошти з яких йдуть на допомогу ЗСУ.
за свою літературну діяльність автор має велику чисельність нагород у літературних, кінематографічних конкурсах. Зокрема у 2025 році отримав премію імені Богдана Хмельницького в номінації «Літературні твори військової тематики» за книгу «З любов’ю - тато!», у 2024-му увійшов до сотні українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України рейтингу “УП 100. Поза межами можливого» видання «Українська правда».
окремі твори автора перекладені німецькою, англійською, польською, італійською, також книги автора були видані в Словаччині, Польщі та Великій Британії.
одружений, виховує сина. В одному інтервʼю автор говорить про свою творчість: «Любов до дитини — це не гучні слова. Це коли ти просто хочеш, щоб він жив у нормальному світі. І якщо для цього треба пройти через війну — ти йдеш», «Коли в тебе є син, війна перестає бути абстракцією. Ти дуже чітко розумієш, за що воюєш. Не за слова, не за гасла — за те, щоб він жив у світі, де не стріляють»

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.