Ветеранська література. Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Геннадій Харченко

«Щоденник артилериста»

(Фоліо, 2019)

Про книгу:

це не зовсім щоденник у звичному розумінні. Це війна, розібрана зсередини. В книзі автор поєднує особисті спогади, історію 3-ї гаубичної батареї 55-ї окремої артилерійської бригади, розповіді про конкретних людей, описи бойових операцій і дуже докладне пояснення самої роботи артилерії. Тут поруч існують «Мста-Б», розрахунки й корегування вогню, багаття в посадці, зламані КамАЗи, розмови між своїми, страх перед першим боєм і смерть товариша. За формою книга значно ширша за звичайні фронтові нотатки.
один із наскрізних сюжетів книги: як із погано підготовлених цивільних поступово формується бойова команда, коли звичайні цивільні люди просто під час війни ставали військовими. Більшість бійців батареї ще зовсім недавно жили звичайним життям. Вони мали роботу, родини, дітей, різний характер і дуже різну мотивацію. Багато хто не знав навіть будови гаубиці, хоча був мобілізований за відповідною військово-обліковою спеціальністю. Спочатку замість справжнього бойового злагодження вони мало не місяць вчилися ставити намети. А згодом ця сама група людей працюватиме під Волновахою, Донецьким аеропортом, Авдіївкою, Горлівкою і Мар’їнкою.
це дуже чесний зріз української армії 2014 року разом з усім, що в ній тоді було. Автор не прикрашає стартові умови. Занедбана техніка, радянські порядки, слабка підготовка, формальні служби, які існували лише на папері, проблеми з дисципліною, командири, які не завжди знали, що робити. І саме на цьому тлі особливо добре видно інше - як українська армія почала змінюватися вже під час війни.
одна з центральних ліній книги: шлях батареї від першого невдалого бойового досвіду до професійної роботи. Перші виїзди, страх, паніка, нерозуміння обстановки, погана техніка, невдало вибрані позиції й російський артилерійський удар під Старобешевим. Згодом з’являються досвід, маневри, маскування, взаємодія, власні правила виживання. Сам автор прямо порівнює цей перший досвід із подальшими операціями: те, що дорого далося під Старобешевим, потім допомагало виконувати завдання під Волновахою, ДАПом, Горлівкою і Мар’їнкою вже без втрат.
великий блок книги присвячений Донецькому аеропорту з точки зору артилеристів. Ми звикли говорити про ДАП насамперед через історію «кіборгів». Автор показав іншу, менш видиму частину цієї оборони батареї, які працювали за десятки кілометрів від терміналів, корегувальників на диспетчерській вежі, взаємодію артилерії, танків і піхоти. Його 3-тя батарея прибула під ДАП на початку жовтня 2014-го, провела там майже два місяці й за цей період здійснила понад вісім тисяч пострілів.
автор пояснює артилерію так, що вона перестає бути для цивільного читача просто далеким «десь там стріляють». У книзі є будова гаубиці, робота обслуги, наведення, типи вогню, тактика, маскування, контрбатарейна боротьба, робота корегувальників. Стає зрозуміло, скільки людей, знань, точності й взаємодії стоїть за одним пострілом. Професійність тут не народжується за два дні - її дає практика.
але передусім це книга про людей. У ній дуже багато імен, характерів і маленьких історій. Вони сваряться, жартують, бояться, п’ють каву, готують їжу, ремонтують машини, вигадують прізвиська й назви, підтримують одне одного. Є талановиті командири й відверто слабкі офіцери. Є дисципліновані бійці й ті, на кого не можна покластися. Автор ніби навмисно руйнує образ бездоганного «книжкового військового»: справжні люди значно складніші й цікавіші.
окрема тема книги: народження нової української військової ідентичності. На початку книги армія буквально завалена радянськими назвами, символами, традиціями й формою. Але поступово бійці самі створюють інше: свої назви, традиції, символи, українську термінологію. Команди «До бою!», «Вогонь!», «Постріл!» вони свідомо починають подавати українською, а себе називати не безликими «номерами обслуги», а гармашами. Це невелика на перший погляд деталь, але в книзі добре видно, як разом із бойовим досвідом народжується вже інша армія.
і ще це книга про величезну роль волонтерів. Спочатку батарея просить найпростіше - канцелярію, старі светри, дощовики. Допомоги надходить у кілька разів більше, ніж очікували. Потім це вже ремонт техніки, інструменти, безпілотники, планшети, метеостанції, екскаватори. Автор добре передає момент, коли разом із бойовим досвідом до військових приходить відчуття: за ними стоять люди, які їх підтримують і в них вірять.

Чому варто читати:

щоб побачити початок російсько-української війни не з великої карти, а з однієї конкретної гармати. Історія тут має людський масштаб. Не «підрозділи здійснили маневр», а хто сів у КамАЗ, хто боявся, хто відмовився їхати, хто лагодив машину, хто стояв біля гармати і хто не повернувся. Через одну батарею стає зрозумілою значно більша історія українського війська 2014 року.
щоб зрозуміти, якою ціною українська армія вчилася воювати. Досвід не виник миттєво. За ним були неправильні рішення, невдалі позиції, несправна техніка, паніка, поразки й смерть. Але книга показує й інше: люди аналізували помилки, змінювали тактику, вчилися маневрувати, маскуватися, працювати разом і ставали сильнішими.
щоб побачити військових звичайними людьми. У книзі багато гумору, самоіронії, дивних армійських історій, кави біля багаття, польової кулінарії, прізвиськ і побутових дрібниць. Саме вони не дають тексту перетворитися на суху військову хроніку. Тут війна не скасовує життя — люди вперто намагаються створити бодай маленький простір нормальності навіть із ящиків від снарядів, картатої сумки з посудом і ранкової кави.
щоб запам’ятати не тільки назви боїв, а й імена. Вітя Катанов, Макс «Грек», Роман Яковенко, командири гармат, водії, навідники, корегувальники, волонтери, ця книга буквально населена людьми. І в цьому, можливо, одна з її найбільших цінностей: велика історія війни тут складається з десятків малих особистих історій.
щоб краще зрозуміти, звідки взялася українська армія, якою ми знаємо її тепер. Сьогодні особливо виразно читається відстань між 2014 роком: старими «дубками», радянською спадщиною, несправними машинами й імпровізованою підготовкою і військом, яке почало народжувати власні традиції вже просто в боях. У цьому сенсі книга - це документ про початок дуже великої трансформації.

Цитати:

На той час ми вже звикли, що артилерійські гармати системно позначаються якимись протилежностями, що взаємно виключають одна одну. Або природними катаклізмами («гради», там «урагани», «смерчі»), або квітами («васільок», «гвоздика», «акація», «гіацинт»). У крайньому разі — яким-небудь видом зброї («рапіра»).Ну, а що таке, ці самі «Мсти»? Яке-небудь старослов’янське значення слова «помста»? У цих «намстах» є однина? Або ці самі «Мсти», як і «ножиці» зі «штанами», уживаються тільки у множині? Нічого не зрозуміло.
Щоб хоч якось самоідентифікуватися, відрізнятися від російських бойовиків і терористів... ми намагалися віддавати і передавати команди українською мовою («До бою!», «Вогонь!», «Постріл!»), використовувати військову термінологію українською мовою («кутомір», «запобіжник»). А ось штатні позначення посади артилериста - «номер обслуги» нам не подобався... Таке формулювання радше нагадувало персонал готелю, ніж грізних воїнів. Тому ми називали один одного «гармаш».
Гумор, жарти й іронія — були найкращими антидепресантами, як і найкращим способом спілкування і підтримки один одного під час бойових дій. У цьому теж була разюча подібність наших козаків із Мамаєм.
Ми часто їх теж бачили у природному середовищі існування. Орел, що ширяє в небесах, танець фазанів, граціозний біг козулі. Гарне видовище! Їжі в нас вистачало, а вбивати просто так, заради розваги, до того ж з автоматів, ми вважали варварством.
Напередодні Макс «Кебідж», який нині мирно спить, узяв пластикове відро квашеної капусти і пішов до самохідників із 26-ї бригади знайомитися. Зустріч виявилася навіть привітнішою, ніж передбачалося. Тому Макс «Кебідж» назад від «самоходів» прийшов «на бровах», без капусти і під сильним враженням від такої міцної співдружності різних видів артилерії. Макс «Грек» тут же ціною неймовірних зусиль згадав, як англійською мовою звучить «капуста» і запропонував це звучне слово як позивний нашому навіднику.
Професійний корегувальник має володіти хорошим окоміром, витримкою, упевненістю, математичними здібностями, вміти швидко орієнтуватися на місцевості, працювати з приладами і картами. Для виконання завдання він мусить мати навички розвідника, спостерігача, математика, диверсанта, стрілка, телефоніста й артилериста.
І найголовніше правило - що швидше ви побудуєте й обладнаєте житло, то раніше ваш підрозділ залишить цю позицію. Перевірено на 100 %.
Українська артилерія довела, що ефективне застосування ударних вогневих систем цілком можливе і без досягнення оперативної переваги над противником.
Звичайно, майже за рік спільного проживання на обмеженому просторі і цілодобового спілкування ми вже до смерті набридли всі один одному. Безумовно, як і в будь-якій сім’ї, у нас траплялися і суперечки, і сварки. Але однозначно хорошого, справжнього, чогось дуже значущого і важливого було незрівнянно більше.

Про автора:

Геннадій Харченко — історик, перекладач та економіст за освітою, військовий.
родом із Запоріжжя. Наприкінці 1980-х вступив на історичний факультет Запорізького державного університету, нині Запорізький національний університет. В університеті здобув одразу дві спеціальності - викладача історії та перекладача англійської мови. Згодом отримав другу вищу освіту - економічну.
працювати почав ще студентом. До війни встиг змінити кілька дуже різних професій. Викладав історію та англійську мову, працював у Музеї історії запорозького козацтва, був комерційним директором кондитерської фабрики, а згодом, директором магазину побутової техніки.
захоплювався гандболом і грав досить серйозно. Був одним з організаторів команди «Хорта», яка виступала в регіональних лігах.
навесні 2014 року автор сам тричі приходив до поки не домігся призову. Улітку став командиром гармати 3-ї гаубичної батареї 55-ї окремої артилерійської бригади. Саме цей період служби від формування батареї до боїв під Старобешевим, Волновахою та Донецьким аеропортом і став основою «Щоденника артилериста».
після бойового періоду 2014–2015 років автор демобілізувався, був волонтером фонду «Сестри Перемоги». Його тексти про життя артилеристів публікувала «Українська правда», а через ці матеріали збирали кошти на потреби військових.
у березні 2017 року він знову пішов на військову службу до «Азову».
Підписав контракт, став головним сержантом і командиром мінометного розрахунку. Контракт продовжував щороку. У 2018 році, вже перебуваючи з «Азовом» під Маріуполем, завершував редагування «Щоденника артилериста». Книга вийшла друком у 2019 році.
24 лютого 2022 року автор зустрів повномасштабне вторгнення у Маріуполі як військовослужбовець «Азову». Він обороняв місто, згодом «Азовсталь». Наприкінці квітня отримав кульове поранення ноги. У травні 2022 року разом з іншими захисниками Маріуполя за наказом командування вийшов із «Азовсталі» в російський полон.
у російському полоні провів майже два з половиною роки. Його утримували в Оленівці, Донецьку, Горлівці, Макіївці. Автор перебував у тому самому бараці Оленівської колонії, де в ніч на 29 липня 2022 року стався вибух. Він вижив, але дістав осколкові поранення й опіки. Частину полону провів у штрафному ізоляторі Горлівської колонії, зазнав побиття й катувань. У жовтні 2023 року окупаційний «суд» засудив його до 25 років ув'язнення.
перебуваючи у полоні автор повернувся до своєї першої професії -вчителя. Разом з іншими «азовцями» вони організовували заняття просто за ґратами. Харченко викладав англійську, інші бійці читали лекції з історії. Свої імпровізовані заняття вони жартома називали «Острозькою азовською вільною академією».
18 жовтня 2024 року Геннадій Харченко повернувся в Україну в межах обміну 95 на 95. За час полону він схуд приблизно на 30 кілограмів, мав зламані ребра, втратив зуби. Після повернення пройшов психологічну реабілітацію та вирішив повернутися до війська.
у квітні 2026 року у складі делегації «Азову» працював у Женеві: зустрічався з представниками Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Міжнародного комітету Червоного Хреста та міжнародних правозахисних організацій, розповідав про поводження з українськими військовополоненими та необхідність їх повернення.
навесні та влітку 2026 року автор публічно виступав за збереження зелених зон і меморіального парку в Запоріжжі, де висаджені дерева на честь загиблих бійців «Азову».
наразі продовжує службу у 1-му корпусі Національної гвардії України «Азов» та використовує власний досвід для боротьби за тих побратимів, які досі залишаються в російській неволі.