Ветеранська література. Руслан Книш "Я, ти і війна"

Руслан Книш

Я, ти і війна

(Літературна агенція «Друге дихання», 2026)

Про книгу:

до книги увійшли однойменна повість і три оповідання, об'єднані темами війни, людських стосунків, втрат, пам'яті та боротьби за життя. У книзі автор звертається до того, що знає не лише з розповідей: фронтового життя, побратимства, поранень, втрат і людської стійкості. Водночас це саме художня проза, а не документальна книга, хоча в ній відчувається досвід пережитого автором.
повість розповідає про будні українських військових на передовій. Бійці утримують позиції «Зебра» та «Зубр», відбивають російські штурми, працюють під артилерійськими обстрілами й атаками дронів. Автор показує не лише бої, а й виснаження, нестачу сну, постійну небезпеку та короткі миті перепочинку. У центрі повісті військове братерство. Ронан, Умка, Таліб, Омеля, Снюс та інші персонажі мають різні характери, звички й обов'язки. Але на позиціях вони стають людьми, від рішень і дій яких залежить життя побратимів. Окрема тема повісті жінки на війні. Через образ Умки, бойової медикині, автор розповідає про відповідальність за поранених, витримку, відданість своїй справі та здатність знаходити сили жити й допомагати іншим навіть після важких поранень.
війна не закінчується для людини після виходу з бою. У розділі «Ті, що залишились» автор звертається до життя після поранень, фізичного й психологічного болю, необхідності пристосовуватися до нових обставин. Це також історія про те, як змінюються людські плани, мрії та уявлення про майбутнє.
оповідання «Зимовий солдат» - це історія втечі від насильства та пошуку власного місця у світі. Головний герой залишає дім, який не був для нього безпечним, і згодом опиняється на війні. Через його переживання автор досліджує страх, самотність, відчуття провини та складний шлях до прийняття себе.
в оповіданні «Свята і грішна зустріч» порушується тема пам'яті про війну та людей, які її пережили. Зустріч військового з дівчиною, яка фотографує й записує історії, перетворюється на розмову про силу слова, літератури та важливість збереження людських свідчень для наступних поколінь.
оповідання «Я помер тоді, коли й ти» присвячене переживанню втрати близької людини. Автор досліджує, як смерть змінює внутрішній світ того, хто залишився жити, і чому біль, спогади та почуття провини не зникають просто з плином часу.
ілюстрації до книги створив Руслан Лубинський – художник, ветеран російсько-української війни, який у 2014 році став на захист України та служив у 43-й окремій артилерійській бригаді. Тож воєнні сюжети книги втілив у графіці митець, який сам пройшов фронт і знає війну з власного досвіду.

Чому варто прочитати:

погляд на війну людини, яка знає її з власного досвіду. Руслан Книш пройшов шлях від бійця територіальної оборони до військовослужбовця Третьої штурмової бригади, брав участь у бойових діях і зазнав численних поранень. Цей досвід надає його художнім історіям особливої достовірності.
війна без прикрашання та надмірної героїзації. Автор не приховує страху, розгубленості, болю, фізичного виснаження й важких рішень. Його персонажі не бездоганні герої, а звичайні люди, які намагаються виконати свій обов'язок і вижити.
можливість побачити людські стосунки в екстремальних обставинах. Дружба, довіра, турбота про поранених, відповідальність за побратимів і взаємна підтримка розкриваються через конкретні вчинки та ситуації.
глибокі психологічні теми, які виходять за межі суто воєнної літератури. Книга порушує питання домашнього насильства, травматичного досвіду, самотності, втрати близьких, почуття провини та пошуку сенсу життя після пережитого.
незвичайне поєднання бойової прози та внутрішніх переживань людини. Напружені сцени боїв змінюються тихими, особистими історіями. Це книга не лише про те, як люди воюють, а й про те, що з ними відбувається під час війни та що залишається з ними після неї.
книга особливо важлива для тих, хто чекає на повернення своїх рідних із війни. Вона допомагає краще зрозуміти, через що щодня проходять наші захисники й захисниці: як живуть між обстрілами, що відчувають, чого бояться, як підтримують одне одного та знаходять сили триматися. Це можливість побачити фронтове життя очима військових і глибше усвідомити, що переживають близькі люди, поки ми чекаємо на них удома.

Цитати:

Дівчина? На передовій? Моє переконання було старим і твердим, як камінь: дівчатам тут не місце. Їхній шлях — госпіталь, штаб, тил. Тут, де земля виривається з-під ніг, а повітря розрізають шматки металу, їм робити нічого. Це не сексизм, думав я. Це... турбота. Бажання захистити те ніжне, що залишилося в цьому оскаженілому світі. Я глибоко й фундаментально помилявся. Але усвідомив це пізніше.
Відчуття зброї — це половина виживання.
— Знаєш, чому я обирала саме медицину та зв'язок? Я похитав головою.

— Тому що це два способи боротьби зі смертю. Один рятує тіло. Інший не дає загинути інформації, наказу, координат. Не дає загинути сенсу. Без зв'язку ми просто група людей у підвалах. З ним — підрозділ.

Я дивився на її профіль, освітлений блідим світлом відбитого від хмар місяця. Це не була дівчина з букетом. Це була жінка, яка розуміла війну глибше за багатьох старих солдатів. Вона прийшла не захищатися. Вона прийшла відновлювати зв'язки. Між нами. Між нами та командуванням. Між життям і смертю.

Іноді терпіння — це теж зброя. Не така гучна, як твій кулемет, але...
Ми принесли з собою живий урок: найкоротший шлях не завжди шлях додому. Іноді додому ведуть обхідні стежки, багнисті канави й тиша, куплена ціною повзання у бруді. Але вони ведуть. І це головне.
Ми відступили з багатьох інших позицій. Але не відступили всередину. Наш рубіж проходив тепер не лише по окопах та підвалах. Він проходив у нас самих. У нашій пам'яті про тих, кого захищали. У нашій злобі до ворога, що наважився відібрати в нас навіть квітку в консервній бляшанці.
Ми були поранені, втомлені, пошматовані втратами. Але ми жили. І поки ми були, вони не могли перемогти. Бо навіть відступаючи, ми залишали за собою не пустку. Ми залишали слід. Слід тих, хто обіцяв повернутися.
Коли втікаєш, тобі здається, що тікаєш від чогось: від болю, страху, люті, від образу людини в дзеркалі. Але раптом наступає мить, коли розумієш: ти ніколи не тікав. Ти йшов до чогось: до правди, найпершої, найголішої, що людина — це кістки, м'язи і воля, що тепло — це не дар, а зароблена валюта, що справедливість — це не закон, а рідкісна мить, коли посада, характер і обставини стикаються в одній точці і дають тобі шанс.
Мені пропонували скаржитися на долю, сім'ю, державу, що не захистила. Але я відкрив собі іншу формулу: жалість — це паливо раба. Вона гріє, але не рухає вперед. А лють — це паливо солдата. Лють не на окрему людину. Лють на безлад, на байдужість, на систему, що дозволяє одним катувати інших у тиші кухонь. І цю лють можна переплавити в дисципліну. В рух. В мету.
Мене не чекала війна. Вона вже йшла. Вона була в ефірі, в обличчях на блокпостах, у канонаді за обрієм. Я втік від приватної війни до загальної. І це дало дивну свободу. Там, удома, я був об'єктом насильства. А тут, на фронті, я буду його суб'єктом. Це жахлива арифметика, але вона чесна. Коли тобі загрожують, ти маєш право загрожувати у відповідь.
Я поміняв долю в'язня на долю солдата. Обидві — з кривавим кінцем. Але остання — моя вибір.
Холодний Яр — це не тільки історичне місце. Це точка внутрішнього нуля, коли в тебе немає нічого: ні домівки, ні любові, ні віри. Є лише земля під ногами і небо над головою. І з цієї точки вже немає шляху назад. Тільки вперед. У глиб яру. У вогонь чи лід. Але це вже твій вогонь. І твоя зброя.
Я їду не помирати. Я їду довести. Самому собі. Що можна пройти крізь холод і не розсипатися. Що можна взяти зброю і не стати чудовиськом. Що можна захищати землю, на якій не лишилось твого місця, просто тому, що ти знаєш: якщо не ти, то хто?
Мій вибір не героїчний. Він людський. У найбільш первісному, брутальному сенсі цього слова. Вижити. На своїх умовах. Навіть якщо ці умови — окопи.
— Ти медик. Чому тобі не все одно? Чому не просто робиш свою роботу?

—Тому що медицина лікує тіла. А слова... слова лікують причини, чому ці тіла потрібно лікувати. Я збираю слова, як ти розганяєш ворога. Щоб вони не прорвали нашу лінію оборони, лінію пам'яті.

—Деві. Ці слова: «Щастя живе серед нас». Ти дійсно в це віриш?..

— Я вірю, якщо ми з тобою зараз можемо говорити про Шевченка серед руїн, то щось хороше вже поряд. Воно в цій розмові. У цьому обміні. У тому, що ти врятував книгу, а я зберегла твій момент спокою. Це і є те. Воно тут.

— Ти описуєш війну, якої ніхто не бачить, — сказала вона. — Не стратегію, а її фізіологію. Холод металу під щокою. Смак страху, схожий на мідь. Дзижчання тиші між вибухами. Пиши про це. Не для когось. Для себе. Щоб перетворити спогад на артефакт. Щоб біль став не раною, а руною.

Історія потребує обох: того, хто пише, і того, хто читає.
Професіоналізм — це не просто навик. Це містична практика. Ти впевнений, що якщо твої дії будуть відшліфовані до ідеалу, вони створять силу поля. Поля, яке відхилить кулю, змусить вибуховий пристрій одуматися, перехитрить траєкторію «сліпої кістки».
Але доля не є противником у грі з правилами. Вона — автор правил. І її головне правило — відсутність правил.
«Дрон-ждун» — це не позивний. Це діагноз. Це ім'я того хаосу, що не воює, а просто забирає. Він не ціливсь у «важливу ціль» чи «особистий склад». Він цілився в присутність. У факт нашого існування в цій точці простору в цю мить часу
Ти не бачиш обличчя, ти бачиш дихання. А потім — його відсутність. Весь світ увійшов у цей проміжок між вдихом і видихом, який розтягнувся назавжди. Все інше: і світ, і війна, і вогонь стало лише шумом за стіною.
Кажуть: «час лікує». Брехня. Час не лікує, час муміфікує. Він не зменшує біль. Він видаляє його з активного кровообігу повсякденності і занурює в спеціальний розчин спогадів. Ти перестаєш кричати щоночі. Ти навіть перестаєш плакати. Але коли ти випадково натикаєшся на цей законсервований шматок минулого, на ту ж пісню, той самий запах осіннього ранку, той самий тип машини, розчин миттєво зникає. І біль виявляється таким же свіжим, гострим і повним, як у першу мить. Він не згорнувся. Він просто чекав.
Час — це ворог, бо він створює ілюзію віддаленості. Віддаленості від себе самого, від того чоловіка з обпаленими руками і чужим потом на обличчі. Ти дивишся на нього, як на персонажа з фільму, і намагаєшся забути, що це ти. Але він — це ти. Це робить час союзником лише в одному: він дає тобі витривалість. Витривалість носити. Ти вже не падаєш на коліна від болю. Ти просто стоїш, і твій хребет поступово згинається під вагою, що не зменшується. Ти навчаєшся ходити з нею. Це не одужання. Це адаптація. Твій біль більше не криза. Він — клімат твого внутрішнього світу. Холодний, постійний, з яснимиднями відчаю і зливами безглуздої провини. І ти вчишся будувати життя в цьому новому кліматі, знаючи, що сонце того старого, легкого світу, де були вони, воно більше не зійде ніколи. Тому «минуло вже багато часу» — це не міра загоєння.

Про автора:

Руслан Книш – український військовослужбовець, ветеран, письменник. Родом із міста Селидове Донецької області.
мав непросте дитинство. Після народження опинився в дитячому будинку, а через кілька років був усиновлений.
повномасштабне російське вторгнення зустрів у 16 років. У 2024 році, досягнувши повноліття, вирішив долучитися до захисту України.
розпочав військовий шлях у 109-й окремій бригаді територіальної оборони. Згодом здійснив свою мрію – перевівся до Третьої окремої штурмової бригади.
під час служби зазнав численних поранень: пережив підрив на міні, два кульові поранення, удар із гранатомета та атаки дронів. Після поранень повертався до служби.
27 жовтня 2025 року під час бойових дій на Харківщині зазнав надзвичайно важкого поранення внаслідок удару FPV-дрона, втративши руки й ноги.
попри важкі наслідки поранення, залишився у війську. За інформацією, наведеною у книзі, проводить лекції для військовослужбовців і новобранців Третього армійського корпусу та «Центурії», готується стати хорунжим і пройти складне протезування.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну 2014-2025 років.