Ветеранська література: Антон Пишняк «Брудне небо»

Антон Пишняк

«Брудне небо»

(Антивидавництво, 2026)

Про книгу:

це розповідь військового, який пройшов шлях від новобранця до бойового водія підрозділу аеророзвідки, яка складається з 74 коротеньких оповідань про будні українських військових, для яких небо стало постійним джерелом небезпеки. Автор розповідає про службу в підрозділі аеророзвідки, бойові виїзди, фронтові дороги, побратимів і життя в умовах безперервної загрози ворожих дронів на Покровському напрямку Донеччини, зокрема в районі Покровська, Гришиного, Котлиного, Звірового та Криворіжжя.
у центрі книги – люди, які щодня виконують свою роботу на війні. Не лише бойові завдання, а й характери, звички, жарти, суперечки, дружба, взаємна підтримка та непрості стосунки всередині військового колективу. Тут є виснаження, страх, роздратування, помилки, проблеми зі зв'язком і технікою, побутові труднощі та ситуації, які здавалися б абсурдними, якби не відбувалися насправді. Але й не тільки… Це ще про світлі моменти на фронті, про тварин і побут, про маленькі радощі життя, наприклад, у вигляді… ряжанки!
а ще це історії про те, як із зовсім різних людей формується підрозділ. Автор пише, як до досвідчених військових приєднувалися новобранці, як змінювався особовий склад, як доводилося пристосовуватися до нових обставин, втрат і постійних викликів.
окреме місце займає небезпечна робота бойового водія. Пересування прифронтовими дорогами, пошук безпечних маршрутів, обстріли, рішення, які потрібно приймати за секунди, та відповідальність за життя тих, хто перебуває в машині.
водночас у книзі багато гумору з якимось таким теплим після смаком. побратими жартують один з одного, потрапляють у кумедні ситуації, дають одне одному прізвиська. І цей гумор – не спроба применшити небезпеку, а частина їхнього способу жити й триматися в надзвичайно складних умовах.
також автор зберігає пам'ять про людей через короткі історії та окремі епізоди. Назви багатьох розділів – це імена, прізвиська, місця чи ситуації, за якими стоять конкретні військові, їхні вчинки та долі. Про втрати та зміни, яких зазнає військовий колектив. Автор згадує загибель командира підрозділу Променя, поранення побратимів, евакуації, зміни командування і те, як підрозділ поступово ставав іншою спільнотою.
автор має особливий хист помічати незвичайне у звичайному. Навіть найпростіші побутові ситуації він описує настільки яскраво, дотепно й образно, що вони перетворюються на захопливі історії. Завдяки тонкій спостережливості, влучним деталям і своєрідному почуттю гумору автор дозволяє читачеві побачити добре знайомі речі під зовсім несподіваним кутом.
книга присвячена 5 побратимам автора, про яких він згадує у книзі.
важливий наскрізний образ книги – саме небо. Зазвичай воно асоціюється зі свободою, простором і красою. На війні воно стає місцем, звідки будь-якої миті може прийти смерть. Цей контраст надає назві книги особливого змісту і дає йому ж і назву книги. Сам автор у передмови пише, що «брудне небо» - це сленговий термін, що означає присутність у небі ворожих дронів».

Чому потрібно читати:

щоб побачити справжнє повсякдення війни очима людини, яка перебувала всередині цих подій, через маленькі історії і людські характери, а не лише через бойові епізоди. Кожен побратим автора – окрема особистість зі своїми сильними сторонами, недоліками, звичками та власною історією.
щоб зрозуміти, наскільки багато залежить від роботи військових, які не завжди перебувають у центрі уваги. Бойові водії, аеророзвідники та інші фахівці щодня ризикують життям, виконуючи завдання, без яких неможлива робота підрозділів.
щоб усвідомити, що війна складається не тільки з великих боїв. Часто найважливіше відбувається в коротких поїздках, випадкових розмовах, дрібних рішеннях, маленьких побутових дрібницях і гумору, який допомагає витримувати напруження, зберігати людяність і знаходити сили продовжувати службу навіть після важких подій.
щоб зрозуміти тих, хто повертається з війни, та тих, на кого чекають удома. Книга відкриває частину досвіду, про який військовим іноді складно говорити з рідними: постійну настороженість, відповідальність за побратимів, звичку миттєво реагувати на загрозу й пам'ять про пережите. І побачити, як війна змінює сприйняття звичайного світу. Навіть мирне небо, дорога чи тиша після пережитого вже можуть мати для військового зовсім інший зміст.
щоб зберегти імена та історії захисників. Завдяки таким книжкам люди залишаються в пам'яті не лише як військовослужбовці, а й як особистості – зі своїм почуттям гумору, характером, мріями та вчинками.

Цитати:

Позивні в армії — окрема книга Екклезіаста, з усіма притаманними їй нюансами про сенс життя і марноту марнот.
Донбаський Голлівуд трохи відрізняється від звичного, каліфорнійського. Місцевий знаходиться в сосновому лісі, обабіч головної траси регіону Дніпро–Донецьк. Лісів тут мало, тому зазвичай у них тісно. Не від дерев, від техніки... Вона схована тут скрізь — і в капонірах, і під масксіткою, а деяка броня й так, під своїм «природним» камуфляжним забарвленням. Тут, на узбіччі, скраю лісу, знаходиться Голлівуд: два старих, як світ, ЗІЛа-заправника. Один, із бензином, — той схований в капонірі, інший, із соляркою, — поруч. Чому Голлівуд? Бо заправник тут — воїн на псевдо Оскар. Оскар фантастично не схожий на відому статуетку престижного кіноконкурсу. Вони взагалі з різних світів. Абсолютно типовий сільський дядько за 50, ви зустрінете такого в будь-якому селі нашої країни. Трохи огрядний, трохи занедбаний, із обличчям трохи малинового кольору. Одяг чи то мисливський, чи то якийсь старий військовий... Незугарна шапка. Незугарність шапки обов’язкова, разом із стилем носити її невтьопно, якось зсунуто набік і кричуще неправильно. Ну, словом, хто завгодно, але щоб Оскар… Поруч із ним — дві собаки, чорна на кличку Чорний і біла, Гільза, — залишилась від мінометників, каже. Такий трохи забудькуватий дядько, — десь із рік при заправці перепитував нас: «Ви хто?» Його оце насторожене «Ви хто?» стало в нас мемом. Причому заправляв, спілкувався, а потім ставив це вже легендарне питання. Якось не втримався, запитав про походження псевдо. Та, каже, — собака в мене була Оскар. То і взяв собі. Отакий у нас тут Голлівуд і, замість статуетки, такий колоритний персонаж. До речі, я ж думаю, тепер зрозуміло, чому село, через яке йде дорога в Голлівуд, зветься у нас Сан-Франциско? Коли старшина спитав мене, чому Сан-Франциско, отримав вичерпну відповідь: «Бо город повний ріска». Питань більше й не було. Така вона, наша дорога в Голлівуд, — через Фріско.
Будинок з чорними стінами дуже нагадував склеп. А ще важкі ранкові пробудження після тривожних, порваних вибухами ночей, коли декілька людей одночасно з крехтінням вставали зі своїх ліжок. Само собою напросилась назва: дім вампірів. Придатком до нього був старий, облізлий білявий пес зі стертими зубами і поглядом дворецького з англійського маєтку. Він отримав кличку Носферату. Чого Носферату і яким це боком до вампірів — хвилювало мало. У першу ж ніч виявилось, що в цьому будинку є й майже магічні мешканці — дах його вибрали для свого гнізда сови. Уявіть собі нічний вихід в туалет, коли з-під стріхи тебе супроводжують блідо-жовті уважні очі совенят, що насторожено розглядають своїх вимушених сусідів. Отак і жили в будинку вампірів, поруч із царством щурів на смітнику, совами і Носферату. А ви думали, у солдатів нецікаве життя?
Людина влаштована так, що бачить потойбічне в речах навіть звичайних, побутових. Про бутерброд маслом вниз, приміром. Ну чи там чорних котів, що переходять дорогу. Що вже казати про ситуації гострі, стресові? Ситуації, в яких твоя реальність розсипається на послідовність слайдів. Ти усвідомлюєш гротеск і всю неприкриту естетику війни кадр за кадром. Ніби в повільному, дуже повільному слоу-моушн-ролику. Але при цьому мчиш автівкою, витискаючи з неї все, що тільки можна.
Коли проходиш кіл-зону, психологічно чомусь дуже важливо їхати там не одному. Я не знаю, як то працює, але приміром пікап, що мчить перед тобою ці декілька кілометрів, сприймається тобою з величезною симпатією. Насамперед ти віриш: у нього працює і навіть увімкнений РЕБ, і під його куполом і твоя автівка. А ще — у небезпечній зоні ти не один. І якщо щось трапиться, тобі допоможуть. А ще, якщо вже зовсім напряму — і тому, що він їде перший, типу «живцем». Про це не кажуть вголос. Але про це думають.
Серветки на війні заміняють половину побутової хімії. Ними миють посуд, тіло, автівки, зброю... Я не знаю, що ними не миють, коротше кажучи. Одна із вкрай потрібних побутових речей, і вже точно вони чи не єдині, від чого не відмовляюсь на зустрічах із волонтерами, в будь-яких кількостях. Що треба? Звісно, серветки. Їх вагон? Пайдьот, в декілька ходок заберемо. Але, як і всі потрібні речі, вони іноді закінчуються.
Волонтерство — хвороба майже невиліковна. Це не пояснити словами, не пояснити мотивами. Це ніби стан, не середовище, а саме стан. Не збіг якихось факторів, іноді це буває як поривання, але зазвичай кого «не торкнуло», то вже й не торкне. А отой цікавий присмак справи, дотичності до неї, має походження не з фізичного, матеріального, він десь із позамежжя, зі сили якихось невідомих стихій.
От в чому чорт ногу зломить, то це у військових переміщеннях з однієї частини в іншу. Певен, що оці всі прикомандирування в армії зведуть з розуму будь-якого ворога. Все, що можна прикомандирувати, буде неодмінно і, скоріше за все, неодноразово прикомандировано. Плинність кадрів у підрозділі постійна. Людям притаманно шукати, де краще, спокійніше, грошовитіше. Хтось хоче служити з друзями чи родичами, хтось іде за командиром, якого перевели чи прикомандирували кудись, інші намагаються перевестись в тилові підрозділи, де безпечніше. А командування вишукує способи все ж наповнити підрозділ бойовим складом. Тому просто описати те, що відбувається складно, зовсім непросто… Втім, з людьми хоч якось можна лад навести. А уявіть, скільки за підрозділом числиться майна! О, це ще ті авгієві стайні, що чекають на свого Геракла. Неймовірна кількість майна є навіть на підрозділах, що фактично не існують як бойові одиниці з причини відсутності особового складу. Особового складу нема, а майно є... А якщо є майно, то необхідно знайти для нього матеріально відповідальну особу. Приходить якийсь лейтенант до війська, і ще й воювати не почав, а майно вже на ньому висить. З якихось попередніх пертурбацій. Що вже казати про підрозділи бойові, які активно воюють. Там плинність майна реального, а тим паче накопичення несписаного утворює купу малу… Війна, звісно, — шлях омани. От тільки не обманути б себе у всіх цих списаннях-командируваннях.
Що на Донбасі приголомшує найбільше, то це небо. Небо скрізь, направду, по-своєму красиве. Особливо воно захоплююче в горах чи на тропічних островах, де мало світлового забруднення. Але на Донбасі воно безпощадно не таке, як скрізь. У ньому є дивна багатошаровість, структурність. Непоказна, сувора, глибока. Тут воно якесь особливо високе, чи що. Тут мало землі й багато неба. Наче всі оті шахти провалили землю вниз, а в неба з’явився додатковий рівень, що заполонив порожнечу. Тут коли гроза, то атмосферний фронт ніби під час апокаліпсису, як сонце, то палючіше, аніж у пустелі. Блакить донбаського неба неймовірна. Як би не намагалися чорні дими, що тягнуться практично звідусіль, його замурзати, в них геть не виходить. Коли блакитне — то безмежно. Щодо його практично легендарної сірості — то ніде у світі я не зустрічав сірого неба, яке пило б душевні сили так, як воно.

Про автора:

Антон Пишняк, позивний «Ювелір», - український військовослужбовець, письменник, волонтер, автор поетичних і прозових творів.
родом із Котелевщини на Полтавщині. До повномасштабного російського вторгнення займався підприємницькою діяльністю, брав активну участь у громадських і волонтерських ініціативах, допомагав українським військовим.
із початком повномасштабного вторгнення став на захист України. Майже рік провів на передовій під Покровськом. Попри отримані травми та лікування, продовжив військову службу й літературну діяльність.
автор книг «Книга про людей», «Навіщо я із нею розмовляю», «Очі кольору хакі» та «Брудне небо». У своїй творчості звертається до тем війни, людських взаємин, любові, втрат, підтримки та побратимства. Пише про фронтове життя без зайвого пафосу, з увагою до характерів і доль людей.
продовжує писати навіть в умовах війни. Власний фронтовий досвід, спостереження за побратимами та пережиті події стають основою його літературних творів.
активно підтримує молодих митців. До ілюстрування книги «Очі кольору хакі» залучив учнів Котелевської школи мистецтв. Для багатьох із них ця співпраця стала першим досвідом участі у створенні справжнього книжкового видання.
проводить творчі зустрічі зі школярами та студентами. Спілкується з молоддю про війну, літературу, відповідальність, підтримку військових і важливість збереження людяності. Зокрема, зустрічався з представниками учнівського парламенту Дарницького району Києва.
відомий своїм почуттям гумору та самоіронією. Навіть розповідаючи про складні фронтові події, знаходить місце для жартів і теплих людських історій. Після однієї із зустрічей зі школярами жартома розповів, що дівчинка заснула під час його виступу, назвавши це милим.
поєднує військову службу, письменництво та громадську діяльність. Підтримує культурні ініціативи на Полтавщині, співпрацює з молодими художниками й популяризує українську літературу.